Степан Васильченко. Мужицкая арифметика

- Нет ли у вас, Василий Иванович, газеты какой, или книжки?– спрашивал возчик Антон монопольщика[1], завязывая в платок деньги за извоз.

Василий Иванович, барин средних лет, красненький, с круглым животиком, затянулся сигаретой и выпустил облако дыма.

- А зачем тебе книжка?– спросил он, насупив редкие брови.

- Побаловать себя в праздники, а не помню, когда и книжка была в доме,- отвечает Антон,- наверное, и азбуку забыл уже.

- Большой ли тебе вред от того?.. Сказать по правде, пустое это дело – книжки читать!– стал говорить Василий Иванович.– Да и совсем не идёт тебе.

- Дело ясное, разве надо, чтобы у нас книжки в голове были,- соглашается Антон,- за работой порой и голову не поднимешь, не то, что в книжку!..

- Так не найдётся ли, говорю, чего-нибудь для меня,- снова сказал Антон, немного обождав,- почитать бы немного в обед, чтоб не скучать.

- Разве вот что,- подумав, сказал монопольщик,- я тебе псалтырь принесу. Для праздника более подходящей книги не найти.

- Псалтырь есть у меня, Василий Иванович - сказал Антон.- Нет ли какой-нибудь другой?.. Может, есть такая, что о воле и о земле пишет?

Василий Иванович скосил набок прищуренный глаз и закусил губу:

- Таких книжек, как ты говоришь, у меня, братец, не водится. За такие книжки – знаешь, куда теперь прячут? – Василий Иванович строго глянул на Антона. – Берегись, Антон, книжек, как огня, - по-приятельски советую тебе. А если уж охота тебе читать, так подожди – я тебе дам другую книгу.

Василий Иванович пошёл в другую комнату, открыл шкаф и стал копаться в куче каких-то бумаг и книжек. Вытянув из-под спуда старенький,  в обшарпанном переплёте, задачник Евтушевского, он обмахнул с него пыль и вынес Антону.

- Вот тебе, Антон, книга, - говорил Василий Иванович, отдавая ему задачник.– Не пустая какая – с пользой книжка! Тут всякие тебе задачи – будто загадка: поморочишь голову, пока ладу дашь.

- Спасибо, Василий Иванович, - сказал Антон. Потом взял, не рассматривая, под руку книгу, попрощался и ушёл. Василий Иванович стоял около дверей и долго смотрел ему вслед. Потом тихонько захихикал.

Весёлый и радостный, усмехаясь в рыжую бородёнку, пошёл он в другую комнату обедать.
Отдохнув после обеда, монопольщик взял тросточку и пошёл на прогулку. Идёт Василий Иванович по селу, на тросточку опирается. Возле дворов и домов сидят кружками мужчины и женщины, говорят себе. На лужайке играют дети; поют где-то девчата. В селе больше ни одного барина, кроме Василия Ивановича, и он чувствует себя маленьким князьком. Люди низко кланяются ему, и он приветливо кивает им головой. Ему так приятно видеть почтительность к своей персоне.

Вот идёт крестьянин Литовка, - какой здоровенный мужик, а как покорно кланяется, как дуб в непогоду.

Догадывается Василий Иванович, почему так клонится перед ним Литовка: подходит срок векселю, а денег, видимо, тонко… «Ничего, подождём, - думает он,- лишь бы проценты в своё время выплачивал».

Идёт дальше Василий Иванович, мурлычет себе под нос что-то божественное, хозяйским глазом село осматривает – нет ли где непорядка.

Прикрикнул на детей, чтоб не баловались, зацепил молодицу, вышедшую к колодцу по воду.
Дошёл до Антонова двора. Видит – в вишеннике, возле дома, сидят люди, гомонят, смеются. Между ними Антон с книжкой.

«Ага, книжечку мою читают! – подумал Василий Иванович.- Ну, пускай себе читают». Остановившись возле вишенника, он спросил:

- Ну что? Как книжечка – понравилась?

