Справжн почуття

    Пройшло вже багато часу. Позаду вже п’ятий курс, захист диплому та випускний. Мені пощастило одразу знайти роботу, тож я не сидів, як більшість моїх однокурсників, вдома у пошуках підходящої вакансії. Працюю в компанії, житло за її рахунок, хороша зарплатня. Все ніби просто ідеально, от тільки закинула мене доля у Димитрів. Коли я дізнався, де буду працювати, то одразу ж пригадав її. Бо Димитрів, це її місто. Одразу в пам’яті сплили студентські роки, особливо другий курс, коли я щонеділі відправлявся на Путилівський автовокзал зустрічати її з автобуса Донецьк-Димитрів. Я вже почав забувати ті часи. Звичайно, у мене потім були дівчата, але до жодної я не відчував того, що відчуваю до неї. Мабуть, я вже ніколи не зможу покохати іншу так, як кохаю її. Але час усе лікує або, хоча б, притупляє біль. Ось так і я з часом почав забувати, і треба ж таке – доля знову мене з нею зближує. Я тільки те й робив, що уявляв картини, коли раптово зустріну її десь на вулиці чи в якомусь кафе. Я прокручував у голові різні можливі сценарії подальших подій, уявляв, що буду їй казати, а, можливо, взагалі зроблю вигляд, що не помітив або не впізнав. Намагався передбачити її реакцію. Але я навіть не міг уявити, як все повернеться насправді.
     Пропрацювавши в компанії десь більше року, я знайшов ще одного доброго друга. Дмитро працював в компанії на два роки довше за мене, але одразу ж якось до мене прихилився. Як і з Євгеном, ми з Дмитром просто зійшлися у поглядах. Це поклало початок справжньої, міцної, чоловічої дружби. У Дмитра була вже сім’я: чудова дружина Наталка та чотирирічний син Кирило. Малий був для мене як племінник. У нас стало доброю традицією, що я завжди захищав хлопчика, коли батько його карав за чергову шкоду. А шкода траплялась майже щодня, бо малий був справжнім непосидьком, весь час щось вигадував і кудись встрявав. Щоразу, як Дмитро в знак покарання відмовляв йому в черговій забаганці, малий робив хитре лице і казав: «А я тоді попрошу у дяді Вані! Він мене пожаліє і купить все, що я захочу.» Тут уже Дмитро був безсилий, бо я справді просто не міг відмовити у чомусь малому, але в той же час малий слухався мене з пів слова. Варто було мені лише глянути, і Кирило все розумів.
    Одного разу після закінчення робочого дня Дмитро звернувся до мене з проханням.
- Іване, ти що думаєш вечором робити? – запитав він.
- Завтра вихідний, субота, так що буду відпочивати. А є якісь пропозиції?
- Мене з Наталкою запросили на день народження, ти не міг би посидіти вечором з Кирилом?
- Та які питання, - посміхнувся я. – Хоч усю ніч. І мені не буде нудно. Коли прийти?
- Десь о шостій, - відповів Дмитро.
- Гаразд! Домовились! О шостій я у вас!
Ми розійшлись. Я зрештою був радий, що не доведеться чергові вихідні сидіти самому за комп’ютером або перед телевізором. Щось я останнім часом почав нудитися сам у дома. Мимоволі щовечора згадував її. Думав, де вона тепер, що робить. Мабуть, уже вийшла заміж і живе десь далеко та щасливо. Хоч би так і було.
О шостій годині я вже був у Дмитра. Малий ще зі своєї кімнати почав гукати мене подивитись його чергову ідею.
- Дивись, що  я тобі приніс, - сказав я, коли малий підбіг до мене. – З шоколадом, твій улюблений «Дольче». Давай п’ять!
- Ура! З шоколадом! – загукав малий, хлопаючи мене по долоні. – Мамо! Дивись, що мені приніс дядько Іван!
Наталка вийшла з кухні і привіталася.
- Дякую, що погодився посидіти з Кирилом, - сказала вона. – Там на плиті м’ясо і пюре. Як зголодніє, нагодуєш його і сам не забудь поїсти.
