Что это? Где я?

Як би нам зрозуміти що таке життя? Як зрозуміти всю цю концепцію я-життя-смерть?
Вона сиділа за партою і думала чому все так сталось, чому все так мало статися, чому вона повинна пройти через цей досвід саме зараз, в цей період часу? Це стало великим потрясінням в її житті. Це не було не очікувано, але від того простіше не ставало.
Їй було абсолютно точно плювати зараз на історію Полтавщини, вона занурилась в свої руки і закрила очі. Вона не бачила нічого. Було темно. Начебто в якійсь печері і тут раптом начебто хтось включив світло і вона побачила вихід. Пішла на світло, вийшла на великому, просторому полі, яке здавалось не має меж. Там був якийсь чоловік, стояв спиною до неї і дивився вниз. Вона впізнала його, але не хотіла в це вірити. Повільно йдучи до нього навколо неї з’являлись все нові і нові люди, які дивились на неї, всі погляди були направлені на неї. Спочатку декілька чоловік навколо, а потім їх ставало все більше і більше, вони перетворювались в десятки, тисячі, а потім мільйони людей, яких вона ніколи не бачила. Він все ще стояв спиною до неї і дивився вниз. Вона злякалась і побігла до нього. Все було так реально, але не могло бути. Це сон?
Вона підійшла до нього і сказала
- Це ти? Яким чином ти тут?
Він повернувся і посміхнувся. Такою знайомою, але забутою посмішкою рідної людини. Він ніколи не покидав її серця, але вони ніколи не ходила до нього. Вона дуже любила його, попри все те що він зробив, вона любила його сильно-сильно. Для неї він був дуже важливою людиною.
Вона усміхнулась у відповідь і обняла його дуже сильно. Не хотіла його знову відпускати і він теж не хотів.
- Наташа, ти чого? Я тут, я нікуди не йшов. Я завжди був тут.
- Де тут?
Вона поглянула туди куди він дивився весь цей час. Вона побачила те, чого так боялась раніше. Там був він, лежав з закритими очима, без труни, просто лежав в ямі. Вона злякалась, почала ридати, подивилась на нього і дуже швидко побігла назад в печеру.
А він так природно посміхався весь цей час.
Вона не вірила своїм очам. Вона при своєму розумі і пам’ятає, що це трапилось, що він помер. Але як він міг бути там? Чому він посміхався? Що то за люди біля нього? Це ж сон? Немає ніякої ями, його, поля і тих людей навколо. Все здавалось таким дивним. Вона забігла в печеру, впала і ридала годинами, поки не…
- Тьотка, ти ще й спати надумала у мене на уроках?
- Що?
- Вставай, уже перерва.
Вона не розуміла що відбувається. Так це був сон? Яке полегшення. Хоча ні, не полегшення. Що це було? Чому він мені снився? І з якого дива я заснула на уроці?
Наташа, тихо, спокійно, все добре. Ти головне зараз не плач.
- Ти чого спиш на уроці? Я намагався тебе збудити, але ти ніяк не реагувала на мої спроби це зробити. Що з тобою? Ти начебто плакала всю ніч. Що сталось, соня?
- Плакала? А, так…ні. Я не знаю що зі мною. Я зараз мабуть відпрошусь додому. Я тобі зателефоную, добре?
- Так. Ти в порядку?
- Просто потрібно поспати. Все добре. Піду я відпрошусь. Бувай.
- Бувай
Я відпросилась і пішла додому. Невже я заснула на уроці і мені снився він? А потім я проснулась і виглядала заплаканою? Це ні в які ворота не лізе. Як таке може бути? І про що говорить мені цей сон?
Я думала, що сходжу з розуму. Думала потрібно трохи поспати, а то до 3 ранку читати, не дуже добре для здоров’я. Мабуть тому я заснула на уроці. Мало того, що голос Валерії Анатоліївни просто ідеально тихий і гармонійний щоб спокійно собі спати під час уроку, ще й моя втома далась в знаки. Потрібно виспатись, - думала я і все буде нормально.
Мама запитувала чому я так рано прийшла. Я сказала, що мені було погано. Брехати не вмію. Але довелось. Не думаю, що потрібно їй зараз розповідати що сталось насправді. Тому що все це нагадує окультизм і всякі дивні штуки. Хоча я завжди вірила в підсвідомість і те, що вона нам щось говорить в снах. Але все одно. Щоб там не було, мене лякає моя підсвідомість.
Повчила уроки і лягла спати.
- Знову ти? Я звісно рада тебе бачити, навіть дуже. Але чому ти в моєму сні? Ти давно мені не снився.
