В плену мыслей

- Неужели ты думаешь, что ты имеешь право так поступать, такое говорить и даже так думать? Неужели ты думаешь, что ты права? Неужели ты действительно считаешь, что твои советы кому-то нужны? Неужели ты думаешь, что твои нелепые представления кого-то интересуют? И неужели ты думаешь, что они к тебе хорошо относятся?
Я так хотіла сказати це їй. Сиділа собі читала Марка Леві і думала як же мені хочеться вилити все це на неї, всі свої почуття, всі свої думки, сказати, що насправді про неї думають. А може вона вже знає, і її зовсім це не хвилює. Вона думає, що в неї є якісь права говорити так і давати поради іншим як потрібно вдягатися, фарбуватися і навіть жити. Чесно і без сорому я кажу що ненавиджу таких людей. Вони насправді думають, що кращі інших. А що найцікавіше і найдивніше, так це те що я дружу з такими людьми. Менш вираженими егоїстами і снобами, але все ж. Я помітила, що тоді, в шкільні роки все розвивалось по такій же схемі. І я дивуюсь чому я все ще хочу бути там, хочу спілкуватися з ними, хочу гуляти з ними, невже я така дурна? Ні,думаю проблема не в цьому. Ти просто завжди хотіла бути «елітою», ти завжди хотіла бути своєю там, навіть якщо знала, що ти не належиш до них, навіть якщо ти знала, що не сильно то й хочеш до них належати. І це не тому що ти не могла бути такою, не могла бути своєю, це тому що ти не була така як вони, ти ніколи не будеш така як вони, і в глибині душі ти не хочеш такою бути. Вони однакові, навіть якщо різні, ти ж – одна така і ніколи не зможеш їм піддатися. Подивись як тебе дивує їх поведінка, їх ставлення до тебе, як тебе дивують їх думки і дії…Не те щоб дивують,Соф. Ну добре, не дивують, уже, але все-таки вбивають і мучать. Ти все ще задаєш собі по сотні питань кожного дня: «Чому так? Навіщо? Чого вони хочуть цим добитись?» А відповіді все ж немає. Я думаю, тобі вона й не потрібна, тобі не потрібні вони, щоб жити і існувати повноцінно. Тобі важко дружити і розкриватися, тому що ти не знаєш чи приймуть тебе такою, справжньою, але можливо не завжди веселою, розважливою, цікавою, нормальною, а інколи злою, нетерплячою і надоїдливою. Це вони так думають. Це вони багато втрачають втрачаючи тебе, це вони повинні жаліти…це вони повинні хотіти дізнатися яка ти насправді. Головне, що він тебе любить, а це вже крок.
- Це не мій крок. Це його крок. Це він мене любить. А я просто спостерігаю. Цікаво чим це все закінчиться. Знаешь, если наша история закончиться той песней, я с ума сойду, все что мне останется это превратиться в дождь который напоминает мне слезы всех разбитых сердец.
- Ти віддалена. Ти не відкриваєшся. Ти ховаєшся.
- Я повинна кожному відкриватися, а потім ранитися і йти зализувати рани?
- Не починай. Ти знаєш про що я.
- Я відкриваюсь, але не йому. Я не чекаю принца, і взагалі зараз мені це непотрібно.
- Ти ніколи його не чекала. Ти просто хотіла хорошого хлопця, який би дарував тобі букети з моркви чи повітряних кульок, ти хочеш трішки романтика, оптиміста, трохи песиміста, і необхідною якістю його характеру і душі повинна бути безмежна любов до тебе.
- Точно сказано, Соф. Такого мені й треба. Ти ж знаєш, я ненавиджу банальності, я ненавиджу (останнім часом) фільми про кохання і я ненавиджу саме кохання. Воно…
- Поки що тобі не потрібне, ти хочеш веселитись. Я знаю. Хто хто, а я знаю.
- Дякую за розуміння. Ти найкраща подруга в світі.
- I bet I am

