***

Мені інколи дуже хочеться у дитинство…Особливо коли дивлюсь як яскраво палають зірки на небі. Коли я бачу те місячне сяйво, в моїй душі з*являється якесь загадкове відчуття таємничості. Я думаю про те, скільки людей так само як і я зараз, захоплювались цієї красою, скільки різних поколінь людей завжди об*єднуватиме дещо спільне – цей зірковий простір, думаю про те, що можливо та сама людина, яку ще не знаю, але на котру так чекаю, дивиться на ту саму зірку, що і я. Певно я занадто романтична… В реальному житті це не так, але коли подивлюсь на ту красу ночі, щось мене перетворює на зовсім іншу людину.  Хочеться тепла… домашнього родинного. Але саме того – з дитинства, коли вся сім*я разом, коли за вікном виє хурделиця, а в домі тепло і затишно, коли ввечері дивишся у вікно  на сніг, що блищить під зорями і згадуєш як весело якусь годину тому каталась на санчатах, або грала в сніжки, або просто мрієш про щось хороше, як тепло стає на душі, коли згадую ті сімейні вечері у дідуся з бабусею,  почуття безмірного щастя і безпеки.

Дивлюсь на небо і розумію – а є що згадати! Скільки різних подій асоціюються з цими зорями – і вечірні прогулянки у веселій компанії до пізньої ночі, коли приходила додому і тихесенько, щоб ніхто не почув повертала ключ у замку, і спокійні розмови з подружкою, наші з нею плани на майбутнє і філософські роздуми про життя, сльози, сміх – чого ви тільки не розділяли з нами, милі мої зіроньки, але найбільше, я вдячна вам за хвилини, коли була на самоті, коли  могла тільки вам розказати про свою біль, або якісь страхи, за те, що не залишали мене  наодинці з моєю самотністю, за те що ділили зі мною мій смуток і печаль. Ви завжди нагадуєте мені, що є щось вічне, щось важливіше за наші повсякденні проблеми. Врешті-решт, я завжди можу просто підійняти очі догори і знов перенестись у країну безтурботних спогад і згадати, що я – не одна, і можливо саме в цей момент десь сама рідна мені людина дивиться на мене згори і розділяє зі мною ті спогади.