Він усміхався. Начебто це єдине, що він міг робити. Усміхатися. У нього гарна усмішка і сміх його люблю. Пам’ятаю як він ще був живий, ми дивилися Задорнова і разом сміялися над його класними жартами про США. Я сиділа на крісло – качалці, а він або на стільці біля столу, або лежав на дивані. Весело було тоді. Згадую ті часи і думаю, щоб було якби не було раку? Щоб було з усіма нами, ми б помирилися і все було б добре?
- Ну цього ти ніколи не дізнаєшся. Все так як є.
- Я думала ти не можеш говорити. Думала ти у моєму сні тільки посміхаєшся.
- Ні.
- Ти читаєш мої думки.
- В деякій мірі.
- А хто ці всі люди?
- Ти знаєш.
Я дійсно знала. Можливо не все, але знала. Це було так дивно. Переживати все це. Говорити з ним, так як ми ніколи не говорили, ходити по тому полю з ним і відчувати, що це все справжнє. Я думала, що я божевільна. Це ж сон? Чому все так реально? І чому всі ці люди дивляться на мене? Вони не говорять, але так пильно дивляться на мене.
     -   А з тобою вони говорять?
     -   Так. Коли тебе тут немає.
- Про що ви говорите?
- Про тебе.
- Про мене? Я їх навіть не знаю. І чому ви говорите про мене?
- Це не те питання, яке ти хочеш задати.
- Не те?
- Ти знаєш.
- Чому ти тут? І чому я тут?
- Уже краще.
Він так і не відповів на моє питання. Цього варто було очікувати, але це було так дивно. Він знав все про мене. Навіть те чого я ще не усвідомила, знала, але не усвідомила повністю. Це було дуже круто. Це було так, начебто тобі хтось заліз в мозок, серце і просто перевернув твою душу догори ногами. Він все знав. Одного я не розуміла, чому мені це сниться, і чому кожного дня, і чому зараз? І взагалі в моїй голові було стільки питань, що одна пластинка таблеток від головної болі не допомогла.
Кожного дня мені снився він, кожного дня сон продовжувався на тому місці, де закінчився вчора. Іноді я не могла згадати про що був сон, але я завжди знала, що то був він і ті дивні люди навколо нас, які начебто вивчали мене під мікроскопом, просто свердлили мене поглядом. Вони лякали мене. А він вів себе так, наче їх не має. Мабуть це для нього норма, знаходитися в колі такої кількості людей зразу.
Я проснулась в 8.10. Ми знову говорили, але зовсім не пам’ятаю про що.
Одягнулась за 10 хвилин і пішла в школу. Наш будинок поряд з школою. Буквально 2 хвилини і я на місці. Це був величезний плюс, тому що така соня як я, любить спати до посліднього.
- Наташа, що з тобою? Не виспалась? Знову снився той сон?
- Так. Я вже не знаю що думати. Як думаєш, що це все означає?
- Не знаю. Навіть не здогадуюсь. Ну ти тримайся. Все буде добре. Домашку всю зробила, чи дати переписати?
- Ні, дякую. Все зробила.
- Умніца дочка.
- Знову? Ти моя смішинка.
- Так.
І тут в клас зайшла вчителька і ми сіли за парти. Мій друг. Ми сиділи разом. Було прикольно. Ні з ким мені не було так безпечно як з ним. Це більше схоже на неможливі відносини між такими людьми як ми, чим на щось нормальне і буденне. Він знав все про мене, я про нього. Ми такі собі два космонавти, яких відправили на Марс. Для нас безперечно потрібно створити власну планету, чи Всесвіт.
Я не могла не думати про сон. Про всі ці сни, які продовжувались уже 3 місяці. Одне і теж. Повинен же бути сенс у цьому. Чому саме він? Тому що він помер? Що моя голова хоче мені сказати? Чому це відбувається? Про що ми говоримо? І чому я нічого не пам’ятаю? Це все здається таким важливим?
Я не могла думати про навчання. Я робила всі домашні завдання. Але сидячи на уроках, я не слухала, не бачила і не розуміла нічого. Просто сиділа і щось малювала і думала. Була наче в трансі. Мій друг хвилювався і намагався допомогти, але ніхто не міг допомогти крім нього. Я навчалась, але не бачила в цьому сенсу. Мама хвилювалась, я їй не розповідала що сталось зі мною. Мій класний керівник навіть говорила з нею про мене. Але ніхто нічого не знав крім мене і Сашки.