* * *
- Ты не понимаешь как это. Ты думаешь это так просто, жить как я, ты думаешь это так просто побороть себя и перестать думать, что ты полная дура и причиняешь только боль близким? Ты думаешь, я не пыталась, ты думаешь, я тебе здесь о сказках народов мира рассказываю? Ты ведь думаешь, что ты уже все повидал и знаешь как на этом свете жить?
- Я так не думаю, зая. Я просто хотел сказать, что тебе нужно это сделать. Тебе нужно меньше думать, ты сильно загружаешь себя вопросами жизни, и ее смысла.
- Я сильно себя загружаю…вот как. А мне еще Соф говорила, что нужно раскрываться, что нужно доверять и все такое. Да, никто меня не понимает. Никто. Самые близкие не понимают, что уже о других говорить. Вы даже не пытаетесь понять, вам это не надо. Вы живете как живете. А как же громкие слова о любви : «Я люблю тебя, Наташа…бла-бла-бла….больше чем жизнь…бла-бла-бла…»
- Насколько я помню «бла-бла-бла» там не было.
- Ты можешь вообще всерйоз меня воспринимать? Хоть когда нибудь?
- Я серйозно. Я серйозно люблю тебя.
- Но все мысли, чувства, порывы, удачи, падения и уязвленность…это все я. И никто другой. Только с этим всем, я это я. Только будучи такой я являюсь собой. И, как ты говоришь, человеком, которого ты любишь. И тут ты мне говоришь, чтобы я не напрягалась, а жила.
- Да. Но я не это имел в виду. Просто тебе нужно успокоиться. Можем сходить куда-то и отвлечься. Что скажешь?
- Я не хочу отвлекаться. Я хочу делать то, что я делаю. Тебя вообще волнует, то, что мне плохо, что мне ужасно тяжело сейчас. А ты хочешь развлечься? Был момент, когда я думала, что ты лучше всех. Но, наверное, как и всем остальным, тебе плевать, ты видишь хорошенькую студентку которая не знает чего хочет, просто студентку в которой еше грезы в голове, студентку которое мечтает о таком как ты, мечтает чтобы ты забрал ее и унес в свой волшебный мир, без проблем и печали, беззаботный мир чудес и веселья.
Так вот, я не такая. Мне не нужен твой мир, мне не нужна твоя сказка, мне просто нужен покой и ласка, чуточку любви смешать с красным грузинским вином, гортензии поставить в вазу и наслаждаться теплым ветерком весны. Мне просто нужен ты.
- Я всегда здесь для тебя, солнышко. Я готов сделать все, что ты хочешь. Я готов на все ради тебя. Я люблю тебя.
- Не нужно громких слов любви, просто сделай то, что я прошу.
- Ты ведь не любишь меня?
- Не люблю.
Извиняться не буду.
- Я знаю. Этого и не нужно.
( Она еще полюбит меня, прошло еще очень мало времени чтобы она влюбилась в меня. Это только вопрос времени, она обязательно меня полюбит….- он убеждал себя что это все же возможно)

* * *
Сижу на теплом полу в кухне и думаю, почему это случается со мной, почему я такая, а не как они. Как бы она меня не убеждала, что это хорошо, я знаю что для всех это было бы лучше. Я была бы более…просто лучше. Сижу себе…согнула ноги в коленях, развела чуть-чуть и положила руки греться. Смотрю и ищу выход, ищу, как бы все изменить. Ищу. Я тот, который ищет. Конечно, период пройдет и все вернется на свои места, но фактически все так и останется, потому что люди не меняются и не будут.
 
