Фiалка Персефони

          Кохання. Мода. Квіти...
          Франція. Армія. Жозефіна...

          Коло сирої безнадії простягнута крізь ґрати дитячою рукою квітка. Усмішка серед крику і молитов - Надія серед смерті.
          Порятунок! Далекий час у Консьєржері.
          Тепер, у Мальмезоні, вона нищила всі плаття лілового кольору. Істерично кидала минуле у вогонь (шматувала всі листи) і кричала, що проклята. Проклята самотністю, зневірою, зрадою у проклятому замку. Тут, куди у десятому столітті нормани звозили кров’ю награбоване, і досі відгонить страхом, криком, жахом. Нині креолці це відкрилося.
          Це вона, закохана у фіалки з того дня, тепер ненавидить їх. Та, що дарувала колись ці квіти в знак Надії всім приреченим (як-от дофіну Людовіку ХVII). Так, це вона посадила потім фіалки на його могилі.
          Зривала з себе бутоньєрки і гірлянди, бо вірила. Вірила, що всіх врятують фіалки, як і її врятували.
          Жозефіна Богарне.

          Він підняв квітку, яка мимоволі випала з волосся креолки при прощанні. І він вже знав, що вона йому не відмовить. Заткану фіалками, повів її до вінця і обіцяв щороку у цей день, 9 березня, дарувати фіалки як символ оновлення кохання. І не брехав. Генерал став імператором.
          Наполеон Бонапарт.

          Та, яка не покохала його зразу. Їй треба були лише гроші. Вона, старша на шість років, кидалася в чорторий паризької салонної любові, поки чоловік щодня вітався і прощався зі смерті, а потім писав їй фанатичні листи. Той, який вперше пізнав любов і та, яка гралася з нею півжиття. Вона втомлювалася від його опіки і обожнювання, доки вже Наполеон сам не розпочав інтрижки. Тоді, так зненацька, Жозефіна відчула себе нещасною. Її принизили і зганьбили. Байдужій досі, їй раптом найпалкіше зажадалося повернути любов, яку втратила. І він зробив її своєю імператрицею.
         Бонапарт все пробачав і завжди повертався. Це не він був слабким. Це вона була найкращою. Жінка, яка не вродою полонила його, а вишуканістю колись грубої креолки, своєю тепер тендітною рукою, що завжди була опорою і милосердям. І залишилась би, якби не... Чим вище піднімаєшся, тим більшого хочеться. І він зажадав республіканської монархії. Йдучи на плебісцит, люди вірили, що Наполеон, уродженець третього класу,  про них піклується, їх вважає рівними собі, цікавиться ними, а значить не керує. Як мало треба темній, все життя уярмленій людині - вогник від поминальної свічки.
         І його честолюбство зажадало необмеженої влади до кінця життя не лише для себе. Замислив створити династію Бонапартів. Імператриця безплідна - розвівся, отримав нащадка від нової дружини - австрійської принцеси.

         Вона знала, знала, що Бонапарт покине її! 9 березня він приніс їй лілових красунь, як завжди, але... Вона вдихнула аромат фіалок - могильний! Так, напередодні помер імператорський садівник і Наполеон поїхав шукати Парижем фіалки без марева смерті. Біля Лувру крізь віконце карети бачив порятунок - згорблену стару у сірому з гігантським кошиком сяйних фіалок. Звідки імператору було знати, - вдові настільки потрібні були гроші, що вона продавала квіти з могили дофіна, які зрадили Жозефіну і не врятували малого Людовіка ХVII.
         Фіалки з могили нездійсненної Надії! Так, вона впізнала їх!
         Жозефіна зрозуміла, що втратила його... І подарувала взамін розлучення.
         Та він не зник із її життя. Наполеон став не її, але пам’ятав. Він часто приїжджав побачити свою Жозефіну і поділитися планами... Без сумніву, імператора цікавила її думка.
         Це їй, яка вірила в прикмети і прикмети в якої збувалися, щоночі снилися то коти, то змії, порожні ринки і вбивства. Не тільки фіалки, які продовжував дарувати їй Наполеон, шепотіли про лихо, а й підсвідомість! Вона зненавиділа війну, фіалки і ненаситність Бонапартів. Відмовляла, благала не йти на Російську імперію і вдовольнитися владою над усією Європою. Але він, цей талановитий амбіційний полководець, якого життя зробило геніальним, жадав панувати над усім світом! Не зупинився вчасно, як просила вона. І не взяв із собою її оберіг - свій подарунок Жозефіні одразу по весіллі - сардонічну камею. На ній - той, ким він захоплювався і кого обіцяв перевершити - Александр Македонський. Вона, як істинна креолка, знала про містичні властивості таких древніх каменів. Та він лише покепкував з неї і пожартував, що підкорити Російську імперію допоможе тільки її портрет... Та фіалки з могили давно згасили її удачу. І тепер він їде у заслання на острів Ельбу, а на прощання знову подарував їй ці квіти. Він досі не зрозумів, що тепер вони несуть нещастя! Вони вбивають її! І зараз, переживши все, Жозефіна не знала, чого ще чекати від лілового передвісника... Певно, лишилося останнє - смерть. Її або його. Скоріше, його... Того, у кого останні п’ятнадцять років вона вірила і щастям якого жила останні чотири.
          Тепер цей сардонікс уже не допоможе нікому з них... Нещастя, що крадькома оминуло незрячі обереги, давно тут. Тому вона завтра подарує камею російському імператору Олександру за брехню, що він клопотатиметься про Бонапарта.

          Жозефіна померла і не дізналася, що на гемі не Олександр Македонський з матір’ю, а Птоломей ІІ Філадельф і Арсіноя ІІ - обожественні царі елліністичного Єгипту. Бундючний Птоломей ІІ, який хоч і багато зробив для культури, це - воєначальник, якого погубили імперські амбіції. І Арсіноя ІІ - палко кохана, та бездітна.