- А ничего себе! – отвечает Антон. – Весёленькая книга.

- Ну, читайте, читайте себе! – говорит Василий Иванович и идёт себе дальше.

«Весёленькая книжечка!.. – смеётся он сам себе. – Им, что не ляпать языком, лишь бы ляпнуть. Да ещё и ржут себе! И что там они нашли такого смешного?»
Потом его стало тянуть послушать. Свернувши с дороги, незаметно подошёл он к плетню и стал украдкой прислушиваться.

Слушает – Антон читает по слогам:

- "Крестьянин обязался перевезти из города  50  ламп  с  тем  условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп.,  а  за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к.  При  перевозке  3  лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?"

Антон, дочитав задачу до конца, поднял красное от натуги лицо и весёлыми глазами обвёл слушателей.

- Спрашивает: сколько-то он заработал? – смеясь, своими словами пересказывает Антон.

- Наверное, много заработал! – сказал бородатый дед в белых штанах; потом вытащил изо рта трубку и засмеялся.

- Не скажу, сколько он там заработал, только знаю, что если станет так зарабатывать, то скоро и от последней лошади избавится, - прибавил рыженький и живой Охрим. – Чёрт бы с ними, с такими заработками!

- Это ли не так же, - стал рассказывать дед в белых штанах, - как наработал Захаркин сын в экономии. Пробыл неделю возле молотилки у барина, приходит в субботу вечером домой. «Ну, - говорит отец, - давай вот это, сынок, деньги: завтра поеду в город, там кое-что купить надо». А он стал и говорит: «Вот хоть бейте, хоть ругайте, а денег не принёс ни копейки!». А отец: «Где ж ты дел, сукин сын? Потерял, или может украли?» - «Не так было б мне, говорит, жаль, если бы я потерял, или украли, а то ведь совсем и в руках не держал!..» Потом и рассказывает, что там сломалось что-то возле веялки, а его обвинили. Приказчик обругал его на чём свет стоит и при расчёте не дал ни копейки, да ещё сказал, чтобы приходил отрабатывать  тот убыток ещё на неделю. А отец слушал-слушал, потом говорит: « Вот так, сынок, всегда зарабатывай, скоро хозяином станешь…» Не столько же, говорю, заработал и тот на лампах, как этот за веялку, - закончил дед.

Все засмеялись.

- Лампа – вещь хрупкая, - говорили другие, - тряхнёшь возом – наделаешь стекла. И понесло его в недобрый час на такой извоз!

- Пойдёшь и на такой извоз,- сказал хмурый мужчина, - когда в доме, может, и куска хлеба нет.

Обсудив дело с лампами со всех сторон, люди притихли, и Антон, взяв книгу, стал читать дальше. «Вот оно какое дело!» - подумал Василий Иванович и стал прислушиваться внимательнее.

- "У помещика было, - читал дальше Антон, - в  одном  куске  857  десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в  третьем  на  150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?"

Прочитав задачу, Антон стал пояснять по-своему:

- В одном куске, говорит, было аж 857 десятин, а в другом ещё больше на 130, а в третьем и того больше!.. А потом ещё и спрашивает, - тут Антон поднял палец вверх и прищурил глаз, - сколько ж той земли было у барина?

- А, может, было бы и больше, чем у всего нашего общества! – говорит, усмехаясь, один из слушателей. – Если бы это на всех нас хоть один такой кусочек, то было бы и нам и детям нашим.

- Вот это кусочки! – мигнув глазом, сказал Охрим. – Это не то, что у тебя или у меня: с такими кусочками можно хозяйничать! А когда бы ему в одну руку – опруг[2] да в другую – полопруга, а в третью и вовсе ничего,  вот тогда бы пусть бы он похозяйничал! Поневоле лампы пошёл бы возить!

- А хорошо было б узнать, сколько пришлось бы на двор, если бы всю ту землю, да и разделить между нашими гражданами? – произнёс хмурый мужчина.