* * *
- Наталка, чому ти так скептично відносишся до цього? Все буде ормально. Як і завжди. Ти ж знаєш в тебе все вийде. Так було завжди, ти  - розумничка, в тебе навіть титул був такий колись в школі, на якомусь конкурсі, пам’ятаєш? Наточко, ти ж знаєш, що це просто період такий, ти його просто переживеш і все, ти сама так говорила, ти все сама прекрасно знаєш, чому я повинна тобі все це пояснювати кожен раз?
- Соф, все не так просто. Тільки що почула свої слова і зрозуміла, що говорю якусь дурницю. Я ж сама завжди говорила, що все дуже просто. Насправді так і є. Я просто трішки забула, як це. Мені потрібно нагадати. Бачиш Соф, я колихаюсь по життю, знаючи все, але не маючи сміливості зробити це, не маючи сміливості просто жити і насолоджуватись, тому що для мене все складніше чим тобі здається, все складніше для мене. Мені жити складніше в деякому розумінні. Звісно якщо зрівняти мене з сиротами, чи голодуючими Африки, то змагання не рівне. Просто я…
- Просто ти не така як інші. Ти не така. Ти навіть не така якою тебе бачать інші. Тільки я бачу тебе справжню, тільки я…
- Соф, це банальність, проста банальність. Якщо ти мене так добре знаєш, ти маєш також знати, що я ненавиджу банальності, я ненавиджу ці фрази…Всі не такі як інші. Тому що всі різні. Тому що не має двох однакових людей на планеті, тому що не має двох двойняшок, які б зовсім нічим не відрізнялись, тому що не має настільки близьких людей…настільки ідентичних особистостей. Споріднені душі. В них я вірю. Хоча сьогодні мені так погано, що я не хочу ні в що вірити і в те що я знайду когось підходящого, і в те що я таки стану тією людиною якою хочу бути.
- Ти боїшся. А це велике проблема. Ми з тобою споріднені душі, хіба ні? Ми з тобою підходимо один одному. Пам’ятаєш як ми бродили по Коктебелю, пам’ятаєш наші «Ночі в Роданте»???
- Не нагадуй мені про це. Я ненавиджу цей фільм, і всі фільми що так закінчуються. Як можна таке дивитися? Питання в космос. Кохання – дурня. Страждання. Біль. Це просто не варте того.
- Пригадую ти думала інакше. І комусь намагалась довести супротивне.
- Не треба мені про це нагадувати, ти ж знаєш, що і як.
- Ти маєш рацію, я знаю. Ти думаєш, що ти знаходишся під впливом, ти думаєш, що тобі потрібен перерив, ти боїшся відчувати, тому ти і не хочеш кохання. Тому ти і не можеш відкритися. Ти не готова. Ти думаєш, що ти не готова.
- Я не готова. Я думаю час вирішить готова я чи ні. Я думаю…
- Доля…Да?
- Ти все знаєш. Хоча…
- Ти насправді не знаєш, є вона чи її не має. Я пригадую нашу розмову про це. Навіть не пам’ятаю на чому ми зупинились…
- Я предпочитаю думать что я  сама строю свою судьбу.
- Да. Я забыла, что я об этом думаю. Нет, не помнишь???
- Ні, вибач.
- Знаєш, що я згадала.
- Що?
- О том как ты говорила что хочешь быть «здесь», «в сердце»…
- Печальный был вечерок. Знаешь, я действительно хочу быть там. И мне кажется, что я уже давно там, просто жду подтверждений. Жду чего-то.
- Да. Я тоже жду. А что нам остается делать? Жить дальше, просто жить дальше. Надеяться, мечтать, любить, ненавидеть, скучать, веселиться и надеяться, надеяться на то, чтобы просто увидеть, просто увидеть и тогда все вернется на свои места, и тогда ты будешь жить дальше, тогда ты будешь дальше искать…ты же искатель у нас.
- Мне иногда кажется, что наступит день когда я все найду, все что мне нужно, и перестану быть собой, перестану быть такой какой ты меня любишь, перестану быть той, которая всегда мне нравилась. Перестану существовать, а буду просто быть и больше ничего. А я так не смогу, я не для того родилась, чтобы превратиться в простого человека, хочу верить в то что не для того.
- Наталочка, я знаю що такого не буде. Ти – сонечко, яке ніколи не згасне, ти – шукач, шукач істин, шукач того, чого тобі не вистачає…і навіть тоді коли ти знайдеш те що тобі потрібно більше всього, залишиться ще багато чого невідомого і нерозкритого, багато чого, тобі буде над чим поламати собі голову, за це не турбуйся.
- Я вдячна Богу, що ти в мене є. Ти – найкраща.
- Як і ти.
- I bet I am. Зараз мені просто потрібно забути про «них» і почати думати про себе, про те що я хочу, як це отримати і побути на самоті з собою. Мені це конче необхідно.
- Розумію тебе. Мене ж ти візьмеш з собою, в свій одинокий круїз?
- Ти ще питаєш???Ти від мене так просто не відчепишся. Ти зі мною стільки, скільки я себе пам’ятаю, без тебе я нікуди.
- Я завжди допоможу тобі, якщо треба. Як ти допомагаєш всі ці роки мені. За що я дуже тобі вдячна.
- Ми один одній допомагаємо, і хоча ми іноді плутаємося хто з нас хто, ми завжди будемо тим ким ми є, незалежно від того хто з’явився перший. Тому що ми як одне ціле. Ми й є одне ціле. Один без одного ми ніщо. Тому що всі ці роки ми йшли пліч о пліч…через все.

