Шануйте батьк в сво х

Євген Ткаченко
ШАНУЙТЕ БАТЬКІВ СВОЇХ
Поміж глибоких ярів, порослих бузиною і шипшиною, що тягнуться від поля до самісінької річки, в різних куточках мальовничих схилів стоять хати. В кожній із них - своє життя, свої звичаї та традиції, своє господарство. А які городи!.. Тут, напевно, ростуть найкращі в районі огірки, буряки, морква, капуста. А особливо - картопля. Викопав її два кущі - і вже повне відерце.
Тож роботи у селян, як то кажуть, хоч відбавляй. І товчуться вони на садибах зранку до пізнього вечора, дбаючи про добробут своїх сімей. І все ж найбагатшою тут вважається та родина, в якій панують мир та злагода і де діточок більше. Бо здавна відомо, що діти - це не тільки нескінченні клопоти, а й поміч, надія і розрада для батьківських сердець.
Хата Темченків примостилася під величезною грушею. І оселю, і господарство вони мали добротні, і діточками Бог не обділив: аж п'ятеро підростало...
Надійка після занять у школі поралася біля худоби чи на городі. Вітя та Сашко і навчаються добре, і біля татка різної роботи не цураються. Сашко - так той у вправності косити траву навіть батька перевершив!
Менші сестрички ще в ляльки бавляться, а свою задачу вже знають: хто, як не вони, за кролями доглядають якнайкраще? Та й курей нагодувати чи яйця зібрати біля сідала - то теж їхня турбота.
Батьки не намилуються, не натішаться своїми діточками. Мати всю душу, любов та ласку віддає їм, тільки б здоровими, щасливими та порядними зростали. Батько ж не може нахвалитися товаришам по роботі своїми маленькими помічниками. Він віддано любив власну сім'ю, пишався нею і покладав на неї неабиякі надії на майбутнє.
...Минали роки. Старші вже і школу закінчили, й інститути. Менші теж ось-ось вилетять із рідної домівки. Згодом роз'їхалися всі... І спорожніла хата, і в душах батьків теж оселилася пустка. З часом все рідше лунали телефонні дзвінки дітей, такими довгими і тривожними стали дні чекання їхнього приїзду...
Воно, звичайно, зрозуміло: у кожного - свої справи, робота, сім'я. Та все ж так хочеться стареньким, як і раніше, пригорнути своїх кровиночок, поговорити з ними, розрадити чи щось порадити, чимось допомогти...
Невдовзі тяжко захворів батько. Телеграмами зібрала мати діточок своїх. Вони, приголомшені і розгублені, сиділи біля виснаженого хворого татка, а вона, забившись у куток, обливалася гіркими слізьми. Зовсім не на таку зустріч сподівалася: замість омріяної
радості випали сум і нестерпний душевний біль.
...На похорони вдалося приїхати не всім. Старшенький, якого найбільше жалував батько, на той час був у відрядженні за кордоном. А дочку звістка про тяжку втрату застала в повітрі. Літак, на якому Надія працювала стюардесою, прямував до Пекіна.
Та як би там не було, а сусіди поміж собою перешіптувалися: мовляв, не могли все облишити, аби попрощатися з батьком... .
I знову розлетілися діти, кожен до свого гніздечка. І залишилася мати одна-однісінька. Ходить хатою, сумує, ридає, а на кожному кроці - спомини, спомини... Тут ось Сашко зі стільця впав і носика розбив. А там, у закутку, меншенькі любили гратися. Бувало, такий гамір зчинять, що хоч вуха затикай! А зараз - лише тиша, нестерпно-болюча.Зайшлося від гіркоти серце старенької, коли зазирнула до вітальні. Порожня-порожнісінька… А скільки сімейних вечорів минуло тут! І книги читали, і в шахи грали, в доміно...
І чому так тепер заведено, що полишає молодь батьків своїх, вирушає у пошуках кращої долі? Ні, не засуджує мати дітей, не перечить їхньому вибору. Просто тяжко і самотньо їй у колись гомінкому домі. Просто ятрять душу далекі спогади про те, що вже ніколи не повернеться...
Щодня вона з надією зазирала до поштової скриньки, кидала погляди на мовчазний телефон, а в сльотні довгі вечори прислухалася: чи, бува, не скрипне хвіртка і не з'явиться на порозі хто-небудь із її діточок? Як-то вони, чи здорові, чи все у них гаразд? І сльозинки тихо котилися її зморшкуватими щоками.
