Басин

               
БАСИН
 Високо під самими полонинами, де володарками земного простору горді смереки, на благодатній галявині видніється невелика польова хата Мирона Басина, збудована ще прадідом зі смерекового кругляка. Дбайливі жіночі руки замастили стіни білою глиною, перемішаною з деревним мохом, захистили її від холодних верховинських вітрів. Вкрита дранкою, блищить вона під сонцем, наче срібна чайка, що спустилася з небес, вибравши місце в підніжжі Карпатських гір.
Хата – з двох приміщень. У більшому, вимощеному колотими буковими колодами, утримують худобу. У прилаштованому „царку” – окремій загороді з вориння, утримували овець. Друга кімната з низькою стелею й двома віконцятами – на товщину кругляка. Під стіною - простора піч з лежанкою та шпором. Стіл – із грубих, витесаних дощок. Долівка змащена глиною. Єдині двері відчинялися назовні, вони – із широких дубових дощок з отвором для простого засуву, який у кожного господаря мав свій секрет. Відчинити такі двері – неможливо.
Щоразу ранньої весни, коли з’являлася молода трава, Мирон лаштувався в далеку дорогу. Цього року худоба зимувала в селі, де він мав свій будинок з хлівом. Переганяти її лаштувалися всіє ю багатодітною сім’єю: дівчатка на радощах заплітали кольорові китички кожній корові, вичісували залежаних овець. Хлопці були зайняті молодим конем. Батько купив його, продавши ялівку, й витратив на нього гроші, виручені за сир та бринзу минулого року.
– Тільки б здоров’я не підвело, щось мені поперек терпне, наче він не мій, – сказав дружині, що із самого ранку поралася в хаті. – Сіна залишилося на день-два. Мушу рушати в поле.
Старший син повернувся з „обходин”.
– Усе, ніби гаразд. Тільки копицю під’їли олені, пошкодили городину, добре, що оборіг цілий, – ніби прозвітував. – Мушу піти до Ицька й замовити сідло на коня. Буду їздити верхи – менше мозолів натру .
– Яке ще сідло?! Ти спершу коня вигодуй, а потім за збрую берись! Ицько нікуди не дінеться, здере з тебе сім шкур за роботу, – забурчала дружина.
– Що це ти завелася! Було б літо гарне – трави багато наросте, картопля вродить. З голоду не помремо, – махнув рукою. – Дасть Бог – до осені кінь зміцніє – своїми саньми привеземо накошене!
Мирон  ніколи не мав справи з євреями.  До корчми рідко заходив – так, іноді, за потребою. Може, жінка правду каже  був  же без сідла – і нічого.
Згадав про дітей – усі з ним просяться до роботи. Та нехай ідуть, якщо хочуть. Малі можуть заночувати в полі. Був до них жорсткий, але  справедливий,  якщо вже сказав слово, – кожен знав, що пустощам кінець. Тому й росли, як єдина родина. Усі мали своє місце в нехитрому житейському розкладі!
… Ранок видався дощовим. Найважче було дітям. На дорозі – худоба, ніби вишикувалася, спереду – корова з теличкою, за ними – зграйкою овечки, гейби, що розсипалися вздовж дороги. Коня вели позаду.
 – До полудня маємо дійти, – подумав Мирон. – Шкода, що діти змокнуть. Прийдемо, а хата холодна, доки нагріємо – немало часу мине. Не простудились б! А там, дасть Бог, і сонце вийде. Та поки ллє. Небо затяглося темними дощовими хмарами від краю до краю.
Біля церкви Мирон перехрестився, а за ним перехрестилися всі діти. Найменша, Оленка, притрималась – задивилася на золоте розп’яття на дубовому хресті.
Треба було нагадати дружині, щоб у неділю запалила свічку за покій душі батька, на сьогодні наснився …
Повернули в бік нивок, всіяних купками гною, що вже парував. Дрібні камінці, які за зиму вилізли із землі, біліли на бідненькій землиці, наче чарівні намиста, розкидані необережними дівчатами. Ось і до Тереблі недалеко. Уже видніються гущаки верболозу.  Циганською вуличкою (так назвали на честь кочових циган, які майже щороку зупиняються тут)  подалися по берегах річки.
Залишивши після себе ями, з яких брали глину на  вальки – саман, цигани на зиму перебиралися в теплі краї. Тільки один – коваль Пішта-бачі прижився: мав постійні замовлення на роботу. У його кузні й зараз горів вогонь.
– А ось і він! – привітно помахав Басину рукою. Поважав коваля за добру роботу й фіґлярське слово.
– Щось ви скоро, Мироне, цього року женете худобу в поле. Ще може бути студінь і снігом замести.
– Мушу! – відповів Мирон, – сіно закінчилось. Маю лишок у полі, якось до молодої трави протягну.