* * *
Когда ты любим ты одинок, когда ты любишь ты одинок и все это будет до тех пор, пока ты не решишь быть счастливым и не поймешь чего ты хочешь. Когда ты перестанешь бояться и начнешь жить, начнешь чувствовать, ненавидеть и любить, страдать и веселиться, это больно и страшно, но только так ты будешь знать любим ли ты в ответ, и любишь ли ты сам по-настоящему. Может все не так уж и плохо. Но ты не узнаешь не попробовав. Только рискуя ты узнаешь, только чувствуя боль, когда-то сможешь почувствовать счастье.

* * *
Чого я хочу????????????????????????????
Якби я знала. Я хочу жити як ніколи, я хочу не боятися жити, я хочу кохати, страждати, я хочу цілуватися під дощем, я хочу збирати осіннє листячко в парку з людиною яку кохаю, я хочу грати навіть якщо програю, я хочу жити, навіть якщо помру, я хочу пізнати істину цього життя, навіть якщо на це піде все моє життя, я хочу бути коханою, і хочу щоб всі мої мрії здійснились, хоча це й банально. Я хочу бути! Я хочу бути вільною пташкою, я хочу щоб моє життя щось означало, я хочу щоб всі ці шурхання щось означали, я хочу щось значити, хоча б для когось, я хочу бути єдиною для когось, я хочу бути найкращою для когось, і я просто хочу щоб була на світі людина, яка завжди знає чого мені не вистачає і чого я хочу, і щоб робила мені подарунки про які я мрію, щоб робила мені такі сюрпризи про які я могла тільки мріяти, я хочу таку людину. Мабуть я ідеалістка, але я готова на те щоб віддати йому всю себе, якщо я його покохаю, і якщо знайдеться…..хоча я знаю напевне що знайдеться. Обов’язково знайдеться.
 
* * *

«И напоследок – ответ на вопрос «почему?». Урок, который так трудно было найти, так сложно выучить, усвоился быстро, ясно и просто. Проблемы возникают для того, чтобы их решать. Почему человеческая натура, думал я, стремится раздвигать рамки, установленные прошлым, стремиться подтверждать собственную свободу? Дело не в вызове, брошенном нам с целью выяснить, кем мы являемся и кем становимся, - а в том, как мы встречаем этот вызов : отказываемся ли от поединка в случае неудачи или же изобретаем свой собственный путь преодоления, устремленный шаг за шагом к свободе.

