Зимова симфонiя

День видався доволі звичайним, та у мене виникло гостре бажання побути на самоті .  Така несподіване та різке . Я одягнувся і пішов. Була ще денна пора, але сонце сховалось за хмарами. Я не думав куди я піду  - ноги самі вели мене . Дивно, що в такий чудовий день надворі   зовсім немає люду, та це й на краще. Я чув лише своє серце та рипіння снігу під ногами. Ці звуки зливались в єдиний ритм - така собі дивна гармонія. Я навіть не чув свого дихання, склалось таке відчуття, ніби мені зовсім і не треба дихати. Йшов довго, але втоми не було . Здавалось, я можу йти цілу вічність.  Коли я зупинився на межі лісочку та яблуневого садку, я зрозумів, що саме сюди я йшов. Це було потрібне місце.

Я стояв майже по коліна в сніговому заметі. Мій розум став звільнятись від непотрібних думок. Я слухав. Ніщо не заважало мені. Кроків вже не було, навіть серце ніби стишило свій ритм, дало мені змогу насолодитись звуками, музикою. Так, саме музикою. Ніжний спів якоїсь зимової пташки, шепотіння сухого листя на деревах, які не хотіли з ним розлучатись, не дивлячись на те, що вже початок лютого, тихий шурхіт сніжинок, які мандрували із замета на замет об’єднувались у зимову симфонію. Темп то пришвидшувався, то сповільнювався. Пізніше, наче звук бас-кларнету або труби, приєднався гул літака, який розрізав небо десь далеко за обрієм. Далеко-далеко, наче за сотні кілометрів звідси, на межі, що відділяє мрію від реальності. Вітер наспівував мені про давно минулі часи. Його легкий подих допоміг сніжинкам, що були на дереві, злетіти вгору. Сніг засипався мені за пазуху. Я зняв рукавицю, став на одне коліно і занурив руку у кучугуру. Я віддався холоду, не чинив йому спротив, відчув, як мороз охоплює моє тіло. Було якесь особливе відчуття, якесь дивне тепло. Я підвівся на ноги і побачив, що я тут вже не один. На гілці сидів крук. Чомусь їх прийнято вважати віщунами смерті, символами загибелі… але скільки всього він міг би розповісти, якби я навчився його розуміти. Можливо, він бачив не одне століття з висоти пташиного польоту. Скільки ж знань можуть приховувати ці очі-намистинки, скільки десятиліть…  Я звільнився від всіх думок, просто розчинився у тому всьому, що мене оточувало, у тих звуках та у тих запахах, мій погляд був направлений кудись  далеко, за межі горизонту, у білість…

Минуло декілька годин. Я стояв так, поки не стало зовсім темно, але і в темряві я ще деякий час слухав ту чудову пісню. Зимову симфонію.