Падаю

Нарешті дійшла до ліжка. Нові туфлі так міцно тримали цілий день ноги у обіймах, що у такі дні, як завше, згадуєш казку про русалоньку: “я дам тобі дві стрункі ніжки, але заберу твій чарівний спів, відрізавши тобі язичка, і запам'ятай, що кожен крок буде завдавати такого болю, ніби ти наступаєш на гострий ніж!”

Німа, але з ногами, замість хвоста... Навіщо вона це вчинила? Невже сон на килимку біля спальні коханого того вартий?

От я доросла дівчинка, а не перестаю перед сном мріяти про казки. Казки дуже жорстока річ, гірше ніж нові туфлі — шпилька 12 см. Максималізм романтики не залишає шансу вижити.

Вмощуюсь зручніше. Думаю про море, мені часто воно сниться. Русалонька обрала стати морською піною, зневажила жертви своїх сестер, їх обрізані коси.

Гойдаюсь на хвилях мрій і втоми. Останньою думкою - а таки я була сьогодні гарною І раптом падаю. Страшно і боляче, м'язи стискаються у судомах. Здригаюсь, як повішальник, тягнуся до шиї послабити мотузку. Десь зсередини проростає корінь мандрагори.

Це не політ Ікара, це провалля. Дуже страшно і боляче. Лише сон... Примара. Вдихаю глибоко. Жива. Можна ще раз спробувати заснути.