– Ану, покажіть коня! – І заходився оглядати. – Файним буде, як угодується! Захочете – приведіть – підкую. Такі підкови зроблю – як у цісарського буде!
Мирон знав: якщо Пішта згадує цісарські коні – він у доброму гуморі, а кінь йому справді сподобався.
Пішта, бурмочучи щось по-ромському, підійшов ближче до коня, підняв руку. Кінь сіпнувся, розширив ніздрі, видихнув хмару пари. Очі дико вирячилися. Гепнувши ковальською долонею по спині, щось пошепотів у кінське вухо. Відтак зняв капелюха, вклонився, чи то коневі, а чи Миронові – побажав щасливої дороги.
 – Розуміються між собою, наче однієї крові, – подумав Мирон. – Є в цього цигана щось від Бога...
Озирнувся: той стояв при дорозі, дивився вслід, тримав капелюха біля грудей. Чи так йому кінь сподобався, чи пригадав кочове життя?
За мостом йти стало легше – почалися поля. Вівці тупотіли вздовж дороги в пошуках трави.
Під мелодію дзвоника, що витворював якусь мелодію, Оленка наспівувала пісеньку, подібну до коломийки, чи то одну з пісень, що співають на весіллях, коли молодій одягають фату.
– Гарно співає, – зрадів Мирон. – Порадувала батька – голос у неї чистий. У кого така вдалася? Мабуть, у бабу Веронію – та була голосистою, ще й зараз про неї згадують. Могла переспівати весілля!
– Було, – якось сказав донечці, – що голос твоєї прабабки врятував одній жінці і її дитині життя...
Сталося це за сінокосів. Люди, вибравши погожу днину, повсюдно згромаджували сіно, складали в копиці.
– Це  там, – показав на луки в протилежному від села боці річки. – Жінка, яка працювала на сусідньому полі, була вагітна. Від важкої роботи, або вже настав їй час народжувати, почалися пологи. Баба Веронія тоді ще дівчиною була. Спочатку розгубилася. Поряд – нікого з дорослих... Вибігла на високий берег і на повний голос покликала сельчан. Народився хлопчик. Веронія, незважаючи на молодість, уперше стала хрещеною матір’ю. Ось такою була твоя прабабка!
Оленка декілька разів смикнула батька за рукав кожуха – хотіла почути ще щось цікаве, та  марно: його думки літали десь там, під полониною, де живуть його улюблені птахи – чорні круки. Скільки років вони живуть поряд з людьми?
Оленка притихла, взяла батька за руку, ледве ступала від утоми, але на руки не просилася.
Через зиму потік у декількох місцях змінив русло, підмив береги й нашарував пласти мулу й каміння, – сплюндрував людям поле.
– Скільки треба було праці, щоб привести все до порядку! – скрушався.
– Добре, що мій дараб на схилі гори, – не завдає вода шкоди.
Роздуми обірвав голос Миколки, який натер на ногах мозолі.
– Така твоя доля – доношувати за хлопцями, бо молодший, – мовив, знімаючи чобота Мирон. – Перепочинемо.
Сонечко випливло з-за хмари, висвітлило велику веселку, що розрізала майже навпіл небосхил: починалася біля Тереблі, а закінчувалась десь за Кичерою, приворожуючи своєю красою дітвору.
– А що там, усередині веселки? – запитала Оленка.
– Там такі дівчатка, як ті, воду на коромислах носять з річки далеко в гори, – жартома й водночас серйозно відповів батько.
– Ось чому цей потік постійно тече з гори! Багато наносили, мабуть, води, – якось по-мудрому промовила Оленка.
Дотепно, аж смішно, подумав. Не став роз’яснювати дитині, як є насправді, – багато в її житті ще невідомого попереду. З часом дійде до всього сама.
Хлопці розбрелися хто куди. Двоє нарізували пруття верби, хтось змайстрував сопілку. Кора на вербі зараз м’яка, легко лущиться.
Сопілку не зробили, зате пищала вийшли.
– Ну, годі, діти! Час у в дорогу! – сказав їм.
Першими побачили хату хлопці й кинулися до неї наввипередки. Миколка теж спочатку рвонув, потім, відчуваючи біль від мозолів, поплівся вслід за ними.
Облаштувалися швидко. Мирон розподілив обов’язки – кому й чим займатися. Запалахкотів вогонь. Старша донька замісила глину й узялася замащувати тріщини на димарі. Двоє хлопців оглядали покрівлю, де-не-де замінили прогнилу дранку. Оленка з Миколкою збирали хмиз.
Усе ожило. Кінь, звільнений від опіки, гасав на крутосхилі.
День доходив кінця. Сонце сповна оволоділо небом. Рожеве світло заходу передвіщало ясну погоду.
