Потяг

Хто знає якими ми будемо завтра? Безглуздо боятися смерті, бо той, яким ти був сьогодні, завтра безповоротно зникне. На відміну від остаточної фізичної смерті, в цьому випадку, в світі залишатиметься особистість, що пам’ятатиме і відповідатиме за все, що створила, зробила, скоїла людина з учора. Таким чином, життя – це свого роду потяг зціплених обставинами людських вчинків, діянь, творень на основі думок, почуттів, натхнення людини, що керують цим рухом, узгоджуючи його з навколишнім світом, векторами інших життів. Цей потяг мчить визначеним шляхом, і змінити швидкість, напрям руху на певній ділянці просування не під силу людині. Найстрашніше  чи найприкріше, що місця, де стрілки можна перевести і змінити щось у житті,  часто знаходяться не на найбільших станціях, а на нікому невідомих, непомітних переїздах, про існування яких ти дізнаєшся вже згодом, коли тобі вже не залишається нічого окрім жалю за втраченим...
І навіть ця розповідь, ідучи вслід за внутрішньою логікою роздумів, вже набрала певний напрям, швидкість руху до визначеного десь за мить підсумку чи кінця.
Але людині, по великому рахунку, потрібні з усього цього руху, швидкості, миготіння світу та думок лише запашний вітер, повний осені, сонце, що спалює чорний відчай, очі коханої, голос друга, кусень чорного хліба та ковток джерельної води.
Щоб досягти цього, дехто звертається до творчості, повертається до віри в Бога, але, насамперед, він повинен звільнитися, зійти з потягу, спинитися, глянути на світ. Сонце сідає, розсіюючи світло, немов молодий мед, в якому застигають миті, стаючи вічністю, повною творення, любові – усього, що мабуть і є Бог.