- Та я вдома поїв, - відповів я. – Тож не хвилюйся.
- Знаю я, як ти вдома поїв, - усміхнулася Наталка. – Як завжди сухом’ята! До речі, щоб не так сумно було, через годину прийде моя сестра. Вона тебе нагодує, бо сама ще нічого не їла. Спробуй її розважити, а то щось у неї з другого курсу не було нікого. Як розбіглася зі своїм хлопцем, так нікого і не мприймає.
- Ну прийде так прийде, - промовив я. – З Кирилом їй сумувати не доведеться.
Дмитро з Наталкою пішли, і ми з Кирилом лишилися удвох.
- Слухай, малий, - промовив я, - будемо дивитися боротьбу? Скоро почнеться.
- Ура! Будемо, будемо! – зрадів Кирило.
- Але спершу поїж, - сказав я, - а потім «Дольче», і до телевізора.
Нагодувавши малого, я відправив його вмикати телевізор, а сам ще мив посуд. Тут я почув, як відчинилися двері і в квартиру хтось увійшов. Мабуть, це Наталчина сестра.
- Тітко Машо! – почувся глос малого у вітальні. – А ми зараз будемо дивитися боротьбу, от тільки дядько Іван домиє посуд.
Почувши ім’я Маша, я на мить зупинив будь-які рухи. Бо це було її ім’я. Моє серце шалено колотало. Я розумів, що це лише ім’я, але нічого не міг з собою вдіяти. Було чутно, як дівчина роздягається у вітальні. Я вийшов з кухні у зал і поставив на столик «Дольче» малого. Нахилившись, я не помітив, як дівчина теж зайшла у зал і стала перед дзеркалом позаду мене. Я випрямився і остовпенів. Прямісінько на мене дивилося відображення її, моєї Маші. Я стояв і не міг поворухнутися. У дзеркалі було видно, як у неї округлилися від подиву очі, а з рук випав пакет. Я подивився на себе і помітив, що сам виглядаю ніяк не краще.
Зрештою я отямився перший і повернувся. Вона досі стояла, немов кам’яна. Господи, вона все така ж прекрасна: густе, пишне, хвилясте волосся м’яко спускалось на плечі. Ті ж самі повні ніжності та мрійливості очі. Я все пам’ятаю.
- Може ти все ж пройдеш і сядеш! – першим наважився заговорити я.
Маша мовчки підняла пакет і сіла на диван, все ще пильно дивлячись на мене. Я розумів, що далі так не можна. Треба було щось робити, якось розряджати обстановку.
- Наталка казала, ти голодна, - промовив я, - та на кухні усе готово. Зараз поїси.
- Та я дорогою перекусила, - відповіла Маша.
Господи,я пам’ятаю навіть її голос. Все такий же ніжний та милозвучний.
- Нічого не знаю, - сказав я. – Наталка дала настанову тебе нагодувати, отже мий руки і на кухню.
Поки Маша мила руки, я готував на стіл. Пам’ятаючи про її проблемні зуби, я заздалегідь подрібнив м’ясо і відділив його від кісток. Я згадав, як робив це у гуртожитку. Піклуючись про неї, я почувався найщасливішою людиною на світі. Найбільша душевна насолода – це відчуття того, що твоя турбота комусь потрібна. Що ще треба, щоб відчувати себе щасливим?
Маша злегка всміхнулася, побачивши, як я подрібнив м’ясо.
- А ти хіба не будеш їсти? – запитала вона.
- Я не голодний, - відповів я. – В мене ще обід не переварився.
- Мені Наталка теж сказала, як ти харчуєшся, - промовила Маша. – Сідай і їж!
Я спробував відмовитись ще раз, але Маша сказала, що без мене теж не буде їсти, тож довелося діставати ще одну тарілку і приєднатися до неї.
- А можна мені ще трохи пюре? – попросила Маша.
- Так, звичайно, - відповів я. – Вибач, просто я пам’ятаю…, - зам’явся я.
- …що я менше їла?
- Так, - відповів я.