– Може, й морозець зранку буде – подумав Мирон. Загнав у стійло корову, телицю, овець. Коня вирішив залишити біля хати. Сплутав йому передні ноги.
Здається, на сьогодні все.
–  Няню! Розкажи ще якусь билицю-небилицю! – попросила Оленка.
– Я вже нічого не пам’ятаю. Краще поспіть, день був дуже важкий.
– Няньку! – знов забринів дитячий голос. Цього разу – Миколки.
– А ти розкажи оте, що минулого року, – про людину-вовка. Пам’ятаєш?
– Добре, – без особливого бажання промовив батько. – Тільки вкрийтеся краще – уночі буде холодно.
Як не напружував мізки, а давню історію згадати сповна не міг. Чув немало бувальщин ще від діда, і батько інколи щось розповідав, та стерлося з пам’яті...
– Почну з польової хати й зимування з худобою під високою полониною...
– Кажете про вовків? Були вовки голодні, усією зграєю набігли місячної ночі з полонинського лісу. Спочатку ходили навколо хати, підступалися ближче й ближче... Я виставив лампу, щоб відлякати їх, але – дарма. Згадав про собаку. Привідчинив двері, а вона влетіла до сіней – страшно їй стало... Снігу тієї зими насипало багато – майже до стріхи. Голодні вовки вигрібали сніг під вівчарнею. Декілька годин тривала їх навала. Тільки вдосвіта зникли. Але не всі. Один з них чатував перед самим вікном. Чомусь лапу тримав так, ніби вітався, при цьому тихенько скавулив.
 – Що за чортівня? – подумав я! Постукав по шибці – не тікає, сидить, як укопаний. Тоді я вхопив великі дерев’яні двійчасті вила, потихеньку відтяг засув, глянув через щілину – що там діється? І знову зустрівся з поглядом звіра, який ніби й не збирався на мене нападати. Шурнув, для страху, вилами, та він не зрушив з місця, тільки скавулити став сильніше, наче плакав чоловік. І лапу почав вище піднімати, гейби на щось показував. Я завважив, що він – нечиста сила, і рвонувся до нього з вилами, увігнав їх йому в шию. Думав, що вбив його. Та ні – вовк був живий, лише з лапи текла кров. Я вдивився – і побачив чорну колючку. Не знаю, яка сила подіяла на мене, але я потягся до неї й витяг.
Вовк зиркнув на мене й поволі увійшов у темряву.
Мирон замовк, прислухався, чи заснули діти.
– А що далі? – майже в один голос запитали діти.
– Ми з батьком нарубали дров, склали в січки при дорозі. Під осінь збиралися відвезти в долину, на продаж. Нянів брат мав добрих коней і погодився, за частку, відвезти їх. Заїхали ми в невелике село біля Хуста, стали в центрі, недалеко від церкви. Звично – люди самі підходять, торгуються. А тут – нікого. Та й село, неначе вимерло. Тиша навкруг. Поїхали далі. На краю села, неподалік від добротного будинку, стояв молодий чоловік, здавалося, чекав на нас. Та тут коні сполошилися – нібито зачули нечисту силу. Молодий чоловік глянув пронизливо. Мені стало моторошно.
Сторгувалися ми досить вигідно: отримали кукурудзяне зерно, борошно, олію, декілька мішків пшениці.
Чоловік запропонував заночувати в нього. Ми погодилися. Пригостив доброю вечерею.
Мені не давав спокою його погляд. Я вирішив викликати господаря на подвір’я й поговорити з ним.
– Хочете правду знати? – запитав раптово, так, що я від несподіванки здригнувся.
– Яку правду? – не збагнув я.
– Правда буває тільки одна. Ви – мій спаситель і я перший розвію ваше сум’яття. – Побачивши мою розгубленість, підійшов ближче.– А  ось це! – показав долоню.
Я побачив знайомий шрам від гострого шипа. Це була „рука-лапа” того вовка, якого я врятував у горах тієї лихої ночі.
– Але ж ви були тоді вовком! Ви, що – вовкулака? – випалив я збентежено.
– Ні те , ні друге. Мене зачаклувала „ чорна жінка ” за те, що не хотів одружитися на її доньці. Так я став вовком, прожив з вовками майже три роки. Навіть був у них вожаком. Знаючи поведінку людей, я за інстинктом, яким мене наділили, водив зграю на людську худобу майже без вовчих утрат. Якби не моя хвора лапа, вирізали б і твою худобу, і тебе...
– Як? Я ж був у хаті! Зачинений!