* * *
Это не Бред Пит!!! Не знаю, почему он всем так нравиться?!!! Хотя он красавчик, но не мой идеал. Мой идеал прячется между Иеном Сомерхолдером и Дэвидом Бориназом, Джейсоном Стетхемом и Дженсоном Эклсом. Вот он каков – мой идеал. Красивый, умный, прелестный актер (ну это не обязательно) и просто лапочка…
И с нами девушками так всегда, мы смотрим сериалы, фильмы, влюбляемся в героев и надеемся, что когда мы встретим хотя бы похожего парня на наш идеал, мы только мечтаем об идеалах, но встречаем только посредственных. Но я не только мечтаю о таковом, я его встречу, может не сегодня, но завтра уж точно. И тогда…
Мы будем с ним ходить в кино, театр, гулять в парке, ходить вместе за покупками, (но при этом он не будет геем), мы будем кататься вместе на сноуборде зимой в Альпах, мы будем отлично понимать друг друга, мы будем иногда сниматься вместе, он будет моим лучшим другом, мы будем, есть всякие вкусности в лучших французских ресторанах, мы будем вместе путешествовать, и когда-нибудь мы обвенчаемся в той же церкви что и мои родители, у нас будет 2 детей и пес – ротвейлер. Мы будем жить в огромном доме, если не особняке, и воспитывать своих малышей. Вот таков он, мой идеальный мужчина. Он будет наилучшим. Всегда для меня. И везде для меня.

* * *
Це було достатньо неочікувано, навіть зовсім неочікувано. Що мене поразило так це моя реакція на це. Це не просто реакція. Це жах, страх? Можливо. Хоча я намагаюсь думати і зробити щоб це так і було…я не боюсь нічого. Я хочу нічого не боятись. Я хочу жити так як я хочу, а не так як хтось хоче, не так як обставини зумовлюють, не так як хочуть інші, не такою я хочу бути якою мене хочуть бачити інші, такою яка я є, така яка завжди була Наталка, така як є, і ніяк не інша. Чому? Бо. Тому що мені так подобається, тому що я не хочу страшитись минулого і тривожитись за майбутнє, тому що я не хочу рвати когті коли бачу М, чи когось іншого. Я не хочу прокидатись з ранку з острахом, що сьогодні станеться. І я не хочу так жити. Я хочу жити так як я хочу. До цього ще далеко, але я наближаюсь, я буду такою якою хочу бути, я буду з тим з ким хочу бути, і я обов’язково буду щаслива. Одному не можу дати пояснення, пояснення тому що я не хочу бачити нікого з них щасливим без мене, не бачу цьому розумної і цільної причини. Я хочу щоб вони всі були зі мною, але так не буває. Мабуть, одна з причин цього це те що я не закохана. Можливо. Не хочу кохати, це біль, і він обов’язково присутній в усіх історіях.

* * *
Кажется будто-бы это самое лучшее место на земле. Кажется, что здесь начинается рай. Кажется, что ты чудом попал в этот мир полон прекрасного и тешишь себя надеждами, что тебе не вырвут с этого мира, с этого маленького мирка в каком ты уже стал своим и начал ощущать жизнь в новых, более ярких красках. Ты смотришь и видишь это голубое небо, чаек, кипарисы, пальмы, голубо-зеленое море, но не видишь их, так как любой другой человек. Почему? Потому что это твой родной дом, этот город стал твоим родным домом и такие мелочи как люди и суматоха ты уже просто не замечаешь. Ты бродишь по улицам, по которым раньше не ходил, ты купаешься в том самом море, но кажется, словно оно каждый день другое, словно оно меняется, меняя тебя самого, этот город меняет тебя и ты скучаешь по нему так как никогда не скучал, ты мечтаешь и планируешь туда вернуться. Почему? Почему тебе так нравиться этот город? Это море и эта крепость, эти тропинки и этот «Шинок»? Возможно, потому что ты впервые познакомилась с этой красотой еще тогда когда детские глаза еще не замечали плохих сторон, не было и плохих дней, все было как в сказке, может быть не сильно сказочной сказке, но все же. Ты хочешь вернуться и побродить, поэтому длинному бульвару, снова поехать в Новый Свет и ходить по царской тропе, опять покататься на яхте, снова уплыть на весь день на тот мисс, Меганом. Снова увидеть ту крепость, представить себя принцессой как в тот вечер на набережной, когда мы переодевались и фотографировались, взять в руки змею, и просто ходить и выбирать подарки друзьям. Покататься на лошадях в горах. Может быть и на квадроциклах. Просто снова ощутить ту красоту, те прелестные горы, по которым ты так любишь ходить, тех улыбающихся людей, и просто провести время со своими родными и друзьями. Забыть на недельку о работе, учебе, проблемах и расслабиться на нежных волнах Черного моря. Ты хочешь туда. Я хочу туда. И мы обязательно туда поедем.

