***

                ЗА КАПУСТОЮ В ЯРОСЛАВКУ
                (на українському язику)

Два бувших однокласника стрітились осіню. Їх матері були раді цій зустрічі не менше, чим самі хлопці – поїдете в Ярославку за капустою! Добре! В Миколи  був кінь – Воронок! -  та вмістимий візок в чотири  колесах. Сіли – поїхали. Уже злючі заморозки. За ніч – де вода, там лід. До сантиметра. Розтаяти не ус-піває за день, а тільки покривається водою та болотною жижою, та сам опускається на дно
А так тепло. Микола в хвацькім  овечім довгополім кожушку, кірзачах, та  добрій каракульової шапці. С під неї скудрявиться оселедець русим дзеркалом, очі як блакитні блюдця,  щоки та губи – наче дівочі. Гарний парубок. Лежить  на правому боці – дівкам підморгує!
А ті  от сміху лопаються – а що ще робити?
 А дружок – Степан -   росточком промахнувся – на пів голови, не менш.  А  пикою тож ладний. Та ще вліз в офіцерську  шинель – кадет! В нього  дядько служивий – прикинув нову!
 День сонячний. Листя опало – простору, як щастя на лиці у молодої! Все  пламініе, світиться, блистить….
 Ось і хата тітки Марії. Стали на ноги, потоптались, пройшлись. Шарик виліз з будки знайомитись – а більш нікого. Якось тихо! Погукали, заглянули до хати – пусто! Та де ж всі поділись? «Чи ти ба! Не до-водилося бачить – не судьба!» Найдуться! Куди їм діватись!? Микола каже: «Моя тітка в тій стороні – км п’ять, не більш….  Вона дома. Пообідаємо. Вернемося.»
Через яку годину у той тітки Польки за столом – як  у шинку на маслинецю. Хліб та сіль!Продукти отбірні. Свіжі та смачні. Все те, що хлопцям дуже по нраву: сало з переростком м’яса, капуста малосольна що хрумчить під зубами – ой, та що перечислять?  Уплітають, аж за ушами тріщить….  Тітка Полька за стіл не присіла. Її Миколи дому нема – їжте самі. Рюмку пригубила. Один куплет пісні про кохання заспівала. Голос як у Галини Вишневської – бархатне сопрано! Знатний грамофон! Самогон – первак. Хто не пробував український первак із сахарного буряка на джерелковій воді – то  на світі із міцних напитків нічого не бачив. Дуже м’яка. Зовсім не смердяча. Тільки , щоб не перебрати. Розслабився трошки -  то як на  склизькіх санях збіжиш в низ, в тар-та-ра-ри….  Хлопці їли не спішно, підливали в чарки собі самі – тітка Поліна бігала по подвір’ї, ходила по сараям, спозивала  курінне плем’я. Вся в ділах, та  в русі. Пробіжить перед столом, потреться ладним корпусом об ногу Миколі – у нього аж дух запирає.  Тай дальше по ділу. А він сидить,губи в блудливій усмішці – розкисли. Вона  теж не супротив такого  дотику. Потім вона скаже: «Ніколи не  зміняла своєму Миколі, а с таким – могла б….». 
Степан  з другими був заботами. Пив горілку, заїдав сирими яйцями – дуже це поважав. Десятиною діла не кінчались.
 А на справді – любив придумувати собі ролі. То він Лермонтов на Кавказі, то Печорін в Тамані, то Ше-вченко в Каневі…. То -  вовче! - він Дзержинський…. Він - в шинелі.  А під роль – характер! Зараз він Лермонтов. Це цинік! Жінконенависник. Єхидний, як тхір зловредний. У дівки буде спереду гладити, а казати, що то  в гумні. На тітку Польку дивитися не може – бачить її химери с Миколою, не привітає! Хіба так можна!
 Все закінчилось – як горілка кінчилась! Нуль п’ять уговорили. Для таких хлопців якраз. Тітка Полька так тож сказала. Сіли, поїхали. Ще – до скирті. Який  там клівер  знатний,  - пахучий, та розлопочений! Во-ронок копитом в глотку собі затикає це сіно. Хлопці на візок трамбують. Трохи перебрали – високо за-лазити, та круто лежати. Ну не викинути ж в болото! Сіли, поїхали. Воронок повисілів, мордою  вверх-вниз махає, на людей блистящим оком зирте, вітер ловить, щось нюхає. Але ногами ступає сторожко – раптом яма!