- Просто сьогодні я справді голодна. Цілий день не їла.
- Дядько Іване! – раптом вбіг у кухню Кирило. – Дивись, тітка Маша купила мені ще один «Дольче».
- О! вже встиг пролізти по сумці, - промовила Маша.
- Малий! – звернувся я до Кирила. – Тобі хто дозволяв по чужих речах лазити? Отак у школі полізеш у чужий портфель і отримаєш добрячого тумака.
- Ой! Вибач, тітко Машо! – промовив, опустивши очі Кирило. – Я більше так не буду. Ти не забереш у мене «Дольче»?
Ми з Машею засміялися. Малий зрозумів, що ніхто нічого у нього забирати не збирається і мовчки побіг до телевізора.
- Я здивована! – промовила Маша. – Не пам’ятаю, щоб він колись так чемно поводився.
- У нас із ним справжня чоловіча дружба, - відповів я, збираючи тарілки зі столу.
Із залу почувся крик малого про те, що вже почалася боротьба. Ми з Машею вийшли з кухні. 
- Дивись, малий! Сьогодні Такада бореться. Чудовий буде бій.
- Дядьку Іване, а ти можеш так боротися?
- Хе! Я навіть не так можу. Коли я ще був студентом, то з друзями часто так боровся на траві.
- А ти навчиш мене? Будь ласка!
- Гаразд! Іди сюди!
Я показував Кирилові різноманітні прийоми. Навіть у такому ранньому віці малий був дуже здібний до боротьби. Так минуло десь з пів години. Маша весь час мовчки сиділа і дивилася на нас.
- Ні! Так не чесно! – почав скаржитись малий. – Ти он який великий. І більше за мене знаєш. Я не зможу тебе побороти.
- А ти спробуй відпрацювати прийоми на тітці Маші, - запропонував я.
- Що? Ні, ні, ні! – почала заперечувати Маша.
Та було вже пізно. Малий накинувся на неї і почав заламувати руки. Така картина  мене розсмішила. Але спокою не давала одна і та ж думка. Я не знав, що тепер робити. Знову я опинився поряд із нею. Як же тепер бути? Від таких думок не довго і дахові поїхати.
На годиннику вже була одинадцята. Маша вкладала малого спати, а я дивився телевізор.
- Ну ти його сьогодні і зморив, - промовила Маша, сідаючи у крісло. – Бідний заснув, щойно торкнувся подушки.
Я мовчки дивився на неї і не знав що сказати. Все ніби застигло навкруги і лише її образ мав значення.
- Ну, як ти живеш? – нарешті спитала Маша.
- Все добре! – відповів я. – Пощастило з роботою, та й з другом. А ти як? Вже мабуть заміжня. Своїх дітей немає?
- Яке там заміжня? – відповіла вона. – Ходжу сама по собі.
- А чого ж так? – запитав я. – на тебе це зовсім не схоже.
- Так вийшло якось. А в тебе є хтось?
- Ти ж мене знаєш. Я закоренілий одинак. Ще з універу живу самотнім вовком.
В цей час повернулися Дмитро з Наталкою.
- А де Кирило? – запитала Наталка.
- Вже спить, - відповів я. – Ми з ним вчили прийоми боротьби, тож він трохи втомився. До речі, у нього є неабиякі здібності, нехай запишеться на тренування десь. Йому сподобається.
- Ага! – промовила Маша. – Сподобається знову на мені відпрацьовувати прийомчики.
- Ну, бачу вам тут було весело, - сказала Наталка. – Вже пізно, може залишитесь на ніч?
- Та ні, я піду до себе, - відповів я.
- Я теж піду додому, а то мама буде потім буркотіти.
Ми попрощалися з Дмитром і Наталкою і вийшли з квартири. Холодне зимове повітря приємно освіжало. На землю падав легенький сніжок. При світлі місяця це все виглядало дуже гарно. Я підняв голову до неба і на повня груди вдихнув холодне повітря. У душі все просто кипіло, я не знав, куди себе подіти.