Я думала, що це і далі буде продовжуватися. Але одного дня, мені перестали снитись сни з ним. Мені снилися різні сни, яких я не пам’ятала зранку, і які не мали для мене значення. Мені цікаво було, що сталось, чому все так закінчилось. Але не було кого запитати. Він зник з снів.
Я почала потихеньку повертатися до життя в школі і до цих ідіотських соціальних балад, які ніколи не мали значення для мене. Мабуть це займає певне місце в кожному суспільстві. Прийшлось змиритися з таким тягарем дурних і абсолютно непродуктивних мешкань туди сюди. Начебто тебе хтось током б’є кожну секунду твого існування. Дивно? Мабуть тільки для мене. Для всіх інших це відігравало таку важливу роль для їх суспільного і групового становлення, що мене аж страшно було.
Поки всі тусувались і ходили на різні вечірки, я вчилась і намагалась найти те що мені до вподоби робити. Багато читала. Шукала сенс і себе в них.
Одного разу я натрапила на книгу. І знайшла багато цікавого там. Там було написано, що наша свідомість змінюється коли ми того захочемо і все будуємо ми самі в своїй голові, а от наша підсвідомість начебто знає відповідь на всі наші питання і взагалі знає все. Але ми не можемо спілкуватися з підсвідомістю напряму і навряд чи зможемо наступні 2000 років. Вчені з різних країн намагались якось поспілкуватися з підсвідомістю, але все марно. І не дивно. Але одне вони дізнались. Вони будували гіпотези на снах, вони мали докази вважати, що людина спілкується з своєю підсвідомістю уві сні. Це не було новинкою для мене. Але зараз я ще більше про це задумалась.
Ми гуляли по парку з друзями. Говорили про навчання і про випуск, ще рік. Мріяли, будували плани. Домовлялися зустрічатися частіше. Мені мало вірилось в це. Ми ходили по парку перемоги, збирали жовте листя на пам’ять і тут я розумію, що все це десь уже було. Я повертаю голову і бачу його. Він стоїть і усміхається. Біля нього немає нікого. То був холодний осінній день. Сонечко трошки показувалось з поза хмар. Я чекала дощу. Травичка все ще зеленіла на газонах міста і нагадувала про літо, а я хотіла зими якнайшвидше.  Він був одягнений як тоді, в той день. В костюмі, такий презентабельний. Усміхається. Що він завжди усміхається. Він кивнув. Я також кивнула. Я повернулась поглянути де мої друзі, і не встигла я поглянути на нього стоячого біля дороги, як він опинився біля мене. Як він встиг так швидко.
- Давно не бачила тебе
- В мене були справи
- Справи. Серйозно? Ти ж моя підсвідомість. Які в тебе можуть бути справи???
- Я не твоя підсвідомість.
- Що ти?
- Я це я. І я є.
- Тільки тут.
- Так. Зараз я можу бути тільки тут.
- Але я ж не сплю.
- Ну, в деякому сенсі ти спиш.
- Чому ти знову тут?
- Захотів поговорити з тобою.
- Про що?
- Про все. Розкажи про свою маму.
- Ну звісно.
Мій телефон почав дзвонити. Я зупинилась щоб взяти слухавку. Я тільки збиралась попрохати його почекати, але його вже не було. І моїх друзів не було. Де вони поділись? Я витягнула телефон із сумочки і виявилось, що мені Саша телефонував.
- Сашка?
- Да. Наташа, ти де?
- А ви де?
- Ми зайшли в магазин на розі. Ти де зникла?
- А я в парку.
- В парку?
- Що сталось? Я так заговорився, що й не помітив як ти відстала. Що з тобою?
- Потім розповім.
- Тут тільки що така аварія була. Не повіриш. Такий жах. Жертв немає. Дивом просто.
- Аварія? Зараз прийду.
Я прибігла до них. І побачила аварію на центральній площі. Дві машини зіткнулись. Одна їхала на червоний, а інша вилетіла з-за рогу. Все як у страшному сні. Відчуття було начебто я вже була тут і це не просте d;j; vu. Було дуже погане відчуття, що щось сталось. В голову прийшов жахливий здогад. Оскільки це було так нереально, я не взяла до уваги всі ці думки в моїй голові поки не з’явився він. Знову.
- Ти мене лякаєш.
- Ти повинна це бачити.