 Якраз на греблі, де баюра розтеклась широка, Микола загубив шапку. Лишенько! Упала та шапка ле-генькою пушинкою на саму середину лужи. Лежить рівнесенько, кручені кара кульки горять яхонтами та ізумрудами,  кой де брильянти -  зірками світяться. А по формі красивіше  шапки Мономаха із Гра-новитої Палати Кремля. Народ с обох сторін дивується, тільки й що чути: «Дивись!»  Миколу в його ко-жушку зовсім розпарило, розморило. Лежить – ніякий! Степану каже: «Степка! Не в службу, а в дружбу – достань шапку!» Вірний приятель – то найбільший скарб. Сказав – тай одкинувся. Може, утомився. Діло в тому, що він заїка великий – поки це виговорив! Батіг пужальцем в сіні стремить – віжці до нього прив’язані. Сам – недвижимий. Що тут будиш робити!
 Ще думав шинелю зняти, але «понт» уже не той – кругом народ!  А тут сам Єдмундович! Дзержинський що…  Коли шинель зімкнулась з жижою, сам зразу очутив – він! Моноліт! Шагає нетвердим кроком – в обличчі бліднота, в очах смертельна утома, а все останнє – залізо! Глядачів зібралось до  двох сотень – не менше… Військовий аналіз Фелікс провів  – здивувався: звідки стільки? Та довго думати ніколи - дальше пішов. Кожен крок його спроваджувався одноразовим общин диханням. И тишиною. Серце у кожного боліло – і в малого, і в великого. Та й терпіння не безконечне. Чим закінчиться!?  Степан уже останній крок зробив, руку над  шапкою заніс – щоб тільки ворона не каркнула! Почав клонитись. Пальці хотіли уже взяти за самий вершок шапку, але вестибулярний апарат підвів. Равновісся  утрачено – рука разом з нею пропадає в жизі. По шию.
Зрив ґвалту  був такої сили, що  вся птичня, ця  братія,  залетіла кудись і не верталась три дні. Десятка чотири жінок і мужиків тож на землю попадало. Піддані - ті всі. Степан уже зло - забув хто він! – вихватив шапку з болота так швидко, що вона й напитись води не успіла, тай зашмагав до возу. Без всякої пощади до собствиної шинелі,  та  ялових чобіт.
Гукнув Миколу – тихо. Бозна-де той хлопець,- бозна-куди його біс поклав? Прийшлось трошки відійти,  щоб добре подивитись - де ж він там приліг? А тут дівчина прямо в очі сміється, щось казати хоче.  Уважив – руку поцілував, до уст потягнувся. Тільки нога підігнулась – упав на четвереньки. Сміються, як дурні. Що такого? Взяв вожжини в руки, сам іде по обочині, а повозка по дорозі. Стало получатись. Під ногами доріжка, сухо, іде собі – байдужий до всіх! Народ понятливий – розступається, кричить щось веселе, кудись зове комара задушити – трохи під’їсти. Що вони вже голод вгамували – їм звідки знати? Через пів години його догнав  якийсь хлопчисько – віддав Миколи шапку. Степан її  загубив.  Який чес-ний народ!? Шапка то знатна! Щоб знову не згубити, він її до возу шнурком прив’язав. Все по науці! Він – Степан – грамотний, мозговитий, шурупить ще як!
 Перед магазином райпо кінь Воронок став як вкопаний.
 Степан то же недвижно затвердів стовпом – на них обвалився, як височенна камінна гора, стоголосий істеричний крик.
 Падав з  візкової копиці Микола!
Кричали всі, хто це бачив.
 Прямо в  калюжу. Саму широку і глибоку - на всій цій довгій дорозі.
Повз не торопливо, не спішно, і упав навзнич, і потонув зразу, і весь.
 Осталась на  блискучій  поверхні болота щоб плавати, - ковзатися, - тільки голова.
