Самотня мати..

По Юркові Скибі з с.Заріччя (імена та прізвища змінено) у той спекотний серпневий день справляли сороковини... Зійшлися брат з дружиною, племінники, родичі, сусіди, знайомі, аби пом'янути Юрка, його безгрішну душу. Люди гомоніли, згадували, розповідали, лише Юркова мати німо дивилася у далечінь, витираючи сльози... Старенька, сгорблена, сива, вона у чорній хустці виглядала ще старшою від горя у свої 82 роки. Десять років тому поховала чоловіка Івана, а тепер ось пішов до Бога і менший син Юрій, проживши всього 52. Кажуть, що коли діти ховають батьків, якось не так страшно, а коли батьки - дітей, якими б вони не були, - що є болючіше і страшніше на світі? Так трапилося і у сім'ї Ганни Скиби, син якої, Юрко, прийшов у цей світ інвалідом, маючи олігофренію, та тітіка Ганна не зреклася сина, а виростила, виховала, навчила всьому, щоб легше було жити Юркові, який усе розумів, допомагав батькам по господарству, лише й того, що погано говорив. Хто зна, може не таким й важким був ступінь його захворювання, та хіба була його вина в тому, що він хворів? Ні, а про те, чому так рано пішов з життя - усе по-порядку.

Холодної, листопадової пори тітка Ганна раптово захворіла. Та так, що Довелося лягти до лікарні на операцію, лишивши на Юрка і хату, і господарство, попросивши старшого сина Тараса навідуватись до брата, якщо треба - допомогти. Та не так все сталося, як гадалося бідній матері, далеко не так... Не знаю, чому так трапляється у житті людському, чи то з байдужості, чи з черствості, чи з «одвічної заклопотаності», та не встиг захолонути за матір'ю слід, як Юрка оформили до будинку-інтернату у віддалене місто Полтавської області. Привезли, оформили та й поїхали Тарас з Оксаною, мабуть, полегшено зітхнувши...

...Чайкою металася тітка Ганна по хаті, по подвір'ї гукаючи-шукаючи меншого сина, коли повернулася додому з лікарні, та Юрка ніде не було... «Не шукайте його, мамо - він у будинку-інтернаті для таких, як сам» - признався матері посмутнілий Тарас. Признався і злякавсь...

«Як? Чого він там?! Хто його туди оформив без моєї згоди, сину?» - заплакала стара мати, а у відповідь почула: «Так хотіла Оксана...» Світ зійшовся тітці Ганні чорною пеленою перед очима після такої звістки, та, оговтавшись, вона сказала: «Тарасе, Оксано, хто з вас поїде зі мною до Юрка? Машину я найму...» «Ніхто» - різко, мов постріл, прозвучала Оксанина відповідь. «Що ж, спасибі й на цьому...» - мовила заплакана мати та почала збиратися в дорогу до сина.

Гомонять люди, спілкуються, згадують покійного, лише тітка Ганна більше мовчить. Обізветься словом-другим, та й замовкне, знов задивившись у далечінь та поринувши у спогади. Матері є що згадати про свою дитину, якою б вона не була - хворою чи здоровою і якого віку вона досягла... День - кінчався, люди, дякуючи, тихо розходились-роз'їжджались по домівках, прибравши зі столів та самі столи. Все, тиша, тихо... Таке враження, ніби тут нікого сьогодні й не було, лише самотня постать тітки Ганни сиротою виднілася коло воріт. Підходжу, обіймаю стареньку за плечі і тихо кажу:

- Тітко Ганно, Я поїду трохи пізніше. Хочу з вами поговорити, якщо ви не проти, звичайно.

- Я не проти, бо й мені хочеться озватися словом до когось...

- Так ви тоді самі поїхали до Юрка?

- Сама, доню, сама... Заплатила за дорогу чималі гроші, а таки добралася до синочка... Приїхала, а мене не пускають до нього. А я ж його мати... Довго просила лікарю плакала, поки таки завели мене до нього, до Юрчика... Як глянула на нього та й закричала: «Це не мій син! Що ж ви з ним, іроди, зробили?!» Худючий, неголений - страшно на нього дивитися. Весь у синцях, голий лежав мій син на ліжку під простирадлом, лише по рідних очах я зрозуміла, що то мій син...

- Його мабуть погано там годували?

- Не годували зовсім, Щоб... Щоб не хотів до вбиральні.

- А ви не пробували забрати його звідти, тітко Ганно?

- Ніхто не хотів мені його віддавати, посилаючись на те, що він хворий. Я писала розписку, взяла одяг та й пішла у палату до сина, щоб одягти, взути й забрати додому, але їхати він відмовився... Хто зна, може, відчував, що слабий дуже, а може звик там - не знаю, бо додому я поїхала, плачучи, сама. Хотіла, було, з півдороги повернутись по Юрка, та так і не повернулася, бо думала, що незабаром його заберу. І - забрала... Привезли мені його вже у труні... А треба було тоді повернутися й забрати... Сину, синочку, прости... Прости мене за цей гріх, прости... - заплакала стара жінка, спершись на ціпок... - Залишилась тепер одна-однісінька у хаті, де є все для життя, та немає кому вже жити. Скоро й мені вже до Бога, але чому не я, а синочок пішов першим, за які провини, за які гріхи?

- Не плачте, тітко Ганно, бо вже нічого не повернеш. Не карайте себе, що не забрали тоді Юрка. Бережіть своє здоров'я, воно вам Ще згодиться.

- Для кого, для чого, доню?

- Для вас, бо треба жити. Не хороніть себе, а живіть в ім'я самого нашого з вами людського Життя. А мені вже час їхати до Полтави

- Я проведу тебе, доню... Я проведу...

...Автобус швидко віддалявся від тітки Ганни, яка стояла край битого шляху, сиротиною бовваніючи у променях сідаючого сонця. Самотня мати при дорозі... Хата-пустка і двір, густо порослий споришем, а ще - спогади, спогади та безсонні ночі... Страшно... Страшно і боляче.

Що хотілося б мовити наостанок, завершуючи цю сумну розповідь?

А хотілося б сказати: ніхто із нас не застрахований від хвороб, травм, нещасних випадків. Та ніколи не відмовляйтесь, не зрікайтесь, не полишайте своїх рідних дітей, якими б вони ні прийшли у цей світ - хворими чи здоровими. І не допускаймо до таких трагічних ситуацій, щоб у вас ніхто не відібрав дитини. Бо, як доведено самим життям, якою б хворобою не страждала дитина, а найкраще їй - вдома, і не слухайте нікого, крім свого материнського чи батьківського серця. Інтернати, будинки для інвалідів були, є і будуть, їх не меншатиме й не більшатиме, лише б не меншало добрих людських душ і сердець, які ніколи не посміли б навіть сказати неповносправній людині: «...Слухай, а, може, тобі краще було б жити в будинку інвалідів, ніж у своїй квартирі чи з батьками?» Це не доброта, щиросердні добродії, а метання пекучих стріл у зболені серця. Людині, яка хворіє, але має власне житло, чи проживає з кимось із рідних, дуже боляче чути такі слова, то ж краще їх взагалі не говорити вголос.

Щиро бажаю усім: і дітям, і батькам сили волі, доброти, терпіння і мужності! Великої і невичерпної, як саме джерело людського життя! Щасти вам у всьому!