* * *
Чи є різниця в тому що ти говориш і що ти робиш? Звісно є. Але ні вчинки, ні слова не мають значення, як виявилось, тому що все що ми говоримо і робимо не сприймається, тому що все одно нічого не зміниться. Тому що щоб ми не робили все залишиться так як було до цього. Ми не потрібні, ми одинокі, навіть якщо ми одружені, ми не маємо друзів, навіть якщо їх в нас мільйон, метафорично говорячи, ми не маємо нічого, навіть якщо в нас є величезні імперії і «мішки» з грішми в нас лежать в підвалі, ми самотні, ми одні в цьому світі боремося за місце, неважливо де «під сонцем» чи «місце в чиємусь серці», ми боремося за так звану свободу, а чи знаємо ми що це таке ця «свобода»!!!? В кожного різні поняття про життя і всі її складові, різні поняття про сенс всього, що ми робимо і от так і виходить, що ми один одного не розуміємо, що ми просто сліпі миші, які йдуть за допомогою «палички-поводиря», але все ж дуже невміло. А з іншого боку, що нам залишається – нічого, тільки це ми й можемо, ми гості в цьому світі, ми й представлення не маємо навіщо все це, всі ці страждання, боротьба і теж саме щастя. І не дізнаємося. Ми просто живемо для того щоб досягти чогось, чому?, бо думаємо, що це правильно. Спочатку добре вчитися в школі, потім в університеті, здобути собі хорошу професію, але ми не знаємо істинного сенсу цього. І, як я вже сказала, не дізнаємося. Хто нам скаже? Ніхто. Хіба що ми віримо в Бога і що все це не так просто, що в цьому є вищий сенс, вище послання, що все що ми робимо не даремно, що всі дії мають свої наслідки для всього людства, мають значення для нього. А найжахливіше те, що деякі навіть не задумуються про це, їм все одно навіщо ми тут і з якою ціллю. Навіщо? Нам і так добре, ми будемо й далі думати про себе і ні про кого іншого, бо ми любимо себе. Але ж я не кажу що це порок, любіть себе й далі, але хоча б іноді робіть, те що ви робите, підтверджуйте свої слова вчинками, якщо ж не будете ви просто недостойна людина, людина, яка не заслуговує моєї поваги, людина, яка заслуговує тільки на те щоб її зневажали.
Кожна людина вибирає що для неї важливо, і потім не говоріть, що ви не маєте до цього відношення, бо скільки б вам не було років ви несете відповідальність і я не знаю перед ким, в першу чергу перед собою, а потім вже перед Богом та іншими людьми. Просто потім не нарікайте що щось не так, бо ви самі так зробили, і ви ж самі й винні. Жалкувати буде пізно, а ви пожалкуєте. Думати буде пізно, коли ви нарешті зрозумієте, що потрібно думати. Виправляти ваші ляпи буде пізно, коли ви захочете це зробити, тому хоча б вирішіть для себе що для вас головне, що в вас на першому місці, чим ви можете пожертвувати чим не можете. Ви маєте право на помилку, всі його мають, але краще не помилятись і робити все як слід, бо ви – особистість. І яке б ми не мали право, потрібно уникати моментів коли можна використати це право, чим менше помилок тим менше жалю потім, коли вже нічого не зможете змінити. Бажаю вам удачі і щастя, такого яке воно є для вас.