Вона спала – блаженно, легко, знепритомніло.
 Степану не зразу дійшло, що таке може бути. Що друг – Микола -  може упасти з возу. А коли урозумів, то було уже пізно. Не дуже перелякався - от пустило: «Байдуже ракові, в якому його горшку заварять!» Тільки й сказав глядачам. «Дихати є чим – будимо організовувати спасіння».
 Зняти прийшлося шинелю. Коли розстібнув ґудзики, хтось пошуткував: «Зараз ордена побачите!» А оказалась мамина в’язана кофта з закачаними рукавами, підпоясана  рудою панчохою, та прості штани – не галіфе. Чоботи, справді, ялові. В святковім зборищі пронісся гул досади.
 Степан зібрав всю силу,  та мужність, і поліз в болото. Підняв Миколу на ноги, але висадити на візок не міг.  Дуже був тяжкий. Сам здоровий, ще в кожусі, та мокрий – в  чорнім, липкім, землянім розчині. Що тепер робити? Із добровольців помічників не находилось. Ржати – це вони готові, а помогти не дуже…  Ситуація становилась критичною – прийдеться тягнути на доріжку… А то як?
Тут щось замчав дуже високий мужик. Шикнув на свою дружину, став роздягатись. Степан зразу все зрозумів – він німий, свитку йому жалко, але помагати буде. Він і в правду підійшов, взяв Миколу як обстрікавшуюся  дитину, тай поклав на візок з сіном. Бувають же такі! Не смутило його те, що тут болото, що сорочка вишиванка вся забруднилась, що дружина насупилась, як та хмара. Стоїть веселий богатир, ще й щось хоче казати. Потім додумав гарну думку – поясом Миколи прив’язав його до візка, - так уміло, що він ніколи сам від туди не впаде. Степана теж посадив як ямщика, дав йому віжці в одну  руку, та батіг в другу. Всім стало радісно – на лиці дружини великого  зійшло сонце: сміється! Всім вона показалась дуже гарною  – прямо вродливою!
 Воронок мабуть дотямив, що все тепер от його буде зависити – сам найшов дорогу до хазяїв капусти, сам заїхав в двір, заржав як подобає знатному коню.  Тітка Марія, її горбатий муж Іван, старша дочка літ чотирнадцяті Любка, та одинадцятилітній хлопчик Дениско – всі, як горох, висипали на двір стрічати. Собака Шарик всім казав, що він уже їх бачив, що ці люди добрі, і тут уже були. Тітка Марія й сама це все тепер знає, а тоді вона злякалась тому, що гнала самогонку, а тут чужі та ще й в шинелі. Значить міліція. Кожна сім’я має командира, а хто в її сім’ї самий главний знає тільки вона – сама Марія. На правах верховного вона й прошептала команду: «Ховайтесь!» Мить – і нікого нема! Це потім Дениско приніс вість, що їде по дорозі забавний візок, що той міліціонер - перев’язаний рудою  панчохою. Тітка Марія збагнула – може родичі? А кого спитаєш? Підождемо – побачимо! Дождались!
Один кінь був бойовий. Йому хотілось розпрягтись та повернутись мордою  до кліверу. Горбатий Іван так і зробив. Жує, хрумчить, за милую душу!
«Ямщик» в полу дрімоті. Тітка Марія от нього узнала, що Степан настоящий родич, і приїхав за капустою. Забігала перед ним, замельтишила. І того йому, і другого. Напоїла чайним наваром  тай уклала на гарячу піч – нехай спить п’яний родич, менше буде розкази, - «курзу-верзу верзти» , -  всяку всячину молоти потім.
 Горбатий Іван звалив Миколу на кучу гілля та соломи, принюхався,прислухався – мертвий! Тітка Марія завила, як на похоронах, діти заплакали, горбатий Іван гладив репу – з яких досох робити труну?
Малюнок зроблений гидкою осінньою аквареллю – «хтось умер». Недвижний, незмінний сюжет  в од-ному дворі прикритий уже вечірнім сірим цвітом, ранньою темнотою.
