Художник

 …Він уже вкотре йшов цією дорогою. Йшов, як завжди, не озираючись; та й навіщо?Щоб знову  побачити таку ненависну йому картину? Люди, вічно сонні й незграбні,їхні очі,що,здавалось,були  наповнені якимось сірим туманом ,так лякали його,що він був готовий накласти на себе руки(так  він думав), але ще більше він боявся розрахунку за свої гріхи  на тому світі,і тому жив,відтягуючи  цей розрахунок.
 До його дому було вже не далеко, а треба сказати,що дім його був чи не єдиним місцем, де його  ніхто не лякав ,адже там нікого не було. Зазвичай він приходив додому, нізвідки,просто з  прогулянки,заходив до себе в «майстерню» ,(невеличку кімнату зі столом,стільцем,купою книг і всілякого малярського приладдя) і починав малювати…Він малював все,що йому запам`яталося  з  тієї прогулянки.
Та тільки не сьогодні. Сьогодні він вертався додому з явним розумінням, що знову нічого не зміг     запам`ятати. Уже третій тиждень поспіль в його пам`яті ні чого не залишалося, а це означало, що і цього дня він знову опиниться в товаристві тільки важких,гнітючих сірих стін, своїх вічних і  невідступних охоронців...
«Знову ви,так? От скажіть,навіщо я тут? Невже тільки для того, щоб вам було на кого витріщатися?» - такі думки посилав він,  лежачи на дивані,  до стін своєї кімнати.
- Так, - уже шепотів він , - звісно. Вам же є, на кого виливати свою нудьгу, та тільки…що  робити мені?
Тиша…
- Не знаєте? – З цими словами його обличчя набуло насмішкуватого виразу, - а от я знаю. Все просто: хтось страждає заради радості іншого. Так і я з вами. Я розвіюю вашу нудьгу, хоч за це я нічого не здобуваю окрім, хіба-що власної нудьги.
Та нарешті я зрозумів як її позбутися. Під  час сьогоднішньої  прогулянки мені раптом  сяйнула думка:я ніколи не виходив з дому вночі і ось тепер ... тепер час нарешті  покинути мені ваше товариство; хтозна, може й назавжди, я ж не знаю, як ніч мене прийме, я давно вже її не бачив. Ну все, прощавайте, мені не з вами!...
……………………………………………………………………………………………………………………………………………………
- Що, знову тікаєш, як і я? Та тільки сьогодні на нас обох полює один мисливець – день.
Так-так, саме він. Всім іншим він подобається лише тому, що їх він вже вполював.
Т-а-а-а-а-к! – У якомусь розпачі проказав він, - я нарешті збагнув, звідки у них та мряка в очах. Це все від денного світла!
А знаєш, - задумливо проказав він, - я, мабуть, піду з тобою.  – І він замовк.
Далі він йшов мовчки, просто вслід за ліхтарями; аж поки не почало світати…
Ніч згасала так само повільно, як і наступила.
- Знов покидаєш мене? -  кричав  художник їй услід.
І ось нарешті день знову повністю вступив у свої права, а художник лише зітхнув: «А…на що я сподівався? Темрява має силу для свого існування, та не має сил вести когось за собою»….