Киев

Столиця зустріла прибульців з периферії бурхливим потоком галасливих автівок, що у буквальному сенсі збивали з ніг перехожих і задимлювали повітря смородом урбанізації. Останнього рзу я приїжджала до Києва влітку 2006 року. З тих пір там багато що змінилося.

Першою новиною для мене там став досить ґротескний меморіальний комплекс на честь пам'яті жертв Голодомору. Весь комплекс являє собою кілька пам'ятників, що кожен сам по собі виглядає досить симпатично, та всі в купі ну ніяк не оформлюються в моїй голові в єдину архітектурну композицію. Наші київські друзі потім казали, що той нещасний Голодоморо скоро живих поз'їдає, бо грошей на вшанування його світлої пам'яті витрачається з міського бюджету дай Боже. Ну то вже мене занесло... поїхали далі.

Отже, головна ялинка країни мене не дуже вразила (а діло було напередодні Нового року), зате згодом дуже закортіло їсти. Вітер, що тоді гуляв у кишенях, змусив оминути "Пузату хату" й, озираючись, зайти у гендель за рогом. До реі, пообідали там нормально. Як ми були дуже голодні, то навіть не звернули уваги на залишки засохлої гречки на тарілці з картоплею і трохи пожований лимон у чашці з зеленим чаєм. Вже ввечері дісталися Будинку з химерами, який я так давно мріяла побачити на власні очі. Фантастичні образи, що сплелися на даху будівлі і застигли в сірому бетоні, примусили широко відкрити рота і роздивлятися кожну химеру по півгодини. Звісно, саме в цей кульмінаційний момент у фотоапараті здохла батарейка. Повертаючись до друзів, у яких ми зупинилися, подзвонила я знайомому, що працює у Києві, а ще рік тому викладав англійську в моїй школі. На щастя, він згодився приділити мені годиночку свого дорогоцінного часу байдикування за компом в офісі. Зустрілися, потріпалися трохи і розбіглися по справах. Дивно так стало - лие рік потому бачила його, запам'ятала двадцятирічним балбєсом на ролах, а зараз - дядько з портфелем, тільки дреди лишилися. І що воно з людьми коїться?

Залишок часу перед від'їздом просиділа в інеті, потім зібрали торби, пообнімалися з друзями і попедалили на маршрутку до вокзалу.

Їдучи в потязі до Харкова, минаючи останній міст, думала не про пам'ятник, гендель і дреди, і навіть не про Будинок з химерами, а про те, що хоч ти і не був поруч зі мною, та все одно будеш. І я буду з тобою, скільки мене на те вистачить...


4.01.2009