Х м к

Євген Ткаченко
ХІМІК
Недарма в народі говорять, що знатимеш більше лише тоді, коли добре навчатимешся і багато читатимеш. От і Василь Гнідко, мій однокласник і найкращий товариш, теж такої думки.
Та мені іноді до цього байдуже. Головне, на мій погляд, знати те, чому навчають у школі, а вивчати щось додатково, - то вже, звиняйте, я краще на рибалку збігаю.
Василь же - це, як-то кажуть, ходяча енциклопедія, наш професор. Мало того, що він відмінник, так йому ще й заманулося ходити до хіміко-технологічного інституту в якусь там лабораторію і разом зі студентами чаклувати над пробірками, проводити досліди.
Правду кажучи, його туди довго не пускали, але вже з шостого класу він таки добився свого, і через два роки став у лабораторії своїм. А згодом ще й гурток хімічний організував для нас. Крім того, став ініціатором ідеї, аби кожен студент взяв шефство над учнем підшефної школи і підготував собі зміну. Тобто повноцінного майбутнього абітурієнта- відмінника.
Ну що б ви на це сказали? Не хлопець, а чудо якесь! Тепер його показують по телевізору і він дає інтерв'ю.
Але не подумайте, що я заздрю своєму товаришеві. Навпаки, я пишаюся Васильком. І дуже ціную його за те, що він не задирає носа й вільний час проводить з нами.
Якось під час гри у футбол Василь підійшов до мене і запропонував випробувати на наших хлопцях свій винахід. Я хоча в цьому нічого не тямив, однак ідею підтримав. І наступного дня взяв участь у підготовці "досліду".
Васько приніс пробірки з якоюсь рідиною і порошком. Щось наливав, змішував, струшував... Як наслідок цього незрозумілого для мене чаклунства, з'явилася гірка невеличких кульок.
Перед початком гри нашої дворової команди з хлопчаками з сусідньої вулиці Василь засунув у футбольний м'яч дві різнокольорові кульки, а потім його накачав.
Коли команди вийшли на поле, м'яч уже лежав у центрі. Гра розпочалася, але нічого не відбувалося! Я розчаровано спостерігав за матчем і подумки називав свого друга не хіміком, а мрійником.
Хлопці ж "билися" відчайдушно. М'яч раз-по-раз перехоплювали то наші, то сусіди, і от бомбардир Микола Завозін щодуху помчав до воріт суперників, обійшов захисників і з усієї сили вдарив по м'ячу, який кулею полетів у напрямку воріт. Та через десяток метрів він раптом почав здійматися догори - все вище і вище! Хтось із болільників з обуренням вигукнув: "От мазило! Куди ж ти б'єш?!" Та враз, зрозумівши, що відбувається щось незвичайне, всі, хто був на стадіоні, розкривши від подиву роти, позадирали голови і зачаровано проводжали поглядом м'яч, що зникав за хмарою...
Після масового оціпеніння хлопчаки кинулися до Миколи: хто з докором (мовляв, що це він накоїв), хто із захопленням від його удару. Сам же Микола розгублено позирав у небо і ніяково посміхався.
Я перевів погляд на явно задоволеного Василя і все зрозумів: це його рук справа! Як з'ясувалося пізніше, ті дві кульки від сильного удару лопнули, всередині м'яча відбулася хімічна реакція і почала виділятися велика кількість гелію, який і поніс м'яча догори.
Подібні жартівливі витівки ми з Василем робили ще декілька разів, після чого про наших бомбардирів у районі почали складати легенди. Я дав слово другові, що нашу
таємницю не розкрию ніколи і нікому. І свято дотримувався своєї клятви.
***
Минули роки, ми стали дорослими. Кожен із нас пішов своєю життєвою дорогою. Василь же залишився вірним євеему- дитячому захопленню, обравши фах хіміка. І згодом досяг у цій галузі неабияких результатів, захистив кандидатську дисертацію.
Ми зібралися, аби привітати свого товариша з таким вагомим успіхом. Ось тоді і розповіли про витівки з тими м'ячами. Ох, і сміху було!..
А наразі згадали ще про один випадок, пов'язаний з Василевим талантом.