 Горбатий Іван раптом на всіх цикнув. Прислухались, почули: «Степан! Як приїдемо додому, то підемо в клуб, на танці!» Так виразно було сказано, без заїкання, без надриву. А потім Микола знову упав в забитьє,  отключку.  Сім’я сиділа мовчки якусь хвилину, а потім почала душитись від сміху. Тітка Марія приказом номер один скомандувала тягнути його в хату, кинути на полу – хай спить до ранку.
Іван буде діжурить.  Той погодився. Він укрив коня попоною, щоб не застила до ранку – уже заморозки. Прийшов  в  хату, підійшов до Миколи, відкотив одне за другим йому віко і сказав: «Зрачки закатує під лоб – мабуть помре!» Наступила гнітюча тишина. Дениско став схлипувати: «Мамо, я боюсь!» У Любки  тож  очі на мокрому місті - тонкослізка.
 Степан нагрів на пічі все  що скопилось у його в животі - тай випустив на хату. Сполучилось дуже звучно и довго. На те Микола йому сказав: «Ще трохи поспимо, і до дівчат!»
 Сім’я  корчилася от сміху. В ожиданці нового «діалогу» так і заснула.
Ранок стрітив бодрящим холодком всіх домочадців, кріпеньким  морозцем, з мілким інеєм в повітрі. Кінь збіг. Горбатий Іван клявся, що цього не могло бути – він його ще раз перев’язав не задовго до ра-нку! Упередив, так сказати. Тітка Марія глянула на Любку і прошипіла: «Будеш кобинитись, получиш по…!» Сама пішла на роботу.
Піднявся Микола, зліз з печі розпарений Степан. Дядько Іван приніс самогон і банку розсолу із квашеної капусти. Випили по рюмсі, запили соком. Всім стало легше, окрема дядьку Івану – дуже  за коника переживав. Як це так? Як так могло статись?
Дениско інтересувався чи Микола заїка від роду, чи прижив це опісля. Той добродушно розказав, що потягнув пса за хвіст, а він так звив з ляку, що малий Микола заїкою став. Посміялись. Дениско пішов до школи. Хлопці викупались в чорній бані. Любка-чудила, все перестірала з Миколи що тільки могла – воно висохне! Сиди в простинні  в бані! Дожидайся! Степан перекусив сала тай пішов в своє село шукати Воронка. Саме діло не зробиться. Горбатий Іван пішов до якогось свого товариша день народження його отмічати. Там і засів.
 Як поладили Любка з Миколою – ніхто не знає. Коли пришла тітка Марія з роботи – сьогодні отпроси-лась  раніше  - то почула як вони уже сварились. Він казав що «сімнадцять» , а вона твердила що «п’ятнадцять» Про що була річ не могла догадатись, поки вони не стали цим зніматися в очередний раз. Господі! Дочка байстря приведе! Хіба він на ній жениться? Позве до шлюбу? У неї ні сіськи, ні…. Ні спереду, ні з заді! Хочеться запобачити ласки мужскої, - хутко до нього прихилитись. Але – що суджено, то не розгуджене…. Поживемо – побачимо!  Сіла на призьбу, тай задумалась, слізинку пустила -  витирає….
Степан підходив до дому Миколи, ще з далеку побачив коло нього якусь  багатолюдь. Стояли мужики та жінки та й про щось рядили – енергійно махали руками, трясли головами. Підійшов ближче - все побачив. Люди, прив’язаний до тину Воронок, а по середині простоволоса бабушка Миколи трясла вгору руками та кричала:
- Убили!  ! Миколу та Степана убили! Степана може не….    він хитрий! А наш дурний – його убили!-  Стара, як сухі гілляки розтопирила в небо вузлуваті дані та розвіяла довгі білі по вітру патли. – Не-хай он Воронок розкаже – безгрішна скотина….
Степан звучно,  щоб всі почули та побачили, поздоровався:
- Добридень, люди добрі! – всі трохи не помочились.
- О, Степан! А тут про вас такого намололи…. – Люди були дуже раді. Живо інтересувались. Прийш-лось розказати  що, та як.  Успокоїв, пригнув конику на спину тай поїхав  знову до Ярославки.