Дальше Василий Иванович уже не мог терпеть. Вышедши из-за плетня, он стал укорять людей:

- И зачем бы я молол такую чушь?.. Книга написана совсем не для того; по ней надо учиться арифметике, а вы чёрт те что вытворяете. Когда так читать, так лучше совсем не читать!

- Да мы, Василий Иванович, читаем так себе, со скуки, - оправдывались люди, - лишь бы время занять.

- Так не лучше бы было от скуки взять да посчитать, сколько выйдет в каждой задаче, -  наставлял Василий Иванович, - на то она и есть – арифметика.

Передние мужчины сидели и делали вид, будто вежливо слушают Василия Ивановича. А позади, Охрим поводил бровью и тихо гомонил:

- Это, выходит, такая арихметика – барину свозят хлеб с поля, а мужику не с чего возить, вот и морочь голову – сколько-то всей земли у барина!

Сколько душ прыснуло со смеху, но сдержались, чтоб не засмеяться громко.

- Вишь ты, - сказал дальше Василий Иванович, услышав смех, - смеётесь, а сами не знаете с чего. А я знаю, что ни один из вас не доведёт до ума задачу!

- Где уж нам, - сказали передние. – Мы люди малограмотные или и вовсе неграмотные: куда нам сосчитать такую силу!

А Охрим говорил дальше своим соседям:

- Это, скажем так. У тебя, Никита, сколько земли? Два опруга? Ну, и у меня что-то около этого. Вот сошлись мы и говорим: а давай будем считать барскую землю, когда своей нет. Ты скажешь: столько у барина земли! А я скажу: нет, столько! Ты скажешь: врёшь, потому как столько, а я скажу: нет, ты врёшь! Потом ты меня – цап за чуб, а я тебя по уху – и пошла арихметика!.. А тут Грыцько идёт и думает: за что это люди бьются – не за родину случайно?

Все рассмеялись, уже не сдерживаясь. Василий Иванович стал сердиться:

- Варнякаете вы такое, что оно совсем не к делу. Я же вам говорю,  - пытался он пояснить, - что в задачнике только так и пишется про кого-нибудь, чтобы было над чем считать.

- Так и мы тоже говорим, - перебил его Охрим. – Когда дома считать  нечего, так давай…

- Тьфу! – плюнул в сердцах Василий Иванович. – Давай сюда книжку! – крикнул он Антона и чуть не силой вырвал её из его рук
.
- Вам книги читать?.. Вам хвосты волам крутить! Это ваша книжка! – Василий Иванович повернулся и пошёл от людей.

Все смеялись.

- Знаете, Василий Иванович! – крикнул Охрим вслед монопольщику, - когда бы довелось нам делить наши 90 десятинок, то может мы бы таки поделили по своей, по мужицкой, арихметике.

 –  Может, и поделили бы! – подхватил грустный мужчина.

Василий Иванович сразу остановился, будто за полу его кто дёрнул, повернулся, хотел что-то сказать. Потом плюнул и пошёл скорей в свою монополию.

- Видал, как носом закрутил! Видно не очень по вкусу пришлась ему мужицкая арихметика! – говорили, смеясь, люди.

- И откуда принесла его нечистая сила! – говорили другие. – Только где два-три человека сойдутся, так уже и его чёрт, хошь – не - хошь, а туда принесёт! Не дал начитаться вволю. А жаль: забавная была книжка!


1910 г.

[1] Монопольщик – имеется ввиду единственный помещик.
[2] Опруг - доля, участок, пай

