Курортная рапсодия

  КУРОРТНА РАПСОДІЯ
У великій залі під мелодію «Ламбади» ритмічно погойдувалися пружні жіночі тіла.
Усміхнена, на високих підборах, з оголеними «до непристойності» округлими стегнами, дама пливла, освітлена мерехтінням кольорових ліхтарів, а поглядом нишпорила по залі, наче зазирала у кожну душу. Той погляд манив.  З гордо піднятою головою, у звисаючих золотавих завитках пишного волосся вона кружляла і збуджувала мою кров.
Здавалося, що її погляд перетнувся з моїм, потім – знов і знов.
Біля мене не було такого чоловіка, який міг би зацікавити її…
– Це вона показує мені свої зваби! – подумав я зніяковівши.
По залу попливла мелодія кабацького шансону.
Сумно стало на душі. Я оглянувся. Відпочивальники поспішно визначились парами – кожен по-своєму заводив знайомство.
Я теж відчув себе вільним. Вільним від усяких клопотів, нудної роботи, домашніх турбот, невлаштованості вже дорослих дітей і ще від багато чого буденного.
Я – тепер вільний, музика і люди в танцях – теж воля.
–  Чому б мені не розслабитися? – подумав я і посміхнувся до себе самого.
… Поряд знову майнув силует чарівної незнайомки, яка зовсім не реагувала на слова партнера, що нав’язливо шепотів їй щось на вухо.
– Куди мені до неї? – самокритично оцінив я себе. – Уже немолодий, потріпаний життям. А вона – гарна в повному розквіті жіночої краси, у соку!.. 
Мабуть, вона із сходу. Тільки там, у таврійських степах, народжуються такі, – майнула думка. – А може, має прибалтійське, або німецьке коріння? Такий профіль обличчя характерний для аристократок високого походження … Щасливий той чоловік, який має таку білявку!
З динаміків полетіли нові акорди легкої, наче спів душі, мелодії, як супровід хриплуватому голосу, що наспівував: «Ах, какая женщина, какая женщина, мне б такую!..»
Щось, наче перевернулося в мені – ноги самі понесли до неї. Запросив на танець. Посміхнулася і ніби пурхнула до мене.
П’янкий запах її волосся лоскотав ніздрі, паморочив. Я  розумів, що треба щось сказати їй. Шукав подумки слова. А тут музика раптово вимкнулася – вечір танців закінчився.
– Бідному женитися – й ніч коротка,  – спересердя згадав я давню говірку.
Так і не вимовив жодного слова.
Гурти людей подалися до виходу. У їхню «лавину» потрапив і я.
Вийшов на  зелену набережну невеличкої річки. Свіжий подих гірського повітря втямив мене: а де музика, де Вона, де мить того хвилювання, у якому я мало не втопився?
Довго оглядав навколишшя. Нарешті, зловив знайомий силует: йшла з подружкою, про щось голосно щебетали, а потім подалися до спального корпусу.
Я зітхнув, присів на лавочці.
Прозорі струмені води, омиваючи прибережне каміння, дзюрчали, наче співали комусь колискову. На неспокійних хвилях гралися відблиски ліхтарів. У небі висів повний місяць.
Я запалив цигарку. Незнайомка не зникала з моїх очей.
– Коли таке почуття я переживав? – спитав сам себе. – Пригадати важко. За життя багато жінок зустрічалися на шляху. Були й захоплення. Було й кохання. Усе це було так давно, що й відчуття притупилося. Подумав, було, що вже відлюбив своє. Аж ось тут …
– ...Ну як білявка?  – Запитав уранці молодий сусід по кімнаті, шахтар з Донбасу. – Бачив я, як на танцях ви ...
– Та нічого! – спробував я змінити розмову.
– Нічого? – прискіпливо перепитав молодик. – Ну ти, дядю, даєш! – з відвертістю вигукнув. – Згорить путівка – пошкодуєш. А знаєш для чого я сюди приїхав? Лікуватись? Еге! Погуляти хочеться, тут – «лафа» – усі свобідні. Я вчора всю ніч млів у номері однієї панночки. Такою інтелігентною вигляділа спочатку, а потім ми … вивчали «камасутру».
«Одкровення» сусіда не справило особливого враження. Молоді, гарячі, все у них просто. Сьогодні – з однією, завтра – з другою …
...За сніданком я шукав її у залі санаторної їдальні.
Їсти не хотілося.
Раптом вона зайшла. Велична і впевнена в собі, привертала увагу багатьох потенційних кавалерів. Біляві кучері дбайливо пристебнула сріблястою застібкою. Очі випромінювали ненаситну енергію жінки -повелительки. А погляд знову когось шукав.
 – Може, вгледить мене! – подумав я схвильовано.
Найбільше в житті хотілося, щоб вона звернула на нього увагу. Таке мав відчуття у дитинстві, коли його забули забрати з дитсадка …
 – Мабуть, я розчервонівся, як школяр. А треба подивися на себе збоку. З сивими скронями, а біс у ребро гепнув, чи що? Не пара вона тобі, – знову пролунало із середини.
Ні, мабуть, не побачила …
..Навпроти, за столом, круглолиций дядько голосно чавкав, насолоджуючись.
Нудно!
Залишався тиждень відпочинку.
Гомін в їдальні обірвав різкий голос з гучномовця: сьогодні увечері у санаторному клубі буде концерт.
– Мабуть, піду, – вирішив я, складаючи посуд.
…Раптом перед ним постала всміхнена незнайомка. Її прозора блузка ледь стримувала «налиті» груди.
– Де ж ви вчора пропали? Запросили на танець – і щезли!
– Та я… Та я…
– Сьогодні я запрошую вас на концерт!
Пішов за нею по вузькому проходу між столами.
У довгому  коридорі зав’язалася розмова. Сентиментальність минула обох. Говорили про себе, про відпочинок.
Захоплювала природна врода жінки, її відвертість у розмові, непідкупна щирість в словах. Щось, наче рідне, заграло на струнах душі. Він слухав її зачаровано.
Так пролетіли день і вечір.
Ніч провели разом у душевній і фізичній розраді.
Минали дні. Щирі слова лилися нескінченним потоком. Були й слова кохання –  вони заповнювали простір невеличкої кімнати.
– Завтра я від’їжджаю, – винувато прошепотів їй. 
– Забудеш?
– Ні, – не забуду. Бо ти внесла в моє життя світло, надію.
– А ти – надію жити!
… Поїзд летів, вистукуючи «прощальну», на північ. Терпкі цілунки  не загасали на губах.
Заплющив очі.
Легка втома взяла своє. Ритмічні погойдування заколисали мрії.
За вікном виринали і щезали в темряві ліхтарі.
– …Як там вона? – думав, ідучи по людному перону рідного міста. – Треба зателефонувати. Хоча, рано, може спить.
– Подзвоню сусіду по кімнаті! – вирішив я.
Гудок не заставив довго чекати.
– Здається мені, що твій курортний роман закінчився, а у когось почався  – пішла твоя «любаска» того ж вечора з іншим, – пролунало в трубці.
…У скронях загупало, вибиваючи ритм кабацької пісні.