Пiсляноворiчне

 Перший день нового року – найпорожніший,
 Місто  ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
 Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
 Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
 але якось без особливого цвіркотіння.
 Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
 Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
 що насправді, є відданою його рабою.
 А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
 Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
 Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
 Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
 Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
 он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
 Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
 Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
 Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
 Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
 ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
 вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
 Маю алерґію на твій часовий пояс і жити без тебе важко.
 Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от годую білку…