Форвард

Уривки з роману про війну, кохання та футбол, нарешті закінченого оп'ятниці, 13 січня 2012 року.

Кіносценарій російською мовою: http://www.proza.ru/2011/09/05/425






Ніч – найкращий час для помсти.  Особливо, коли осіння негода змушує небажаних свідків сидіти по домівках. Коли шум вітру та гуркіт грому заглушують будь-який зайвий шум, а холодна злива надійно змиває всі сліди…

Та ніч видалася саме такою. Крижаний листопадовий дощ безперестанку лив з гори суцільним потоком, наче небесний господар влаштував хмарам генеральне прибирання, а потім взяв і викрутив мокру ганчірку просто над містом.
В таку ніч жителі міста не наважувалися висунути носа надвір. Навіть ворожі патрулі кудись поділися з міських вулиць. Лише заповітний Скарб спокійно лежав собі в своєму глибокому підземеллі і ніщо не могло потурбувати його тисячолітнього спокою. Спокою, який протягом віків йому забезпечували Зберігачі.
Але для когось ця злива була спільником. Раптовий спалах блискавки на мить  висвітлив чотири постаті, що рухались мокрими вулицями в напрямку міського стадіону. Троє невідомих силоміць вели зв'язаного четвертого. Холодна дощова вода стікала з надітого на його голову мішка.
Чотири пари ніг прохлюпали по перетвореному на болото витоптаному газону і зупинилися біля футбольних воріт. Через перекладину воріт швидко перекинули товсту мотузку із зашморгом. Вправні руки наділи зашморг зв'язаному на шию і рвучко сіпнули за інший кінець мотузки. Ноги зв'язаного, взуті у ковані військові чоботи, відірвалися від землі, безпорадно засмикалися  в повітрі й нарешті завмерли.

Помста відбулася…



…Андрій нахилився і підняв з розритої землі розірваний ланцюжок з підвіскою у вигляді срібного серця. Пальцями очистив його від бруду і підніс до очей.
- На вигляд наче старовинна річ...
- Ну, то залиш її собі. На щастя... І розберися нарешті з тренером. Ви в одній команді, чи як? Набридли вже ваші суперечки.
Андрій запитливо подивився на Президента ФФУ.
- А може він має рацію, і команда без мене якось обійдеться?
- А ти без команди? Запам’ятай, Андрію, ти потрібен збірній, а збірна – тобі. Спробуй пояснити це тренеру.
- Добре. Я з ним поговорю. Але спочатку заїду до діда…



… Дід узяв Андрієву знахідку до рук, уважно подивився на неї і раптово змінився в обличчі. Потім він перевів здивований погляд з медальйона на стіну, де серед футбольних плакатів та фотографій висіло пожовкле фото молодої вродливої дівчини.
Шию дівчини на фото прикрашав такий самий медальйон…



…Старий навчальний літак У-2, більш відомий за прізвиськом «кукурузник», торкнувся колесами посадкової смуги і покотився нею, поступово сповільнюючи швидкість. Пілот впевненим  рухом вимкнув двигун і рвучко стягнув з голови шкіряний шолом. Густе темне волосся, вивільнившись із обіймів тісного шолому, хвилею накрило плечі пілота, який виявився молодою вродливою дівчиною. Дівчину звали Віка.
Вона струснула  головою, марно намагаючись відновити зіпсовану зачіску і торкнулась рукою срібного медальйона у вигляді серця, що висів на її шиї. Це був подарунок батька на її повноліття. Віка вважала цю прикрасу своїм талісманом, і завжди торкалася медальйона перед кожним відповідальним кроком у своєму житті.
Ось і цього разу Віка перевірила наявність батькового подарунка і легко вистрибнула з кабіни «кукурузника».
Збоку за нею уважно спостерігали двоє військових у радянській військовій формі. Один, трохи старший, був одягнений у мундир полковника військово-повітряних сил; другий, молодший, мав відзнаки майора НКВС. Віка стройовим кроком підійшла до військових і, весело усміхаючись, доповіла:
- Товаришу начальник аероклубу! Курсант Руденко перший самостійний політ закінчила. За час польоту жодних пригод не було!
Начальник аероклубу полковник Шевчук по-батьківському усміхнувся вродливій льотчиці.
- Вільно! Можете йти.
- Єсть!
Віка хвацько повернулася кругом і попрямувала до своїх подружок, що нетерпляче очікували на закінчення її польоту.
Полковник та майор здалеку спостерігали за дівчатами. В очах полковника світилася гордість за Віку.
- Ось вона яка, наша Вікторія, товаришу Левадний. Донька самого генерала Руденка. Тридцять стрибків з парашутом, досконало володіє німецькою мовою і, як бачите, вміє літати. Думаю, вона вам підійде…