Горбатий Іван прийшов до дому «на бровах». Зразу заснув непробудним сном – жив в других реаліях,
якщо  вони для нього дійсно существовали.
  Марії ці стогни та сопіння із баньки набридли. Піднялась,власно крикнула: «Хватить, рука болить вам свічку держати!» Замовчали, переварюють. Любка не сміло спитала: «Що, нас чути, мамо?» - Марії за-хотілось подразнитись.  – Вся Ярославка знає, що ви на двадцятому разі зостановились. Буде, як тім, що в труні цим знімались. Труну одкрили, а їх  обох там нема.
-А де ж вони подівались? – не видержала  Любка. Марія довільно реготнула в осінню ніч: - Її цим самим в дошку загнав, та сам цим самим накрився!
На душі її було муторно, погано. Не життя, а вертеп, розпутство, -  так сама собі думала. Люди судити будуть, родичі прогніваються – дітей до блуду звила. Пуста кишеня, така й душа! Нема нічого святого. Все пусте-порожнє. А кажуть, тільки «багатому і чорт яйця носить». Зиркнула в темноту, в ту сторону де банька і де – було чути – шушукались «молодята». Позвала: - Ідіть вечеряти! – Змахнула чистим руш-ником з столу, розставила кожному тарілку уже застившого холодця, налила по пів рюмсі горілки - хо-чеш пий, хоч не пий! Сама випила мовчки, без тоста,  не глядячи на дітей. Наколола холодець - смачний до одурі, про себе отмітила. Любка не мешкала  - собі і йому підливала горілки, сама з ним чокалась, уплітала холодець, та дивилась на нього блудливими сучьїми очами, - видно було, що на двадцять перший раз вже згоджується… Микола їв не спішно, поглядав на жінок, про себе усміхався, так, як то,що тільки він знає велику правду цього  вечора. Скаже – всім буде свято на душі. І тітка Марія чолом проясниться, і із хати вмісті з потемками улетить нудьга, і спавшому давно уже Дениску прийде радіс-ний сон. Але не час ще про це казати.
Степан появився  на порозі в пору якраз – ще горілка є, та закуски навалом.  Любка вся горить в бла-женній похоті – стрітились, побалакали, що їхати будуть завтра з ранку, тай спати пора. Поволокла Ми-колу до баньки – місто о пробуване, полігон освоєний, находиться на удалині. Чи видержить він до ра-нку!?
Тітка Марія, як горемична мати, безпутній доні наставляння дала, щоб не спішила байстря заводити, поперлась для себе охоть щоб вдовіла.  Конозитись забуде трохи, жирку під шкуру заллє – в кой яких місцях особливо – через років два і про короїдів подумати моно. Літа підійдуть, та якщо він, самурай, на цій гойді женитись задумає. Наче, не бачити  жіночої статі. Той випуклості,  та округлості, яка приходить згодом до кожної прости-господі після довгого її безпуття.
Степану було байдуже. Хто за чим і на кому жениться. Хто дійшов до цього  кроку, той дурень. А може одумається? Велике діло – целину зломити! Що вона ще мала? То й праведно – чуток моргнув, вже в очереді! А кому це охота?  Він поставив коника в сараюшке, закрив замки самолічно. В ясі йому все поклав – і сіно, і вівса. Сам то же ліг не далеко – тут на соломі. Тепло. Шинель гріє зверху, а горілка з нутра. Ще й дівчата сняться.
Виїхали затемно. Загрузили капусти до верху, - Воронок косився удивляючись! Куди стільки? Самі трохи випили, літр з собою взяли. Любка устроїла проводи на війну. Завила! Микола на віз сів зразу – сили мало! Це видно було навіть конику.
Через години дві по приїзду,  коло дому Миколи його бабушка, - протягнула вузлуваті руки в небо,-  голосно кричала: - Щоб тебе там порішили….  В тій Ярославці!
Народ дивувався – що могло знову приключитись? Вона пояснювала всім, - та вкладала  в ті пояснення і нерви, і душу:
- Що,  ми собі невістку самі найти не могли? Так ні! Найшов сам приблуду – без роду та племені!   Щоб тебе там порішили… в тій Ярославці!