...Телеграми про смерть матері діти отримали від сусідів. Цього разу вона зібрала їх усіх... Стояли вони біля її домовини, дивилися на рідне, вже воскове обличчя і, картаючи себе, з гіркотою думали про те, як завинили перед найріднішою людиною. За плином днів і справ, щоденних і, здавалося, безкінечних клопотів не балували її ні своєю увагою, ні своєю турботою. Вже не озветься матуся ніколи, не приголубить і не розрадить. Не засміється щиро, не заведе своїм глибоким голосом улюбленої пісні, не збере їх у батьківській хаті...
Дві могилки, два уквітчаних горбочки - от і все, що залишилося на спомин дітям. Та ще хата під старою грушею, така порожня і самотня, нікому не потрібна.
...Минув рік. І так сталося, що занедужала Надія. Лежить у лікарні і все чекає, коли ж прийдуть до неї тепер уже її дітки. А у них свої справи: то уроки, то спортивні змагання, то розваги з друзями... Непокоїлася за них Надія, сумувала. Особливо нестерпними були ночі, коли дошкуляв не тільки гострий біль у грудях, а й душевний щем. Вона часто згадувала своїх покійних батьків, лише тепер розуміючи, як їм не вистачало уваги дітей Якось вона задрімала і крізь сон немов почула, як стиха скрипнули двері і до палати зайшла... її матуся! Вона зажурено дивилася на доньку:
-Дитинко моя ріднесенька, що ж ти захворіла? Я прийшла, щоб допомогти тобі...
Мамині долоні ніжно гладили її голову, плечі, груди, розтирали спину. І так хороше було, так чудово, немов у далекі роки дитинства, коли не лікарі, не ліки, а саме рідні мамині руки, її ласка і турбота виривали дітей з полону недуги.
Ще три ночі, ледь Надія засинала, приходила до неї ненька. І щоразу жінка відчувала полегшення, набувала умиротворення і душевної рівноваги. Згодом вона одужала і про чудодійне мамине зцілення розповіла по телефону брату Сашку, не сподіваючись на те, що він повірить. Але той, вислухавши сестру, схвильовано почав розповідати, як у нього не заладналися службові справи, почалися крупні неприємності, і він уже не знав, що вдіяти. Якось у розпачі, розмірковуючи над ситуацією, що склалася, він немов побачив, як до його кабінету зайшов... батько. Він довго розпитував сина, що й до чого, гортав ділові папери і, врешті-решт, навів його на думку, котра розставила все на свої місця. І Сашко віднайшов помилку у своїх діях і виправив її!
-Це ж знак, Сашо! - мовила приголомшена Надія. - Виходить, батьки і з небес опікуються нами, а ми... Коли ми провідували їхні могилки? Не пам'ятаєш? От і я теж... Скликай усіх, зустрінемось у батьківській хаті...
За тиждень брати і сестри були у рідному селі. Свою садибу вони, звичайно, не впізнали: провалений дах на хаті, похилений паркан, заросле кущами подвір'я. Побиті вікна немов із докором дивилися на прибулих. А на цвинтарі стояли недоглянуті пам'ятники з вицвілими фотографіями найрідніших людей. Могил майже не було видно за сухим бур'яном і торішнім листям.
Дорослим дітям було соромно дивитися один одному у вічі. Вони без зайвих слів взялися до роботи: впорядкували і рідні могилки, і рідну хату та подвір'я. А ввечері зібралися під старою грушею, згадали батьків, свої дитячі роки та й заспівали улюблену мамину пісню про журавлів: "Кру, кру, кру - в чужині помру..." Поволі підійшли і давні сусіди, просльозилися, поминаючи добрим словом їх батьків, а наразі - і власну молодість та власних синів і доньок, які теж розлетілись білим світом хто куди.
Відтоді дорослі діти Темченків разом зі своїми сім'ями щороку неодмінно приїздили до рідного села, аби віддати данину світлій пам'яті про батьків. І кожної весни їх зустрічала і проводжала батьківська хата, привітно всміхаючись старенькими очицями своїх вікон.
А на цвинтарі над заквітчанимипам'ятниками з фотографійвдивлялись у далечіньстаренькітато й мама, немовчекаючи на черговийприїзд дорогих гостей..