…Чотири винищувачі, здатні до пікірування, почали заходити для повітряної атаки. Літак Курта зробив круте піке над радянськими траншеями і помчав уперед, розстрілюючи їх з бортових кулеметів. Його товариші летіли за ним, повторюючи його дії.
Злива куль влучала у бруствери траншей та тіла солдат, вириваючи шматки дерева та частини людського тіла, калічачи та вбиваючи радянських піхотинців, що відчайдушно намагалися сховатися від крилатої смерті. Але сховатися не виходило.
Курт вже майже біля самої землі рвучко смикнув  штурвал на себе, виходячи з піке, і зайшов на нове коло, знову почавши розстріл радянських траншей.
Проте один з бійців на землі не побажав ховатися. Він схопив ручний кулемет Дегтярьова, сміливо встав на повний зріст і почав цілитися просто в лоб літаку Курта, що стрімко наближався.
Кулі з бортових кулеметів «Мессершмітта» здійняли фонтани землі та трісок обабіч бійця, але, на його щастя, пройшли повз нього.
Боєць натиснув на спусковий гачок кулемета і випустив довгу чергу по ворожому літаку.  Але літак Курта вже стрімко вийшов з піке, промчавши над головою кулеметника.
Випущена кулеметна черга потрапила в лобове скло літака Бруно, який летів слідом за Куртом. Кулі відрикошетили від броньованого скла кабіни, не завдавши льотчику жодної шкоди, але від несподіванки Бруно рвучко смикнув штурвал убік. Його літак різко змінив курс і зачепив своїм крилом крило літака Хорста. Від удару крила відірвалися, і обидва літаки, безпорадно перекидаючись у повітрі, впали на землю і вибухнули…




…Від потужного удару колишнього динамівського форварда м’яч блискавично перелетів через колючий дріт і врізався в голову «очкарика». Від сили цього влучання та несподіванки той не втримався на ногах і гепнувся носом об землю, втративши окуляри.
Полонені вибухнули зловтішним реготом. Осліплий «Очкарик» гарячково намацав втрачені окуляри в пилюці, абияк натягнув їх на носа і почав незрозуміло озиратися на всі боки. Побачивши, як полонені, кепкуючи з нього, вітають одного зі своїх, «очкарик» вихопив з кобури пістолет і навів його на Кольку, маючи намір застрелити свого несподіваного кривдника.
Але йому завадив один з німецьких футболістів, вдаривши ображеного «очкарика» по руці і вибивши з неї зброю. Не зважаючи на те, що на футболістові, білявому непоказному молодику, були лише майка та галіфе з підтяжками, «очкарик» негайно виструнчився перед ним і завмер. Футболіст жестом показав йому, щоб той забирався геть, а сам покликав пальцем до себе Кольку.
Полонені насторожено принишкли…



…постріли лунали безперервно, зливаючись у якусь потойбічну симфонію смерті.
До Сінгапура підійшов збуджений Жорка. Весело скалячи міцні прокурені зуби, він гукнув до приятеля:
- Поглянь-но, Костяне, кого я тобі привів!
Сінгапур із  перекошеним від жаху обличчям  повернувся на голос. Поруч із Жорою двоє поліцаїв тримали побитого Яшу, що ледве стояв на ногах.
- Пам’ятаєш цього жида, друже? – запитав Швець. - То він твій. Можеш його шльопнути.
Сінгапур з жалем подивився на побитого Яшу, на якому не було живого місця. Яша підвів голову. Його погляд випромінював жагучу ненависть. Зібравши останні сили він крикнув Сінгапуру:
- Ну, давай, стріляй! Чого зволікаєш? Зроби приємне своєму фюрерові!
Швець навідмаш вдарив Яшу по обличчю і повернувся до розгубленого Сінгапура.
- Чого ти закляк, Костяне? Давай, стрель жида! Стрель, кому кажу!
Костя розгублено подивився на свій автомат у руках, потім на Яшу, потім на Жорку і заперечливо похитав головою.
- Ні... Я не зможу...
На п’яному обличчі Жори проступала лють. Він навів свій пістолет на Сінгапура.
- Ну?!
Сінгапур повільно підняв свій автомат…



