Часом бува...

Часом буває важко описувати побачене,особливо природу.Раніше я ніколи не бувала в Карпатах і навіть не уявляла,що побачивши краєвид Буковинських гір, мені захочеться назавжди задержати цю красу в памяті.  Велечезні гордовиті дерева,які розкинулись навкруги,не мов стоять пишаються своїм зимовим вбранням і навіюють чарівну таємничість…Що вони приховують?Які загадкові події відбуваються там,куди не може осягнути людське око?Дивлюся в ту далечину,там панує глибока тиша,що навіює тугу на душі.Враз пригадую собі різні фрагменти з життя,переповненні смутком,радістю,розпачем,любов’ю,яка чомусь більше не зігріває мене.Правду кажуть,що людина на одинці з природою розкриває себе справжню,мислить інакше.Які ж вони прекрасні,високі і стрімкі гори,густо порослі лісом.Вдень,коли ясно сяє сонечко,вони  відбивають на собі його золотаве проміння.Сніг здається не просто зимовою ковдрою навкруги,а мільйонами малесеньких драгоцінних камінчиків,розсипаних повсюду.Сонячне світло не мов бавиться з ними і так швидко змінює їх колір,що не можливо зрозуміти,які ж вони насправді:білосніжно-сріблясті,голубі чи може яскраво-золотаві…                Вдосталь намилувавшись багатством зимової  природи,з’являється посмішка на моєму обличчі.Душевний смуток раптово перейшов в цілковитий спокій.От, щоб все так і залишити…Щоб це відчуття залишилось зі мною в серці,в душі.Нехай би не навідувала мене більше ненавистна туга,нехай спочине мій утомленний журбою дух.Звідкись з'являється бажання поринути в щось світле,бути сильнішою,вдохнути сповна цього ціллющего гірського повітря і полетіти… туди,в вись,де я знайду всі відповіді на свої питання,які час від часу виринають з душевної глибини.В чому лежить моя провина?Чи настане той час коли хтось або щось змилосердиться наді мною?Я не мов віддана кудись і не маю права вороття.Нехай згине ця порожнеча,яка тяжотить всередені пригнічує,відбирає,висмоктує всі сили до життя.Хотіла співчуття,любові,щастя і не здійснилось,не вблагала.Ці божевільні думки ніяк не відійдуть,який сенс мого буття?Невже мені так судилося все життя блукати і не знайти себе?Іноді пробіжить сльозинка,скотиться по обличчю та так,що ніхто і не помітить,ніхто і не пожалкує моїх сліз. Дивлюся на світ очима здивованими,який же ти широкий,недоступний!Думки мої мчаться шалено,як вітер,одна за одною.Куди їх подіти?Кому вони потрібні?З ким поділитися цім тягарем?Уста мої мовчать,бо ніхто і не почує.як страшно самотньо жити!Хоча страшніше жити без розуміння.                Пишаються гори своєю самотністю,крижаною холодністю,величчю неосяжної краси,недоторканою кимось.Я спостерігала зимовий карпатський вечір.Ось зайде сонце за гори,і небо ще вогняне,полає,відблискує колір червоного полум’я.Яка краса!Поступово настає темінь.Вечір заступає в повноправні володіння.Морозно.повітря таке чисте,свіже,захоплює подих до глибини чуття.Найбільш,я хотіла би запом’ятати найулюбленішу частину карпатського краєвиду: в одній із сторін велетенські гори,наче на відстані руки одна від одної,а поміж них ті гордовиті ,велечаві ліси,які будуражать людську  уяву.У тіх лісах все темно,та мене це не лякає,я не відчуваю загрози,а навпаки,черпаю ще більше натхнення.Як спокійно навкруги!І ніхто не наважиться порушити цю тишу,надлюдську рівновагу,гармонію природи.                Звернувши увагу на нічне небо,враз пригадуються мені казки з дитинства,які причоровували і не відпускали мою уяву.Місячне сяйво здається мені якимсь надзвичайно особливим,не таким як завжди.Щось невпинно мене манить подумками в вись,до гірського небосхилу.Все навкруги завмерло,тільки сріблясті зірочки встривоженно пританцьовують на небі,ніби намагаються щось повідомити,щось надзвичайно важливе.Закриваю очі рукамиі враз перед моєю душею з'являється постать добре знайома,найріднішого чоловіка,який такий мені близький і водночас такий віддаленний від мене.І знову я не мов в’яну від думок дійсності.Я все не розумію себе.Дні минають від ранку до вечера,а я десь поміж ними,не знаю де  саме,що завтра буде,чи настане воно для мене,мені однаково.Холод обійняв мене і я недвижно продовжувала милуватись нічними карпатами.                Рано взійшло сонце,дарує багатство свого проміння.Прокидаюся з відчуттям несказанно гарним,з бажанням назавжди позбутися негораздів в житті,слабого духу.Задаючись до себе в котре питанням: Чи вже буду коли той час,коли я буду сильна?-Ні,мене не зломлять тяжкі часи!А чи поверну я коли небудь довір’я до людей,на те відповіді не має.Не має нічого вічного на землі.І навіть самі найміцніші,найдорожчі почуття можуть заблукати.Все буває іноді інакше,не так як то ми собі уявляємо.Чоловік і жінка повинні бути підтримкою один однові.Та як віднайти той шлях,який веде до злиття душі з дішою в єдине ціле,непоборне.Серце в пошуках тепла і захисту.А я розчиняюсь в думках,думаю,думаю… Я закохалася ніжно в недоторкану,чисту,непорочну красу цього краю.Мої враження бурлять безперестанку.Незкінченна,вічна,невмируща гірська сила.Віднайду в собі сили,буду жити. оча б ще раз повернутися в цей дивовижний інший світ.