* * *
Невже я знову пишу?Невже я зараз стою перед дзеркалом і дивлюсь на себе, насправді не бачачи себе?Невже я думаю, не знаючи про що? Невже я живу не знаю навіщо?Невже я намагаюсь щось найти, але сама не знаю що? Невже я хочу бути іншою, не знаючи що саме хочу поміняти?
Я путаюсь і не знаю,що? Насправді я зараз маю вчити слова, але мені не дуже добре і я сходжу з розуму по різних причинах. Я відчуваю щось, іноді мені здається що я не відчуваю зовсім нічого. Зовсім. Зовсім не відчуваю нічого, коли маю злитись чи ображатись. Я хочу зробити щось…не «щось», а написати щось хороше і не банальне, але…якщо скажу що «не можу»,це буде глупо і не правда, мабуть, я можу просто щось завжди заважає…я сама собі заважаю мабуть…я знову слухаю lifehouse і думаю навіщо?чому? і як?
Я поїхала додому, і там протягом двох днів я відчувала себе в безпеці і це було чудово…Потім зранку, коли я вже від’їжджала я подивилась на постіль, де спала…це було не моє ліжко…моє ліжко заняте…це вже не мій дім…це все ще мій куточок, але дім, який ніколи більше не стане моїм, не буде моєю і моя кімната. Вона настільки мені дорога і цей дім дуже дорогий моєму серцю, але я непомітно його покидаю, покидаю назавжди…тепер я тільки гість і більше ніхто. Жаль, що так сталось. Жаль,що кожна дитина покидає свій дім. Жаль, що цього не можна якось уникнути. Батькам важко, але мені не простіше. Мало того що я сумую, в мені є такі почуття яких я не розумію. Почуття, які я ніколи не зможу описати.

* * *
Це не просто життя, яке починається і закінчується, це не просто дорога, яку проходиш і залишаєш, це не просто шматок кавуна, який залишає лише сік на руках, це не просто дитя, яке народившись зникає, це все не просто і ніколи не стане просто так . Це все не просто відбувається, це й те нікуди не зникає і не забувається.

* * *
Я чувствую толкновение, я  чувствую ярость и раздражение, я не могу жить дальше так, как люди все живут на земле и я в том числе. Я страшусь любой вещи направленной на меня, любой катастрофи, любого взгляда в мою сторону. Я люблю жить и люблю думать, но я боюсь жить и боюсь думать, и еще я боюсь любить, не то что бы сильно, но я не люблю и иногда это проблема, поэтому я пытаюсь как-то решить свои проблемы. В принципе я никогда не думала что проблема в любви или в окружающих людях. Я думаю что нада что-то искать, что-то находить, разочаровываться и снова искать, но так ли это на самом деле? Возможно? А может быть и нет.

* * *
Яке ваше ім’я? Як ви живете? Яка ви людина? Насправді? Відповідь на ці запитання хвилює мабуть тільки мене. Іншим не цікаво, іншим байдуже, інші – це інші. Їх хвилюють лише вони самі. Їх хвилюють лише вони такі як є – байдужі, егоїстичні, пихаті, легковажні, лицемірні…
І ще багато інших прикметників які тільки можна придумати.
Навіщо надівати маски? Можна я, можна я???????
Звісно я й сама знаю відповідь. Вони створенні для прикриття всіх почуттів, відчуттів і всіх больових точок які можуть зруйнувати макіяж чи просто життя. Не показувати на людях, головна ціль, чи не так? Ми не вразливі.!!!!Ви не вразливі!!!!!Я – вразлива і не боюсь цього показати. А от ти мій голубе просто петух, який так нічого й не зрозумів. «Петух» - це метафора, не ображайся)
Він був прекрасним, неймовірним і чарівливим. Таким гордовитим і приємним. Він був білим, як я завжди й хотіла, прекрасним білим скакуном. Я його обожнювала до тих пір як у мене його відібрали скачки, все заради грошей. На жаль, в цьому світі не має нічого святого, нічого що могло б хоча б трішки розбудити серце мого холодного батька після того як ми втратили маму. Це сумна історія, яку я не буду розповідати. Я розповім вам іншу, можливо не менш сумну, але більш наповнену щастям і ….ще де щим.

* * *
добро пожаловать в обыденную жизнь, где люди разочаровывают, где они приносят больше боли, чем счастья, где они не видят ничего кроме своих амбиций и надежд, где они просто не могут, понят чего ты хочешь, а ведь это так просто.