Дійшовши до перехрестя, ми зупинилися. Тепер на було по різні боки. Я мовчки стояв і дивився в її очі, здавалося, що я бачу саму їх глибину. Старі почуття з новою силою змусили моє серце шалено калатати. Мені хотілося, щоб ця мить не закінчувалася ніколи.
- Давай я тебе проведу додому! – запропонував я.
- Та я і сама дійду, - відповіла Маша. – Чого ти оце будеш зі мною возитися?
- Ну тоді бувай! – промовив я.
- Ще побачимось, - сказала Маша і завернула за ріг.
Я пішов в іншу сторону, перекручуючи в голові всю цю історію. Та не встиг я пройти і декількох десятків метрів, як почув крики про допомогу. Це була Маша. Немов навіжений, я рвонув назад. Повернувши за ріг, я побачив, що Машу намагаються скрутити двоє хлопців.
- Ах ти ж падлюка! – оскаженів я і пхнув першого хлопця так, що той відлетів метра на два. – Тварюки! Та я вас, падли, зараз в порошок зітру.
Другий хлопець, не встигши отямитись, отримав удар у груди та одразу наступний в обличчя. Нападник заточився і впав. Я підбіг до першого хлопця, який тільки підводився з землі.
- Ану, йди сюди, суко! – прошипів я, знову валячи його на землю. Я притис негідника коліном і просто почав товкти кулаками в обличчя. Маша підбігла до мене і почала відтягувати.
- Уб’ю! – гарчав я. – Живого місця не залишу.
Я не тямив себе від люті. Лише коли Маша стала переді мною, я трохи заспокоївся. Важко дихаючи, я підвівся і міцно притис її до себе.
- Тепер як хочеш, але сама додому ти не підеш! – прошепотів я. – Навіть не думай заперечувати.
Маша мовчки кивнула і ми пішли. Вона жила недалеко, тож через хвилин десять ми вже були біля її будинку. У мене все ще трусилися руки.
- Дякую тобі! – промовила Маша, беручи мене за руку. – Заспокойся! Уже все позаду… гаразд, я піду вже. Надобраніч!
Маша поцілувала мене у щоку і пішла додому. А я ще хвилин п’ять стояв біля її будинку. Я все ще навіть пам’ятав її номер мобільного. Зараз вже у неї мабуть інший номер, але я вирішив спробувати. Набравши номер, я підніс трубку до вуха. Через декілька секунд у трубці залунали гудки.
- Алло! – почув я її голос.
- На добраніч! – промовив я і відключився.
Поклавши телефон у кишеню, я рушив до себе. Дорогою я міркував над тим, що буде далі. Як тепер повернеться моє життя? Я все ще її кохаю,нічого не вмерло, все живе і струменить з новою силою. Мої думки перервав раптовий удар в обличчя. Я лише краєм ока встиг упізнати тих двох, що напали на Машу, як у боку щось боляче закололо. Щось холодне вдерлося в середину. Я зрозумів, що мене вдарили ножем. Притиснувши рану, я відчув як у мене паморочиться в голові. Я захитався та впав на сніг. Краплі крові одразу змінили колір снігу з білого на червоний.
- Біжімо! Йому і так вже гаплик! – встиг почути я перш ніж відключився.
Десь чулися якісь голоси. Хтось весело сміявся. Все це здавалося десь далеко, але поступово наближалося. Я розплющив очі і побачив навколо декілька ліжок та людей, що лежали на них та перемовлялися між собою. Я ніяк не міг зрозуміти що відбувається і де я.
- О! Хлопці, дивіться! Прокидається! – почув я чийсь голос.
- Пощастило хлопцеві. Якщо б трохи пізніше знайшли, то все: труна і хрест.
Тут я згадав усе, що було минулого вечора. Пригадав, як зустрів Машу, як сиділи разом з Кирилом. Згадав, як оскаженів, коли побачив, що Машу хочуть скривдити. І нарешті, згадав, що потім ті ж самі напали і на мене.
- Ну як ти, хлопче? – спитав у мене чоловік, що лежав на ліжку ліворуч від мене.
- Та здається живий, - відповів я, підводячись на ліжку. – Треба подзвонити сказати своїм. Де телефон?
