Груша

               
     Грюкнули двері. На подвір’я вийшла Стефка. Сипнула кукурудзи курям, влила в миску води псові, та й задивилась на зеленобокі груші.
      Ох і груші, ох і груші! Одна краща іншої. І багато ж їх вродило цього року! Зараз вони ще тверді та зелені. Та Стефка дасть цьому раду. Вона обережно зірве кожну грушку. Щоб не побилися і не прим’ялися, поскладає  їх на солому в ящик. А зверху знову ж таки соломою притрусить. Так в льоху вони до Різдва пролежать.
     А взимку внесе Стефка побілілі, налиті соком груші до хати. От тоді вона і поласує запашним фруктом, з якого сік аж збігатиме по пальцях. Стефка ковтнула слину.
     Загавкав собака, і аж тепер Стефка побачила коло воріт жіночу фігурку у чорному. «Хто б то міг бути», - подумала про себе, і через все подвір’я попрошкувала до воріт. Жінка, що там стояла, була не стара, але якась… замучена, чи що… Змарніла на лиці, худа, в стоптаних чоботах, що вкриті жовтим пилом.  Жінка дивилася в глибину подвір’я, і ніби не помічала господарки.
- Чого вам, - звернулася до неї Стефка.
     Жінка наче прокинулася, закліпала очима і видушила з себе:
- Водички б попити…
     Стефка метнулася до криниці. Вправно закрутила корбою, дістала води, зачерпнула алюмінієвою квартою з відра, і подалася знову до воріт.
     Жінка спрагло припала губами до кварти, та погляд її не відривався від подвір’я. Стефка прослідкувала той погляд. Жінка дивилася на її грушу…
     Груша і справді була чудовою! Висока, розлога, пишна! Розкинула віття-руки на всеньке подвір’я. Велике, оксамитове  листя створювало тінь та прохолоду. Не даремно Стефка так любила вечорами сидіти під грушею, спершись натрудженою спиною до теплої, гладенької кори дерева.
     А який весною над подвір’ям запах стояв, коли груша зацвітала! Бувало, сидить Стефка і слухає, як хрущі гудуть. Дивиться  як вони, вдарившись об гілля, сиплються  додолу, а потім отямившись, знову злітають до запашних квітів.
     Жінка вже й пити перестала, а поглядом так, ніби вчепилася в її грушу.
- Зелені ще, - промовила Стефка.  То зимові. Їм вилежатися треба. А зараз ще тверді, як камінь.
     Та жінка ніби й не чула Стефчиних слів.
- Можна… можна я підійду до дерева, - попрохала, а сама не відвертала очей від груші.
- Та що вам треба, жіночко? Йдіть собі! – Стефку почав дратувати той погляд в глиб її подвір’я, та й ця обірванка також.
- Та куди ж я піду? – запитала жінка. Та це ж моя хата. Її ще мій дід будував. І грушу оцю – серед двору, він садив. А під грушею у нас стіл стояв. І вся сім’я наша вечеряла за ним влітку. Та дід, і мама, аж поки не повмирали там, в Сибіру, все оцю грушу згадували, і плоди її запашні та соковиті. А мама, як вмирали, то просили хоча б шматочок нашої грушки скуштувати. А я їм слово дала, що скуштую. За них, і за себе… Дай мені, дай мені зірвати…
- Та що ти верзеш?! – закричала Стефка, - сама не помічаючи, що перейшла на «ти».
- Який дід? Який Сибір? Іди собі! Стала би я на своє подвір’я приблуд пускати! Іди, а то собаку спущу! Ач! Груші їй закортіло! Йди геть! - все дужче і дужче кричала Стефка.
     Жінка раптом заплакала. Сльози цівкою стікали по запилених щоках, залишаючи брудні потьоки. Далі впала перед ворітьми на коліна, шльохаючи  і простягаючи до Стефки руки, заголосила: « За ради Христа! Дозволь мені скуштувати грушу!»
     Стефка холодно подивилась на неї, сказала ще раз «йди геть», відв’язала собаку, і грюкнувши дверима,  пішла до хати.
     До самого вечора заглядала Стефка через вікно, аби дізнатися, чи пішла жінка в чорному, чи ні. А та сиділа, як німий докір, на горбочку під ясенем, якраз навпроти її хати, і була схожа на кам’яну брилу.
     Ранок наступного дня видався теплим та погожим. Голосно кукурікали півні. Жінки в чорному не було…
- Наче страшний сон, - промовила Стефка, та й пішла поратися по господарству…
   … А за тиждень груша всохла. Спочатку вкрилося чорними плямами і обпало листя.  Потім обсипалися збабчені плоди… «Може, хто наврочив», - казали люди.
     А може, спокутувала людський гріх…. Хто зна…


Перевод на русский.