Він взяв мене за руку і сказав закрити очі. Я закрила. Коли я тримала його за руку було відчуття необхідності обійняти його і відчуття того, що все так правильно і безпечно. Я навіть не боялась якийсь час. Але коли він випустив мою руку і я відкрила очі. Тоді, лише тоді я зрозуміла що відбувається. Я побачила дівчину, яка лежала посеред дороги вся в крові. Вона була одягнена в білу, маленьку сукню, джинсовий піджак і маленькі черевички, які я купила в Судаку. Навколо неї не було нікого. Навколо МЕНЕ нікого не було. Дві машини і я посеред дороги. Я чула голоси своїх друзів, звук сирени машини швидкої допомоги, крики людей, плач Софі. Всі метушилися і намагалися мене вернути до життя. Я відчувала біль, клубок у горлі, я ридала без перестану здавалось години, я бігала довкола СЕБЕ, своїх друзів, лікарів, кричала, але мене ніхто не чув.
Ніхто не чув мого крику.
Він підійшов і сказав
- Ти померла тут.
- Я мертва? Як це могло статися? Як? Чому я тут? Де я? Я ж з Сашкою говорила? Що зі мною?
В мене почалась істерика, яку складно було зупинити. Він обійняв мене. Я ридала у нього на плечі. Пройшло багато часу перед тим як я заспокоїлась, його обійми відігравали велику роль. Я так і не прийшла в себе, але могла говорити без сліз.
- Ти справді говорила з ним. І для нього ти жива. Якби ти пішла з ними, а не говорила зі мною, все було б так як тут.
- … А що це? Ретроспектива? Щось типу можливе майбутнє записане на касету, а потім перекручене і показане мені, щоб я повірила?
- Все набагато простіше. Це реальність. Не твоя. Її реальність. Тут вона мертва. Якщо хочеш можеш почекати і ти зможеш з нею поговорити.
- Поговорити? З нею? З собою?
- Так. З собою.
- А ти хто тут? Спаситель? Чи чому зі мною все це відбувається? І чому я можу все це бачити? Як ти все це бачиш?
- Важлива відповідь тільки на одне питання.
- Яке?
- Чому ти не померла
- І чому ж?
- Ти ще маєш багато чому навчитися і тим більше я ще не готовий бачити тебе серед наших рядів.
- Оце і все??? Я думала у Нього на мене якісь плани, чи щось типу я ще потрібна комусь тут, чи в мене грандіозна доля, яка не може так просто закінчитись?
- Ти ж не віриш в Нього?
- Ні. Я вірю в те, що є Я і що все вирішую Я.
- Все вирішуєш ти.
- А…як же твоє появлення?
Дуже дивно говорити. Неначе я говорила з собою. Дійсно дивно. Чому він з’явився тут? І як взагалі все це змогло статися? Тим більше зі мною? Як це відбувається?
- Я і є Ти.
Він читає мої думки. Абсолютно точно.
- Як ти мене врятував?
- Я тебе не врятовував.
- Що тоді?
- Я тобі показав як могло б бути. Але цього не сталось, тому що я тебе захищаю.
- Так ти це Ти, чи Я – моя підсвідомість?
- Все вище сказане. Я створений для того щоб показувати тобі життя і давати вибір і захищати і бути тобою коли потрібно. Я тут поки тобі це потрібно. Я – це ти Учитель, ти – Захисник, ти – Мислитель, ти – Дитина, ти – Жінка, ти – Вічне Кохання, ти – Джерело всього.
- Це звучить як полуночний бред.
І тут наш діалог закінчується і я бачу своїх друзів, вони мені махають і я біжу до них. Обіймаю їх, начебто дійсно померла і воскресла щоб попрощатися. Було так приємно обіймати їх. Я відчула тепло і радість життя. Я тут, я з ними. Все добре.
Був спокійний день. Субота. Я спала до останнього. Встала о 12. Нарешті виспалась за останні 5 місяців. Снів не було. В будь-якому разі я нічого не пам’ятаю і це заспокоювало. Тому що я вже не знала що до чого, була до смерті налякана існуванням своєї підсвідомості в такій розвинутій формі і надіялась, що більше нічого такого в моєму житті не буде. Буду спокійно закінчувати школу і врешті решт забуду про все те що сталось того дня. Начебто сон. Забуду і ніколи більше не згадаю.
Я одягла навушники і слухала Marlon Roudette City like this. Учила уроки. Читала про матінку Кураж. Цікавим виявився твір. Було про що подумати. Вона мене дивувала своїм відношенням до своїх дітей і цей її фургончик. Жаліслива особистість. Я зателефонувала Сашкі.
- Наташа, як ти?
- Все добре. Що з тобою?
- Дивлюся футбол. Не можу відійти від аварії. Добре що ніхто не постраждав. Як можна так не думати головою? А якби хтось ішов? Могли б бути жертви.
- Були.
- Що?
