Незвичайн кан кули

Євген Ткаченко
НЕЗВИЧАЙНІ КАНІКУЛИ
Ну, нарешті, ми стали семикласниками... І довгоочікувані літні канікули - ось вони! Скористайся ними, як заманеться. Тільки не скигли потім, що промайнули вони, як один день, і ти нічого для себе корисного не зробив і нічого цікавого не побачив. Як це буває з моїм сусідом Дмитром, котрий завжди нарікає, що літо минуло " так собі". А потім ми дізнаємося, що він майже щодня просиджував біля телевізора чи комп'ютера. Певно, тому і хворіє так часто, що мало буває на свіжому повітрі. Та ще й палити почав нещодавно... Дурень, одним словом!
А ось ми - молодці! Ми - це хлопці-однокласники. Якось рік тому домовились свій вільний час (за можливістю, звичайно) проводити разом. Перше, на що всі зголосилися, так це на стадіоні робити ранкову гімнастику, а вечорами бігати в парку. Ці заняття багато часу не потребують, зате користь від них неабияка. По-перше, позитивно позначаються на самопочутті, по-друге, - на фізичній підготовці. Невипадково ж наш клас майже з усіх видів спорту посідає першість. І не тільки в школі, а й у районі!
А ще ми полюбляємо відпочивати на лоні природи. Як правило, до нас приєднуються і дівчата. А іноді - і вчителі, найчастіше біолог Микола Петрович. Біля багаття в лісі або на березі річки він часом таке розповість про дива природи, що куди там тому Інтернету!
А з яким завзяттям ми готуємо похідний обід, змагаємося в конкурсі на кращу страву... До речі, в ньому перемагають не тільки дівчата, а й ми, хлопці.
Залюбки також граємо в різні ігри, влаштовуємо вікторини, конкурси власних пісень тощо. Скільки тут буває сміху, радості, позитивних емоцій! Директор школи якось сказав про нас: "Це не клас, а велика дружна сім'я..."
Інколи і гроші заробляємо разом. Класний керівник Галина Петрівна домовляється з директорами тих чи інших агрофірм, аби ті надали нам змогу попрацювати якусь годинку: то вишні збираємо, то копаємо буряки чи картоплю, то збиваємо ящики. А нещодавно навели лад у місцевому парку, за що нас похвалив сам районний голова!
Зароблені кошти дали нам змогу відпочити в Криму (звичайно, не обійшлося і без допомоги батьків). Це дуже важливо, зважаючи на нинішній економічно скрутний час. Клава Овдієнко навіть заплакала від радості, коли дізналася, що ми класом повністю її фінансуємо, аби вона могла поїхати з нами до Чорного моря. Адже дівчинка з багатодітної сім'ї, де кожна копійчина на рахунку.
...В дорогу з вигуками "Ура!" вирушили о шостій годині. В автобусі було весело і гамірно: ми наперед потішалися принадами відпочинку у сонячному Криму, в якому більшість із нас ще не була. Про те, що їду туди вп'яте, я змовчав, вважаючи подібні вихваляння недоречними. Просто мій татко брав участь у зведенні на Чорноморському узбережжі пансіонатів й інколи брав мене з собою. Він, як першокласний водій, перевозив туди різні вантажі. Я за його дозволом теж пробував кермувати (звичайно, під пильним батьківським наглядом), і згодом це у мене виходило непогано.
...Отже, ми мчали на південь, де ростуть стрункі кипариси, де височіють гори і перевали, а головне - де ласкаво хлюпоче безкрає, бездонне Чорне море. А ще в Ялті й Алушті на нас очікували турніри з декількох видів спорту. В двох пансіонатах ми повинні виступити з концертами художньої самодіяльності. Мали також на меті назбирати на узбережжі різних камінців, аби наші юні художники Сергійко та Оленка виготовили мозаїчне панно на будівлі школи - на згадку про нашу чудову мандрівку.