...В нашому місті з'явилися крадії, яких ніяк не могла впіймати міліція. Юний хімік Василько запропонував оперативникам свій черговий винахід - рідину з сильним приємним запахом. Спершу дорослі посміялися з хлопчика, а потім зрозуміли, що даремно, бо Василько довів ефективність свого "ноу-хау". Коли грабіжники вдиралися до крамниці чи квартири, їх з допомогою спеціального пристрою обприскувало рідиною, позбутися специфічного запаху якої тривалий час було неможливо. За ним злочинців і знаходили. їх швидко арештували, а Василька - преміювали.
Ми, дев'ятикласники, пишалися своїм другом. А згодом про цей випадок дізналися парфумери. З Василем був укладений договір про співпрацю, його винахід запатентували.
Згадали ми й про свою колективну витівку...
Поряд зі школою в розкішній садибі жив самотній чоловік. За парканом він мав величезний сад, який пильно охороняв і ніколи нікому з нього нічого не давав. Люди дивувалися: і навіщо все це одній людині?
Якось ми задумали пожартувати над цим скнарою. Домовилися принести з дому огірків. Зібралося ціле відро, з яким і вирушили до двору того чоловіка. Забачивши, що він пішов до магазину, ми обірвали яблука з однієї яблуні і навішали на неї огірки. Та так майстерно і непомітно, наче й справді яблуня вродила огірками!
Згодом біля паркану зібралося чимало перехожих. Тицяючи пальцями на яблуню, вони гучно реготали. А наш жадібний сусід оскаженів від люті. Він ще довго намагався з'ясувати, хто таке утнув з ним, проте марно. Навіть міліціонери, до яких він звернувся, відмахувалися від нього, ледве стримуючи сміх.
От після цього у Василя зародилася ще одна ідея, яку він згодом реалізував.
...Стояла чудова зима. Такого снігу, здавалося, ще ніколи не було. Величезні кучугури нависали над протоптаними стежками. В найбільших із них ми вирили нори і зробили так звані пастки. Хто із хлопців пересувався поверхнею зашкарублого снігу, обов'язково
провалювався до нори,з якої вибратися було непросто, хіба щочерез заплутані та
замасковані "підземні" ходи, які ми проклали в снігових наметах. У тупикових точках у нас були "штаби", де крилися запаси їжі та "зброї". Так ми грали в партизан у перервах між катанням на лижах і ковзанах. Василя в цей час з нами не було: він з головою поринув у свої досліди (що мене тоді неабияк дратувало).
Та одного вечора він з радістю і гордістю повідав мені, що, нарешті, домігся свого: та формула, над якою він так довго працював, щойно народилася! Я був у захваті від почутого, проте воно здавалося фантастикою, в яку важко повірити. Але треба було дочекатися весни... І ми з нетерпінням почали очікувати на її прихід.
...На так званому дослідному городі я допомагав Васькові сіяти огірки. Копаючи та підпушуючи чорнозем, я розмірковував над тим, що мій товариш, ще не ставши справжнім хіміком, уже захопився рослинництвом. Тоді мені важко було збагнути його природжену допитливість, жагу до знань і відкриттів, притаманні далеко не кожному. І що лише люди, наділені такими цінними рисами, досягають у житті багато чого.
За своїми огірочками Василько доглядав власноруч. Підпушував землю, готував різні розчини для оприскування, КТюливав за суворим графіком, боровся з бур'янами. Я з нетерпінням очікував, що з того вийде.
І ось ми розрізали першого огірка, і я не повірив своїм очам: середина його була незвично-м'ясистою, а головне - смугастою! Мов прорізі на салі, вздовж тяглися хвилясті смужечки. Василь таки домігся свого, виростив не тільки смачний, а й екзотичний овоч...
...Занурившись у спогади, ми, колишні однокласники, а тепер уже дорослі люди, не забували пригощатися за гостинним і щедрим столом, головною окрасою якого був салат із чудернацьких огірків, вирощених нашим "хіміком".
-Наступної зустрічі буде вам черговий сюрприз, - загадково посміхаючись, пообіцяв Василь...