8. Казки савани. Цяця. Бальса

Літо пролітає швидко, навіть якщо доточити до нього по добрячому шматку весни-осени. А ось зима не поспішає минати. Час ніби промерзає і тече у життєвій клепсидрі знехотя, так і норовить залишитись у верхній чаші.

Ось такі думки думала Цяця, бредучи по берегу майже висохлої річки. Щоденна прогулянка по одному і тому ж маршруту інколи приносила несподіванки. То одинокі леви, що не мали свого прайду, то капосні левенята-підлітки, то левиці на полюванні. Інколи траплялася здобич, але Цяця сама тікала від неї. Потім злилася на свої примхи, точила пазури об кору дерев, що росли поруч.

Цього ранку назустріч вискочило маленьке козеня. Цяця гиркнула на нього, щоб тікало геть, а воно з переляку застигло на місці. Від обурення Цяця вчепилася пазурами у перше полінце, яке лежало на березі.

- Ай!- закричало полінце.
- Рррр-няв! - зойкнула Цяця.
- Відпусти!
- Кого відпустити? - обережно поцікавилася левиця, вивільняючи пазурі з полінця.
- Мене, бальсу!
- Ти хто? - обережно відкотивши розмовляючий дрючок на безпечну відстань, запиталася Цяця.
- Хочеш послухати мою історію? Слухай! Я гілка мальвового дерева бальса! В одну із теплих ночей на мені розквітло найбльше квітів, і вони були найкращі. Вони, мої квіточки, мали довершену форму, і самий солодкий нектар. Коли до іших квітів зліталися комахи і кажани, то до моїх суцвіть наважувалися прилітати лиш колібрі та феї. Ми, бальси, чарівні дерева, що розквітають лиш поночі, - сумно промовив дрючок, занурюючись у теплі і прекрасні спогади.
- І що ж сталося з тобою, що ти з чарівного дерева став розмовляючим дрючком? Де твої квіти? Де нектар?
- Дурна кішка! Мене зачарували! Я і не хотів би розмовляти з тобою! Я хотів би, щоб до мене знову торкалися феї і лоскотали крильцями колібрі!
- Мене теж...
- Що "тебе теж"?
- Теж зачарували!
- Овва! Ти може сама фея? Чи пташка, чи метелик, чи квітка?
- Я — Цяця!
- Слухай Цяця, якби ти мене кинула у воду, можливо мене б колись принесло до рідних берегів, і там якимось дивом я б зустрів фею, що наслала на мене чари. Бо лежачи на березі в мене немає жодної надії.
- Вітри висушили річки, треба чекати до весни, тоді знов розіллється вода і ми зможемо відправити тебе дододму.
- Але ж я чую, що он там струменить вода. Хай її мало, але віднеси мене туди, бо я тут засохну. Ми, бальзи, найлегші дерева у світі. Мене вже і так декілька разів підхоплював вітрисько, поки я йому не нагадав, як він літньої ночі підхоплював мій аромат.

Цяця обережно, майже ніжно, самими подушечками лап, перекотила примхливу бальзу і опустила в воду.
- Кішко, не сумуй, а придумуй спосіб, як зняти з себе чари! - виголосив дрючок, повільно набираючись води і сплавляючись униз.
- Я можу придумувати лише казки для Дева,- сказала тихо Цяця.

Десь далеко вночі пишна бальза цвіте,
І нектаром своїм чорну ніч наповняє.
Радо дерево солод свій роздає,
Ніч дітей своїх всіх напуває...
Подарунок солодкий ті квіти для них,
І тобі б я хотіла здобути.
Щоб казковий солодкий той трунок ночей,
Ти ніколи не зміг позабути.

Вітер підхопив казку, додав трошки аромату квітки бальзи і поніс Девові.