Мадам

Цього року я вирішила відпочивати саме тут. Так, минулого літа ми з чоловіком були неподалік, по ту сторону Кара-дагу. Але чоловік, гальчано-каменистий пляж та багато чого іншого лишилося в минулому. Тепер я лежу на темному вулканічному піску, дивлюсь повз свою книжку у ранкове небо і слухаю шум моря. Море часто сниться мені, кажуть це до страхів. Я ж люблю такі сни. Чи означає це, що я постійно боюсь і люблю свій страх?.. Невідомо.

Знову чую за спиною зухвалий напівшепіт молодчиків, що здають в винайм шезлонги, вони як і я приходять на пляж дуже рано:
- Дивись знову ця підстилка приперлась раніше за нас!
Мушу пояснити, називаючи мене підстилкою, вони мають на увазі не мій соціальний статус, а лише те що я не беру в них шезлонга, а використовую свій килимок. Хлопці бадьоро застукотіли пластмасою, я зробила вигляд, що це мене не стосується і ранок потік далі у своїй приємній літній відпочинковій розміреності. Читати геть не хочеться, тільки звичка примушує мене держатись за томик Флобера з описом життя мадам Емми. Читана–перечитана–переказана–передумана історія.
- Мадам Боварі?
- Так, - відповідаю автоматично, і лиш потім зводжу очі на чоловіка, що присів поруч.
- Читаєте?
- Ні, просто тримаю, - як я не люблю таких безцеремонних втручань.
- А я за Вами третій день спостерігаю. Що за дивна жіночка - приходить на пляж о п’ятій годині ранку?
- І ввечері також. Просто не люблю натовп, а зараз маю враження, що все це тільки моє. Хоч ілюзія, але приємна. А це втішає деякою мірою.
- А я знав одну таку собі мадам Боварі, спілкувався з нею в чаті. Дивна була жінка - близька і далека одночасно.
- Доволі сучасна історія, - протягнула я обдумуючи шляхи до відступу, - чим же все скінчилось?
- Вона пропала, може просто змінила нік, а може повернулась у реальне життя.
Я швидко перебрала всіх своїх знайомих з чату, відсіяла молодших за себе, тих з ким спілкувалась по телефону, тих кого б не хотіла тут бачити. Замугикала собі мелодію з оперетки «Фігаро тут, фігаро там..» і спитала:
- Вас випадково не Сергієм звуть?
- Так, догадлива мадам Боварі.
- Не захвалюйте мене.
- Не буду, - відповів мій співрозмовник.
Я вже жалкувала, що завела цю розмову, адже збиралась вже піти, так ні, хтось мене смикнув за язик.
- Я тут працюю охоронцем в елінгу. Часу обмаль. Зустрінемось ввечері біля великої пляшки шампанського? Я буду на Вас чекати о десятій, - він швидко, начебто збентежено попрямував нагору до елінгів, що гордо розкинулись на узбережжі Понту Евскінського.

Я залишилась у роздумах. Побачення? Курортний роман з чатівським знайомцем. Те, чого так уникала, знайшло мене в самий несподіваний час. Добре хоч те, що завтра я від’їджаю. Іти чи ні? Оце ще шекспірівщина. Звичайно не іти. Заспокоєна прийнятим рішенням, я вирішила скупатися і бігти додому, треба ще зайти на базар купити фруктів. Потім цілісіньку спеку я просплю у ліжечку, а надвечір ще навідаюсь сюди і ніякі охоронці-ковбої не потривожать мій спокій, а завтра додому. Груди, що так звабно напружились від думок про побачення, швидко занурюємо у холодну воду, щоб не виказували спраглість до поцілунків.

У своїй кімнатці я вирішила трохи упорядкувати речі, дещо випрати, дещо скласти в сумку. Підійшла до шафи. Там висіло дві моїх вихідних сукні, які жодного разу тут я так не вдягнула. Біла вишита сукня стилізована під довгу сорочку і ще одна біла, але з аплікаціями з червоних маків. Яку з них я б вдягнула, якби вирішила піти? В білій вишиванці на загорілому тілі я виглядаю комічно, а ось з маками так, нічогенько. Сюди ще червоне намисто, а білизну можна не вдягати. Тут спеціальний крій, добре підтримує груди, воно досить довге, не прозоре і не облягає…
Думки заметушилися. В душ. Терміново в холодний душ. Та і в душі, як і в душі не врятуватись від думок, які вже заполонили єство. Рука ніжно погладжує себе. Груди, стегна, пірнає до найпотаємніших місць, ловить найменшу пульсацію…

Вечір. Я з початою пляшкою «Білого мускату червоного каменю», з обчищеною нарізаною квадратами динею в пластиковій коробочці, з моїм любим килимком, в сукні з маками, в червоних коралях, без білизни іду до символічної пляшки з шампанським. Мій знайомець вже чекає мене.
- Радий. В кафе?
- На пляж, але перш треба купити келихи, не люблю пити з пластику.
Та келихів ввечері на набережній не знайти, хіба що вкрасти з якогось столика в кафе, тому вдовольняємося чашками з дурними написами, але достатньо тонкими аби вони дзенькали.
На пляжі нікого немає, якась компанія пішла поперед нами. Ми розстелили килимок ближче до води, налили, дзенькнули, випили. Напруження не спадало навіть після чудового винного букету. Якісь безглузді питання про ціни, погоду і як там взагалі. Зірки глузливо спостерігали за тією, що ще вранці казала ні.
- Може скупаємось?
- Сакраментальне запитання, я не в купальнику.
- А чим просто білизна відрізняється від купальника, дома випереш.
- Я і без білизни теж.
Мовчання. Довге. Важке. Сором пече мене, я і сама як маківка. Закрила очі. І миттєво відчула його губи на шиї, а руки ретельно перевіряли відсутність білизни, ніжно пестячи моє тіло. Я закинула голову, підняла очі до неба. Зорі тепер підморгували, кружляли наді мною. Блискавка м’яко ковзнула по спині, залишаючи мене лише в коралях. Я вигнулась, повернулась і вся моя скутість пропала. Він рвучко піднявся знімаючи з себе сорочку, а я стояла навколішки перед ним . Його рука на моїй голові додавала чуттєвого ритму. Я забула про сором, мурчала як кішка, терлася грудьми об коліна. Відчувала, як він завмер на мить, застогнав під моїми губами. Лукаво глянула знизу вверх. Ми були мокрі, слизькі, як дві медузи, одноклітинні…І ці клітини насолоджувались.
- Купатися? - прошепотів він мені, вдячно цілуючи.
Купалися. Пили ще вино. Кохалися в воді, що дарувала нам свою легкість. Ставали одне одним. Перетікали одне в одного. Зник час. Все зникло, крім нас.

22-03-2010