…- Але як ви опинились в СС?
- Це теж дуже просто. Разом з вашими військами я втік до Німеччини. Деякий час поневірявся, аж доки випадково не познайомився з одним скромним агрономом. Звали того агронома Генріх Гiммлер...
Здивуванню Шмульке не було меж.
- Рейхсфюрер СС Генріх Гiммлер?!
- Повторюю, коли ми познайомились, він був простим агрономом. Якось випадково я врятував йому життя.
Рейсснер не брехав. Якось серпневої ночі 1922 року він натрапив на глухій вуличці Мюнхена на двох невідомих, що жорстоко били ногами скорченого на землі миршавого чоловічка в круглих окулярах. Зараз Олександр вже не міг точно згадати, що саме спонукало його втрутитися, але тоді він підібрав з тротуару уламок цеглини і двома несподіваними ударами по головах нейтралізував нападників і допоміг переляканому носію круглих окулярів встати. Так відбулося їхнє знайомство.
- Потім за це він запропонував мені будь-яку роботу. Так я й потрапив до «Аненербе». Чули про таку?..



…- Дивіться... - Професор поклав долоню на один з різьблених елементів оздоби саркофагу, натиснув на нього і повернув за годинниковою стрілкою.
Пролунав тихий скрегіт каменю об камінь. Віка здригнулася від несподіванки. Великий і дуже масивний на вигляд саркофаг не очікувано легко зрушив з місця і відсунувся вбік, відкриваючи сходи, що вели кудись у підземелля.
Шкет, побачивши це, аж вражено присвиснув:
- Нічого собі...
Віка осудливо подивилася на невитриманого Шкета. Колька лише зачудовано похитав головою і спрямував світло ліхтарика на сходи.
Професор зробив крок у невідому темну глибінь…



…Юрген та Пауль уважно слухали Курта. По його обличчю їм було видно, що для нього ці спогади є неприємними.
- Останні три тижні нас ганяли наче солдат у казармі. Ми не мали часу навіть, щоб сходити до вбиральні. "Велика збірна Великого Райху" - так називали нас гебельсівські папуги. А ми програли два нуль якимось норвежцям! Щоправда, перед цим ми перемогли Люксембург дев'ять нуль. Але що таке Люксембург, друзі мої? Де це?!
Курт запитально подивився на товаришів. Вони мовчали.
- На той злощасний матч з Норвегією гауляйтер Данцигу Фостер запросив самого Гітлера. "Футбольні солдати фюрера принесуть йому золото!", - самовпевнено пообіцяв він. І ось що з того вийшло. Ми програли два нуль.
Курт несподівано посміхнувся.
- З того часу у нас виникло повір'я: Гітлер на грі - погана прикмета…



…- У арештантів не питають дозволу, щоб зайти до їхньої камери.
Колька озирнувся на всі боки, роздивляючись місце, в якому опинився проти власної волі.
- Камера... Трапився б ти мені на волі...
- Ти хочеш на волю? А ти чув, що "лиш той достойним є життя і волі, хто кожен день іде за них у бій". Знаєш, хто це сказав? Великий Ґете! Але звідки ти міг чути про Ґете, руссіше унтерменш?
Колька з викликом відповів:
- Я - українець!
Курт скептично гмикнув:
- А яка різниця? Все одно ви всі  слов'яни. А слов'яни завжди були рабами моїх тевтонських предків.
- Ми не раби!
Курт засміявся з Кольчиної заяви:
- Ага. А раби - не ми! Знаю, знаю...
Голос Курта став серйозним.
- Ти дійсно хочеш на волю?
- Навіщо питаєш? – похмуро поцікавився Колька.
- Я пропоную тобі зіграти в футбол. Твоя команда проти моєї команди. Програєш - будеш вільний.
- А якщо я відмовлюсь?...



…Найкращі місця на трибунах та в ложі були зайняті вищими німецькими офіцерами на чолі з генерал-комісаром. Вони наперед смакували захопливе футбольне видовище, весело перемовлялися, безтурботно розпивали шнапс та коньяк, неначе знаходилися не в чужому для них Києві, а десь у себе вдома, в Берліні або Дрездені.
Раптом на трибуні серед офіцерів з’явився майор Левадний, одягнений у форму оберфюрера СС. В руці Левадний тримав товстого портфеля. Намагаючись триматися невимушено, Левадний зайняв місце неподалік від генерал-комісара і поставив портфель собі під ноги…



