Мемуари слiз..

Сльози…
Сльози... Мокрі очі, сумний погляд і знову сльози.
Його немає поруч, Вона одна, поряд самотність... за її святковим столом з’являється згодом і третій „ гість ” – сумнів, ось розпач, моститься на табуретці, страх зайняв м’яке крісло, а на дивані тріо... Віра, Надія, Любов – тріо мертвих бездиханних, стікаючих кров’ю. Заздрість в інвалідному візку, сором – заблукав десь у кутку, сльози стікають на стіл, кап – кап – кап.
Вони чекають свою вечерю... Що на перше? Недовіра? Жарт?...
А на друге? Відстань? Ізоляція? О ні... Та їм подавай десерт! Обман, зраду?!!!
Вони сміються, а у Неї сльози! Тінь слабкості з’являється за спиною, магічний танець – танцюють німфи забуття. Провина запускає свої кігті в душу, образа вже моститься у грудях... І мозок втрачає свій сенс буття...
Вікно... треба шукати вихід! Там – дощ, там біль і там сльоза – сльоза остання? Ні, сльоза розлуки...
Терпи, терпи – і Віра ожива, брудна, розчавлена, кривава – хапається за руку і трима!
Чекай, чекай – я знаю, Він вернеться, кричить Надія.... і вона також жива!
А як Любов? Невже та не проснеться? А може то ілюзія – може її нема?
Це Їй нашіптує обман чи власний розум? Нема, нема, нема!
А сльози дужче котяться – рікою.
Я не повірю вам – Ні, ні, ні о ні!
Кохання є, й Вона сама бере його за руку, і ніжним поглядом, крізь сльози зігріва. Вставай, кричить Вона, тримаючи його за руку, Я Вірю і Надіюся – вставай, вставай!
Чому не дихаєш? Чому не відкриваєш очі? Чого не б’ється серце?
Боже... та його ж нема!
І от, поволі, від дверей крокує сила, рішучість поряд впевнено іде, і так спонтанно... – Серце із грудей виймають у Неї... І коханню віддають.
Стук, сльози, стук, сльози... Стук, і знову сльози...
Удари серця в ритм, і посмішка на її устах.