Лялька. частина II

І  знову  понеділок…  Добрий  Чарівник  прокинувся    дуже  сонячним  ранком,  чи  то  полуднем,  чи  надвечір’ям    літнього  дня.  А  може  й  не  літнього  вже,  а  трохи  осіннього…  Принаймні,  сонце  було  ще  яскравим,    дерева  зеленими,  небо  синім,  будинок  навпроти  сірим,  вулиця  людною,  фіранка    зжовклою  ,  підвіконня  запорошеним…  Все,  як  завжди.  Добрий  Чарівник  не  слідкував  за  календарем,  за  часом.  А  навіщо?  Дні  тижня,  години,    аж  ніяк  не  впливали  на  дива,  що  робилися  ним  у  будь  який  зручний  для  нього  час.    Хіба…  світло  і  темінь  мали  значення.    А  пори  року…  Вони  самі  мінялися.  Коли  за  вікном  було  біло,  -  Він  знав,  -  зима.  Коли  зЕлено  -  літо…  Коли  ж    на  душі  було  паскудно,  тоскно,  щемно  і  «встрентно»  (  як  казала  сусідка  пані  Ядзя  з  першого  поверху),  -  то  була  осінь,  незалежно  від  кольорів  за  вікном.    Паралельні  навскісні    промені  світла  були  настільки  видимими  у  кімнаті,  що  йому  здавалось  вони  пронизують  не  лише  тіло,  -  душу,  просвічують  наскрізь.  Це  були  промені  осінньої  нерівноваги.  Дива  тоді  виходили  у  нього  дуже  дивними. 
Чарівник  помітив  саме  ці  промені,  в  яких  навіть  можна  було  вловити  кольори,  ледь  помітні.  Але  ж  він  був  не  простою  людиною,  а  Чарівником  і  міг  помітити,   що  завгодно…  Сидячи  на  ліжку,  розглядав  порошинки,  які  повільно  літали-кружляли  у  повітрі  .  Він  ще  не  думав  про  сьогоднішні  дива,  які  мав  робити…  Він  ні  про  що  не  думав.  Він  так  умів.  А  потім,  захотів,  -  і  почав  думати,  одразу  про  все.  І  тоді  йому  хотілося  палити,  до  нестями  хотілося…  От  через  три  хвилини  перерви    він  почав  думати…  І  палити.    Відсунув  фіранку,  прочинив  навстіж  вікно.  Унизу  пані  Ядзя  виходила  з  під’їзду  вигулювати  свою  таксу,  дзеленчав    червоний    трамвай,  навпроти  у  вікні  худорлявий  хлопчина  грав  на  скрипці  нестерпні  гами…  Чарівник  сів  на  підвіконня  і…зрозумів,  відчув,  а  потім  побачив:    на  ньому  бракує  Ляльки.    Кинув  погляд  на  підлогу,  -  нема.  Намагався  згадати,  -  куди  він  її  подів,  переклав,  сховав?  Не  міг.  Чарівники  ж  також  бувають  забутькуватими.  Всі  ці  дива…  Вони  забирають  стільки  енергії,    то  й  не  дивно…  Кинувся  шукати.  Попід  ліжком,  під  столом,  на  шафі,  в  купі  одягу  на  кріслі,  -  нема.  Чарівник  відчув  себе  чомусь  дуже  самотнім,  покинутим.  Підвіконня  здалося    таким  пустим,    кімната  задушливою,  стеля  низькою…  Він  ходив  із  кута  в  кут,  гарячково  думав:  «Куди  вона  поділася?  Вона  ж  не  мала  ніг...  Тобто  мала,  але  тільки  такі,  пластикові,  які  не  згиналися  в  колінцях. Вона  була  босою,  і  платтячко  рожеве  брудне,  і  волосся  її  руде  розчімхане  і  немите...  Він  так  і  не  встиг  її  скупати  і  заплести  тугі  косички…  Ні…  Це  дурниці,  він    не  встиг  довершити  дива…  Де  ж  вона?  Де?».
 « Станься  диво…  Я  хочу  знати,  де  моя  Лялька?..»,  -  шепотів    Він,  але  диво  не  ставалося.  «Де  ти?  Куди  поділася!  Лялько!!!»,  -  кричав,  зірвав  фіранку  разом  з  карнизом.  «Довбана  полістиролова    забавка!  Ти  ж  не  могла  нікуди  піти,  ти  ж  мала  сидіти  отут,  на  підвіконні!  Та  ти  навіть  і  відгукнутися  не  можеш,    у  тебе  нема  язика,  голосу,  та  на  твоїх  устах  завжди  була  та  ж    сама  застигла,  фабрична    посмішка.  Та  хто  ти  така,  щоб  я  зараз  тратив  свій  час,  свої  сили,  нерви    на  пошуки  тебе?!  Та  пішла  ти  до  біса,  щоб  тебе  трафило!    Все…  Навіть  моє  диво  не  стається…  Бо  ти  пластикова».  Він  із  злістю,  відчайдушно  гримнув  дверима  і  збіг  сходами  униз.  При  виході  із  під’їзду  зіткнувся  із  сусідкою  і  її  таксою.  Вони  здивовано  глянули  на  розлюченого  Доброго  Чарівника  однаково-круглими  очима  і  злякано  відсахнулися.  Зойкнув  трамвай,    трійко  обшарпаних    котів  заховалися    за  зелені    баки  переповнені  смердючим  сміттям.  «Певно  таки  не  п”ятниця,  бо  зазвичай  сміття  вивозять  саме  в  цей  день»,  -  чомусь  подумав…  Зупинився…  І  диво  сталося:  Чарівник  усе  згадав.  Тепер  залишалося  тільки  зробити  одне-єдине    диво:  позбавити  іграшку    душі…  Адже  він  був  добрим...  Чому?  А  хіба  ви  не  здогадуєтеся?  Що  ж  так?    Хм…  Щоб  Лялька    стала  просто    лялькою…
А  її  полістиролове  лялькове  тільце  ще    довго  лежатиме  нетлінним    там,  на  міському  смітнику...