- Я померла там.
- Що? Як? Ти що зараз кажеш таке? Що ти маєш на увазі? Я не розумію.
- Я там померла б. Якби не відволікалася і йшла разом з вами, я б померла там.
- Що ти таке кажеш? Як це так? Як ти знаєш? Ти мене лякаєш.
- Все добре. Заспокойся. Я жива і розмовляю з тобою. Він був там.
- Наташа, це все дуже дивно. Я намагаюсь тобі вірити, але цього бути не може.
- Як виявилось може.
- Головне що ти жива. Інше не важливо.
Ми говорили 2 години. Я все йому розповіла. Він намагався зрозуміти і повірити в те, що це можливо. Я теж.
Я зготувала своє улюблене спагеті з підливою і все ще думала як жити з цим.
Я заснула. І знову знайома печера. Він чекав мене.
Я хотіла дізнатися чому все це відбувається.
- Запитуй.
- Нічого не хочу питати.
- Розкажи мені чому все це відбувається. Нормальними людськими словами.
- Питання не в тому чому це відбувається. Питання в тому чи ти розумієш навіщо це і чи ти готова прийняти це в своє життя?
- Не готова. І не розумію. Який в цьому сенс?
- Я показую тобі. Я знаю всі відповіді, а тобі потрібні відповіді.
- Не думаю, що зможу взяти те що мені так потрібно без того досвіду який мені повинно дати життя.
- Уже краще.
- ….А….
- Не питай. Ти правильно все робиш. Я тільки той хто буде задавати питання. Якщо ти не хочеш бачити мене, я можу не показуватися в твоїх снах.
- Я дуже рада тебе бачити кожен раз.
Ми проговорили вічність. І я знову прокинулась. Начебто і не засинала.
Минали тижні, які здавались місяцями, місяці, які здавались роками.
Неділя.
Щоденник.
«Думаю про все. Переживаю все. Відчуваю тотальність кожної секунди. Вчора коли була зовсім не вдома, таким як я його звикла бачити і відчувати зрозуміла, що я вже ВДОМА. Всесвіт це мій маленький ДІМ. ДІМ, який я можу обійняти, обіймаючи повітря навколо мене, обіймаючи дерева і осіннє листя. ДІМ, де я, можу відчувати себе СОБОЮ, але все ще соромлюсь себе в цьому Всесвіті. Все ще живу в страху, все ще пливу, не помічаючи течії, все ще живу начебто ніколи не хотіла цього, але так як хотілось би якби було бажання. Інколи мені здається що я сходжу з розуму прив’язуючись до всього сущого і відчуваючи сильні емоційні хвилі до кожного фізичного тіла. Намагаюсь жити ЗАРАЗ, але воно здається таким нудним, коли «мрії» і «плани» на майбутнє такі яскраві. Намагаюсь робити з ЗАРАЗ щось чарівне, але мені здається це неможливо без внутрішньої свободи і відчуття захищеності твого тіла і Духа, хоча захищеність Духа я відчуваю рідко. Чомусь думаю, що його повинен захищати хтось інший, не Я…
Хтось з зовнішнього світу. Мама, мабуть.
Я відчуваю свободу коли можу робити те що хочу.
Намагаюсь вбити собі в голову правило 3-х «Н»: Немає Нічого Неможливого.
Щоб це позитивне правило прижилось потрібно багато працювати над своїми думками.»

Я завжди думала в грандіозних масштабах. Думала про те ,який сенс має наше жахливе існування. Колись все здавалось таким простим. Потім все дуже швидко перестало бути таким простим і я почала розкривати себе і розуміти себе. Відкривати себе. Було весело і цікаво. Коли ж з’явився він, мені ще цікавіше стало. Я. Це все Я. Після того разу він більше не приходив, але я постійно про нього думала  і відчувала присутність того кого не бачила віками. Завжди запитувала себе чому він приходить саме таким до мене. Пройшов час і я перестала думати про нього, я все ще аналізувала все що відбувається навколо і перші роки в університеті були важкими, але я змогла це пережити, тому що саме це потрібно було, щоб прийти до тих думок і обмежень, які маю зараз.
Він дає про себе знати дуже рідко, і в дуже дивних формах. Хоча і завжди визиває у мене посмішку, все ж мені не вистачало тих розмов в полі, з тим НИМ, якого я і ніхто, ніколи не знав. Я сумували за ним, за нашими розмовами, за тим що було таким важливим стільки місяців, і зникло так стрімко.
Але Наташка продовжувала жити, мріяти і розширяти свій кругозір різними концепціями і життєвими ідеологіями.