- Твоєму другові вже сказали. Він був тут годину тому.
- Ну тоді добре, - промовив я. – Тоді я ще посплю.
І я знову заснув. Мені приснилася Маша. Ми знову були студентами. У вісні я знову пережив той момент, коли вона мене поцілувала. Я знову відчув все те, що відчував тоді. Мені пригадалися її солодкі поцілунки. Як же я розчарувався, коли прокинувся і зрозумів, що то був лише сон. На годиннику була друга ночі. Покрутившись з пів години на ліжку, я знову заснув. Мені знову приснилася Маша. Я ще раз пережив мить нашого першого поцілунку, походів на Бригантину, романтичну вечерю при свічках, яку я влаштував в честь її дня народження, нашу поїздку до мене додому. Я досі пам’ятаю, якою вона була тоді гарною у своїй червоній куртці та з квіткою черешні у волоссі. Господи, я був тоді найщасливішою людиною на землі. А потім все раптово зникло в одну єдину мить. Всі мої мрії розсипались, ніби будиночок із гральних карт. Цієї миті я прокинувся. Поруч на стільці хтось поворухнувся. Я повернув голову і побачив, що поруч сидить Маша. Вона дивилася на мене і всміхалася. На очах блищали сльози.
- Як ти себе відчуваєш? – ледь вимовила вона.
- Та начебто живий, - відповів я. – Ти довго тут сидиш?
- Приблизно годину. Лікар сказав, що ти відпочиваєш.
- Гей! Ти чого? Перестань плакати! Ти ж знаєш, я не витримую жіночих сліз. Годі тобі!
- Це я винна! Це все через мене! Пробач мені будь ласка! Треба було одразу погодитися, щоб ти мене провів.
- Ти думаєш, що тоді б нічого цього не трапилося?
Маша мовчала, витираючи сльози. Я як заворожений дивився на неї, і в цю мить для мене не існувало нікого, окрім неї. Весь світ відійшов на другий план. Лише вона мала зараз для мене значення. В цей момент у палату увійшов лікар.
- Я бачу, наш герой уже прокинувся! – весело промовив він. – ось бачите, дівчино, я ж вам казав, що він лише під вечір прокинеться, і нічого тут було пів дня сидіти.
Лікар оглянув мене, поставив ще кілька питань, а потім пішов до інших палат. Я перевів погляд на Машу. Вона сиділа, опустивши очі до низу.
- То, кажеш, годину тут сидиш? – запитав, посміхаючись я. – Чого одразу правду не сказала?
- Боялася, що будеш мене сварити, - відповіла Маша.
- Звичайно буду! Хіба я при смерті? Зі мною все добре. Чого тут даремно сидіти?
- Я досі почуваюся винною у тому, що трапилося.
- Припини! Я просто не міг вчинити інакше, - промовив я, підводячись з ліжка. – я б собі ніколи не пробачив, якщо б з тобою щось сталося.
Маша підняла голову і подивилася мені у вічі. В цьому погляді я розгледів щось до болю знайоме. Це був той самий погляд, котрий дивився на мене в університеті. Я просто дивився і мовчав. Цей погляд повністю поглинув мене. Я без залишку розчинився в ньому.
- Чого ти мовчиш? – запитала Маша.
- Не знаю… - відповів я, - не знаю, що казати. Розумієш, я досі, тобто я ще так само… - далі я не зміг нічого вимовити, але здається, вона зрозуміла усе і без слів.
Тепер я пошкодував про те, що знову дав слабину. Знову, як і раніше, я дав їй можливість зрозуміти, що вона мені небайдужа. Скільки разів я давав собі слово не показувати своїх почуттів, і ось, в черговий раз не зміг втриматися. Зрештою, на що я сподіваюся? Пройшло вже стільки років. Те, що вона зараз тут зі мною ще нічого не означає. Я також відвідав би того, хто постраждав, рятуючи мене. Тут нічого було і сподіватися.
Потік моїх думок перервав раптовий поцілунок… Що буде далі? Побачимо!