Розум...

Чуєш? Чуєш?
Я не вмію, я не вмію без Тебе, не вмію дихати, не вмію усміхатися, Я жити не вмію без тебе!
Знаєш? Знаєш?
Я поволі божеволію без тебе… Не вмію думати, говорити…
Не хочу знати, не хочу бачити правду, не в силах пам’ятати.
 Не вмію… Не хочу… Не можу…
І ти уже не чуєш, ні моїх слів, ні думок, ні серця…
Де ти? Де ти?
Я шукаю Тебе у собі… а ти сховався, я по стінах, і по стелі, і по небу… і в пустелі.
Нема… нема…
Я плачу у кутку, а у закутку сміюсь ха…
Тепер Тебе нема, але є кольорові сни …
Знову ранок, день і вечір, а я не чую твого голосу, і знову цілий день у пошуках я дивлюся у вікно… боже… невже це ти? Ти повернувся, ти поряд…
То чому ж я знову плачу? Може тепер я просто розумію, що то був за сон без тебе, що за кольорові сни?
І руки по волі тягнуться до леза… Тільки залишись, постій поряд, ти так мені потрібен зараз, в останій раз не покидай мене, чекай… чекай…!
Утік… а Я жива.
Тебе нема, ну і не треба…
 
А колись я не могла так, колись не обходилась без тебе ні хвилини, я навіть іншого життя не уявляла, ти засинав і прокидався поряд, ти був мій, ну і де ти тепер…
Ну от, тепер я буду щаслива і без тебе, буду… буду…

Я пам’ятаю його зелені очі, ніжну посмішку, ми знову разом… Чого ти плачеш? Кажеш сумував, але ж я тут, поряд… кажеш, як добре що я знову тут з тобою? Але ж я завжди поруч… ну не сумуй, не сумуй… я нікуди ні піду… я буду з тобою, обіцяю.
Хто ти? Хто ти? І де я?
Чому ти кажеш що він забирає мене, що я знову йду, про що ти? Про що?

Ну от знову відпустила Його…
Можливо на цей раз уже на завше…
Ти пішов так рано, надто рано, тихо – тихо…забрав усе…


Ну і хто ти після цього?