А ось у Віри Коваленкової було найскладніше завдання - зняти про цю поїздку справжній фільм. Тож вона раз-по-раз припадала до камери, вихоплюючи найвиразніші кадри.
Та справжнісіньке "кіно" почалося, коли наш автобус загальмував біля перевернутої фури. Скрізь валялися упаковки мінеральної води, а неподалік, на узбіччі, сидів з травмованим плечем літній чоловік (як з'ясувалося, водій).
Ми кинулися збирати упаковки, складати їх рівними рядками у кюветі, а Галина Петрівна тим часом перев'язала рану шоферові. Згодом приїхали "швидка" та ДАІ. Нам подякували за допомогу, і ми вирушили далі, збуджено обговорюючи побачене. І лише Віра замислено протирала від пилу свою камеру, на яку щойно зафіксувала надзвичайну пригоду та наші старання зарадити їй.
Раптом хтось із хлопців вигукнув: "Ми в'їжджаємо в Крим!" Усі прикипіли до вікон, та враз розчаровано загомоніли: "Оце такий Крим?!"
І дійсно, довкола лежала вигоріла від пекучого сонця трава; зелені майже не було. Десятками кілометрів спостерігалася одна і та ж картина... У вікно більше ніхто не визирав. Всі пригнічено мовчали. Я ж подумки заспокоював своїх товаришів: "Та зачекайте! Цікаво, що ви скажете, коли прибудемо до Сімферополя?.." Це мало бути для них приємним сюрпризом.
...Пригород і сама столиця цього неповторного краю вигулькнули несподівано. Дівчата і хлопчики враз пожвавішали, зацікавлено позирали в різні боки. Високі схили змінилися казковим хитросплетінням кримських доріг: ми то їхали вгору, то довго мчали вниз в обрамленні дивовижної, яскравої зелені. А коли вона розступалася, то з'являлися височенні гори й глибокі ущелини.
Від захоплення у нас перехоплювало подих. А наша Віра тільки те й робила, що знімала: кожен кадр здавався їй найкращим!
Після чергового крутого повороту мала з'явитись Алушта. Я поринув у спогади: ось тут ми з татком влаштовували перепочинок, а тут смакували кавою...
Зненацька наш автобус різко смиконуло, кинуло праворуч і стрімко потягло вниз. Я побачив, що водій, який хвилину тому щось весело насвистував, непорушно схилився на кермо (як з'ясувалося пізніше, у нього стався серцевий напад). Я хутко кинувся до нього, обережно відхилив до спинки сидіння, вмостився на його колінах і буквально вчепився в руля.
Галина Петрівна, блискавично оцінивши ситуацію, почала надавати допомогу чоловікові. Своє ж завдання я вбачав у тому, аби врятувати всіх нас.
Мені вдалося зсунути ноги водія з педалівгальмів і газу, вмостити на них свої, одночасно міцно тримаючись за кермо. Сидіти таким чином було страшенно незручно, і я надсилу крутив важке кермо, намагаючись уникати карколомних віражів.
Аж ось з-за чергового повороту несподівано вискочив "джип". Він мчав прямісінько на нас! Я зрозумів, що біди не минути... Нашого автобуса різко вдарило об праву бордюру, потім підкинуло і понесло вбік глибокої ущелини. Нас відірвало від землі, і ми полетіли...
Віра, захоплена надзвичайними зйомками, не зважала ні на що. Решта ж моїх однокласників злякано втислася в крісла автобуса. У мене теж похоло всередині від жаху... Я подумки попрощався з мамою і татком, а потім щосили загорланив: "Прощавайте, друзі!"
...Зненацька мені вчувся рідний матусин голос. Вона легенько штурхала мене в плече: "Синку, синку, що сталося? Що таке страшне тобі наснилося?".
Я розплющив очі і з полегшенням зітхнув: це був сон! Такий захопливий і водночас такий жахливий...
Мерщій зіскочивши з ліжка, я побіг робити ранкову гімнастику, находу пообіцявши мамі розповісти про все, що мені наснилося цієї ночі...