Оригинал текста.
     ВАСИЛЬЧЕНКО СТПЕАН
     МУЖИЦЬКА АРИХМЕТИКА
      
     - Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки! - питав хурщик Антін монопольщика, зав'язуючи в хустину гроші за хуру.
     Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.
     - А навіщо тобі книжка? - спитав він, насупивши ріденькі брови.
     - Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, - одмовляє Антін, - мабуть, і азбуки запам'ятав уже.
     - То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло - книжки читати! - став казати Василь Іванович, - та зовсім воно й не личить тобі.
     - Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, - згоджується Антін, - часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..
     - То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, - знов казав Антін, трохи переждавши, - почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.
     - Хіба от що, - подумавши, сказав монопольщик, - я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.
     - Псалтир є в мене, Василію Йвановичу - мовив Антін. - Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?
     Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу:
     - Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки - знаєш, куди тепер ховають? - Василь Іванович суворо глянув на Антона. - Стережись, Антоне, книжок, як огню, - по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди - я тобі дам іншу книжку.
     Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.
     - Оце тобі, Антоне, книжка, - казав Василь Іванович, - оддаючи йому задачника. - Не пуста яка-небудь - пользовита книжка! Тут усяка тобі задача - немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш.
     - Спасибі, Василію Йвановичу, - сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав.
     Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати.
     Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше "панів", крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.
     Ось іде селянин Литовка, - який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.
     Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...
     "Нічого, підождемо, - думає він, - аби проценти в свій час виплачував".
     Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється - чи немає де непорядку.
     Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.
     Дійшов до Антонового двору. Бачить - у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними - Антін з книжкою.
     "Ага, книжечку мою читають! - подумав Василь Іванович. - Ну, нехай собі читають". Спинившись проти вишнику, він спитав:
     - Ну, що? Як книжечка - понаравилась? - А нічого собі! - одмовляє Антін, - веселенька книжка.
     - Ну, читайте, читайте собі! - промовляє Василь Іванович і йде далі.
     "Веселенька книжечка!.. - сміється він сам собі, - їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?"
     Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися.
     Слухає - Антін читає по складах:
     - "Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?"
     Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.
     - Питає: скільки то він заробив? - сміючись, своїми словами переказує Антін.
     - Мабуть, багато заробив! - сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав.
     - Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, - додав руденький і жвавий Охрім. - Хай йому біс з такими заробітками!
     - Це чи не буде так саме, - став розказувати дід у білих штанях, - як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. "Ну, - каже батько, - давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто - там дещо купити треба". А він став та й каже: "Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!" А батько: "Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?" - "Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!.." Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: "Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш..." То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, - закінчив дід. Усі засміялись.
     - Лампа - річ тендітна, - казали другі, - торохнеш возом - наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!
     - Підеш і під таку хуру, - сказав похмурий чоловік, - коли в хаті, може, й шматка хліба немає.
     Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді.
     "Он яке діло!" - подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше.
     - "У помещика было, - читав далі Антін, - в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?"
     Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму:
     - В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, - тут Антін звів палець догори й прищурив око, - скільки ж то тієї землі було в пана?
     - А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! - каже, осміхаючись, один з гурту. - Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим.
     - Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрім. - Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку - опруг та в другу - півопруга, а в третю - й зовсім нічого, - отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!
     - А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловік.
     Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:
     - І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!
     - Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, - виправдувались люди, - аби чим час загаяти.
     - То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, - наставляв Василь Іванович, - тож на те вона і є - арихметика.
     Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:
     - Це, виходить, така арихметика - панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову - скільки то всеї землі в пана!
     Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.
     - Бачте, - казав далі Василь Іванович, почувши сміх, - смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!
     - Де вже нам! - казали передні. - Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!
     А Охрім казав далі своїм сусідам:
     - Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене - цап за чуба, а я тебе по уху - і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б'ються - чи не за батьківщину часом?
     Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись:
     - Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, - намагався він пояснити, - що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.
     - То оте ж саме й ми кажемо, - перебив його Охрім. - Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай...
     - Тьфу! - плюнув з серця Василь Іванович. - Давай сюди книжку! - крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.
     - Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! - Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися.
     - Знаєте, Василь Іванович! - крикнув Охрім услід монопольщикові, - коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці.
     - Може, чи й поділили б! - підхопив сумний чоловік.
     Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії.
     - Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! - казали, сміючись, люди.
     - І звідкіль принесла його нечиста сила! - казали другі. - Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!
      
     (1910)