     Хлопнула дверь. Во двор вышла Стефка. Высыпали кукурузы курам, влила в миску воды псу, да и загляделась на зеленобокие  груши.
     Ох и груши, ох и груши! Одна лучшая другой. И много же их уродилось в этом году! Сейчас они еще твердые и зеленые. Но  Стефка  знает, что делать. Она осторожно сорвет каждую грушу, чтобы не побить и не помять. Положит  их на солому в ящик. А сверху опять же соломой приложит. Так в погребе они к Рождеству пролежат.
     А зимой внесет Стефка побелевшие, налитые соком груши в дом. Вот тогда она и полакомится душистым фруктом, из которого сок будет капать  по рукам.  Стефка сглотнула слюну.
     Залаяла собака, и только теперь Стефка увидела у ворот женскую фигурку в черном. «Кто бы это мог быть», - подумала, и через весь двор поспешила к воротам. Женщина, которая там стояла, была не старая, но какая-то ... замученная. Осунувшаяся, худая, в стоптанных сапогах, покрытых  желтой пылью. Женщина смотрела в глубину двора, и будто не замечала хозяйки.
- Чего вам, -обратилась к ней Стефка.
     Женщина словно проснулась, захлопала глазами и выдавила из себя:
- Водички бы попить ...
     Стефка метнулась к колодцу. Ловко закрутила ручкой,  достала воды, зачерпнула алюминиевой кружкой из ведра, и направилась обратно к воротам.
     Женщина жадно припала губами к кружке, но взгляд ее не отрывался от двора. Стефка проследила этот взгляд. Женщина смотрела на ее грушу ...
     Груша действительно  была  замечательной! Высокая, раскидистая, пышная!  Раскинула ветви-руки на весь двор. Большие, бархатные листья создавали  тень и прохладу. Не зря Стефка так любила по вечерам сидеть под грушей, опершись натруженной спиной на теплую, гладкую кору дерева.
     А какой весной во дворе запах стоял, когда груша зацветала! Бывало, сидит Стефка и слушает, как майские жуки гудят. Смотрит, как они, ударившись о ветки, сыплются вниз, а потом, опомнившись, снова взлетают к душистым цветам.
     Женщина уже и пить перестала, а взглядом, словно вцепилась в ее грушу.
- Зеленые еще, - сказала Стефка. Зимний сорт. Им вылежаться надо. А сейчас еще твердые, как камень.
     Но  женщина словно и не слышала Стефчиних слов.
- Можно ... можно я подойду к дереву, - попросила, а сама не отводила глаз от груши.
- Что вам нужно-то? Уходите! - Стефку начал раздражать этот взгляд в глубь ее двора, да и эта оборванка тоже.
- Да куда же я пойду? - Спросила женщина. Да это же мой дом. Его еще мой дед строил. И грушу эту - посреди двора, он садил. А под грушей у нас стол стоял. И вся семья наша ужинала за ним летом. И дед, и мама, пока не умерли там, в Сибири, все эту грушу вспоминали, и плоды ее душистые и сочные. А мама, когда умирали, то просили хотя бы кусочек нашей груши попробовать. А я им слово дала, что попробую. За них, и за себя ... Дай мне, дай мне сорвать ...
- Да что ты мелешь? - Закричала Стефка, - сама не замечая, что перешла на "ты".
- Какой дед? Какая Сибирь? Уходи! Стала бы я на свой двор приблуд пускать! Иди, а то собаку спущу! Ишь! Груши ей захотелось! Убирайся! - Все сильнее и сильнее кричала Стефка.
     Женщина вдруг заплакала. Слезы струйкой стекали по запыленным щекам, оставляя грязные потеки. Далее упала перед воротами на колени, рыдая и протягивая к Стефке руки, заголосила: «За ради Христа! Позволь мне попробовать грушу! "
     Стефка холодно посмотрела на нее, сказала еще раз «уходи», отвязала собаку  и, хлопнув дверью, ушла в дом.
     До самого вечера заглядывала Стефка через окно, чтобы узнать, ушла ли женщина в черном, или нет. А та сидела, как немой укор, на пригорке под ясенем, как раз напротив ее дома, и была похожа на каменную глыбу.
     Утро следующего дня выдалось теплым и погожим. Горланили  петухи. Женщины в черном не было ...
- Как будто страшный сон, - сказала Стефка, и пошла хлопотать по хозяйству ...
     ... А через неделю груша засохла. Сначала покрылись черными пятнами и опали листья. Потом  стали мягкие и осыпались  плоды ... «Может, кто сглазил», - говорили люди.
     А может, груша искупила грех человеческий .... Кто знает ...