…біля воріт динамівців від ігрового зіткнення впав сам Курт. І хоча все відбулося в межах правил, арбітр зупинив гру і вказав на одинадцятиметрову позначку.
Глядачі-кияни почали обурюватися вже досить голосно, і німці кинулися наводити на трибунах порядок, загрозливо клацаючи затворами і смикаючи за повідки розлючених собак.
Шкет дістав з-за пазухи подаровану колись Колькою рогатку. Її руків’я мало свій секрет і було пристосоване для зберігання набоїв. Відгвинтивши ковпачок на його кінці, Шкет висипав звідти на долоню дві сталеві кульки від підшипника. Поклавши одну назад і загвинтивши ковпачок, Шкет зарядив другою кулькою рогатку, швидко прицілився і вистрілив клятому арбітру нижче спини.
Арбітр комічно підстрибнув від болю, схопившись за сідницю. Стадіоном прокотився зловтішний регіт. Хай хоч трохи, але кияни були задоволені маленькою помстою…



…Всі розгублено завмерли. Люди на трибунах зачудовано спостерігали за небувалим видовищем.
Розлючені вівчарки рвалися з повідків, але солдати не наважувалися їх відпустити. Адже на полі скупчилося й багато німецьких футболістів.
Паузу перервав Курт, який вихопив у одного з вибіглих на поле офіцерів з кобури парабелум і приставив його до голови Вікторії, чим одразу змінив статус-кво на власну користь. Злорадно посміхаючись розбитими губами він сказав:
- Кинь зброю, «Колька»! Ти ж не хочеш, щоб я продірявив їй голову?
Колька безсило кинув автомата на землю.
В цей самий час на трибуні, де сидів генерал-комісар, пролунав потужний вибух. Це спрацювала бомба, яку проніс у своєму портфелі майор Левадний. Всі, хто стояв на полі, попадали на землю.
Людей охопила тваринна паніка, і сотні киян та німців побігли через поле подалі від місця вибуху.
В метушні і сум’ятті, що виникли, Колька не розгубився, а вдарив Курта в щелепу, вирвав у нього Віку і загубився з нею в натовпі. Шкет побіг за ними, намагаючись не відстати.
Розлючений Курт кинувся навздогін…



…Колька вже багато разів дивився в дзеркало, оглядаючи дорогу позаду. Вона була порожньою. Легковика, що їх переслідував, ніде не було видно.
- Здається відірвалися, - задоволено промовив Колька і поцілував Вікторію.
Раптом почувся гуркіт авіамотору і у небі з’явився «Мессершмітт», який почав заходити в піке над вантажівкою. За штурвалом винищувача сидів оскалений від люті Курт.
Побачивши, що пальне в його легковику закінчується, він поїхав на аеродром. Там він вихопив у першого солдата, що йому трапився автомат, завів свій літак і вже на ньому полетів навздогін за Колькою.
Побачивши на шосе вантажівку Курт, пролетів над нею, стріляючи з усіх бортових кулеметів.
Кулі прошили тент і здійняли фонтанчики куряви на шосе…

… Раптом ззаду Кольку схопив за шию опритомнілий Курт. Він видав звіряче гарчання і спробував перегризти Кольці горлянку, повиснувши на ньому ззаду. Знову зав’язалася боротьба. Одною рукою Колька намагався відірвати від себе оскаженілого німця, а іншою поліз у кишеню і дістав звідти свою рогатку. Вибравши мить, він з усієї сили встромив рогатку Курту глибоко в очі.
Обидва ріжки прохромили німцеві очні яблука і увійшли в мозок. З-під руків’я, що залишилося стирчати з його очниць, потекли дві цівки крові.
Ревіння осліплого Курта перейшло у виття пораненого звіра.
Колька схопив Віку за руку.
- Біжімо до машини!..



…Колька разом з пораненою Вікою відчайдушно намагалися збільшити  власну швидкість, але сил вже майже не було. Лише на якісь кілька секунд їм вдалося випередити німців і підбігти до літака першими. Колька видряпався на крило і затягнув на нього Віку. Удвох вони ледь увібгалися до тісної кабіни і Віка, колись, ще до війни, навчена Куртом, завела мотор. Пропелер ледь почав набирати оберти, а Колька зміг закрити броньований ліхтар кабіни, як до літака дісталися перші мотоциклісти…



…Прикрашені українськими і німецькими прапорами трибуни шаленіли, зустрічаючи своїх кумирів.
З підтрибунного приміщення на поле стадіону виходили дві найкращі футбольні збірні Європи зразка 2012 року – України та Німеччини.
Попереду української збірної гордо крокував її капітан - Андрій Ткаченко.
На його шиї виблискував той самий медальйон…