– Пусте! Ти ж не знав, що я маю людський розум. Твоя дранка потріскана, запріла... Та я не міг брати участі в нападі. А мої сірі побратими думають тільки своїм вовчим мозком. Звичайно, я повинен був знову привести зграю й покінчити з тобою. У вовків відсутнє почуття жалю, ти був для мене та інших вовків просто здобиччю. Хоч і став моїм спасителем... Та сталося непередбачене: «чорна жінка» померла. Я все ще залишався вовком, бо прокляття пішло з нею в могилу. Та все ж, вовчі інстинкти стали не такими обтяжливими. Моя мати мене впізнала й робила багато що, аби зняти з мене закляття. Та нічого не виходило. Якось приснився їй віщий сон: нібито зняти з мене чари можуть дев’ять жінок, які ніколи не народжували дітей і не були одружені. Вони мали замісити пісне тісто й спекти дев’ять білих хлібів, прийти на могилу „чорної жінки”, прочитати дев’ять молитв, закопати дев’ять мідних монет. Мати знайшла таких жінок. Вони зробили все необхідне. Після того я знову став людиною. Мамине серце не витримало – нещодавно померла. Роки, проведені з вовками, далися мені взнаки. Та мені шкода звірів, які стали рідними. Їх підступно й безжалісно вбивають люди. Визначають великі винагороди за вовчі голови... Але ж вони наділені природою з однаковими правами жити під сонцем!
– Ви, що, можете знову вовком стати? – запитав я.
– Так, можу. Інколи, але дуже рідко.
– Що – знову вбивати?
– Ні! Убивають вовки, я ж ще й людина!.. Краще помовчи про нашу розмову. Так буде ліпше тобі , мені й людям! – сказав і побажав доброї ночі.
 – Яка там добра ніч?! – зі страхом подумав я.
Удосвіта ми зібралися в дорогу.
Господаря не було вдома, і вирішили їхати без прощань.
У лісі здригнулися коні. Щось налякало їх. У кущах, при дорозі (мені так здалося), промайнула вовча тінь. Був то знайомий вовк чи бродячий пес – не знаю, а втім, може, й нічого не було. А ось погляд я відчув.
...Настала тиша. Та за хвилину порушила її старша дочка.
– Розкажи про свою двоюрідну сестру, яка на Товчку заміж виходила.
– Добре, і про неї. У родині мого дядька підростали троє дівчат. Марта була старшою. Хлопці до неї не залицялися. Не тому, що була негарною, а була якоюсь замкнутою...
Молодші відбивалися од женихів – Марта першою мала віддатись.
Невдовзі тітки знайшли їй жениха – хлопця, який жив у далекому присілку Товчка, високо в горах. Їхня хата була осторонь, біля самого лісу. Люди, що там жили, були якимись дивакуватими. У село мало хто заходив, хіба за найнеобхіднішим.
Після весілля зібрали сяке-таке придане. Повезли молодих у гори. Десь через півроку його батьки померли. Відтоді чоловік почав поводитися якось дивно – вдень був біля дружини, а вночі десь зникав. Це повторювалось не кожної ночі, але було дуже дивним. Уранці повертався дуже змореним, часто подряпаним, а то – і пораненим. На запитання, де був, відмовчувався. Почалися сварки, ревнощі, що скоро переросло у взаємну неприязнь.
Якось закінчуючи косовицю працювали далеко в полі – складали сухе сіно в копиці.
– Піду й нарубаю гілок, щоб укріпити верхи копиць, – сказав чоловік і одразу ж подався до звору.
Швидко пішов до величезних чагарників.
Гукнула навздогін, щоб не забарився.
Минав час. Чоловік не повертався. Хотіла вже гукнути, та побачила на околиці лісу вовка – біг у цей бік.
Заверещала, вибралася на самий верх копиці.
Вовк із розгону підстрибнув, щоб ухопити її за ногу, але не дотягся. Відбігши на кілька кроків, знову підстрибнув, хапонув низ сукні, вирвав шмат тканини, відтак ще кілька разів налітав, але досягти її не зміг. Знесилівши, зник так само швидко, як і з’явився.
Незабаром чоловік повернувся.
– Де ти був?! – Розгнівано запитала його! – На мене нападав лютий вовк. Мало не роздер мене! Якби не вибралася на верх копиці, – уже б з мене й кісточки не лишилося.
– Може, то був бродячий пес? – Здвигнув плечима й узявся до роботи.
Десь за годину Марта простелила скатертину в тіні куща, розклала їжу.
Нашвидку поївши, вирішили відпочити. Чоловік поклав голову Марті на коліна. Невдовзі заснув, аж рота відкрив.
Запримітила щось на його зубах. Рештки їжі? Хоча ні, то не їжа. Щось інше... начебто клаптик тканини.
–Та це ж – шматок моєї сукні! – прошепотіла й охолола від жахливого припущення, що це він був вовкулаком. Звільнилася від нього, встала й утекла назавжди.
...З часом вийшла заміж удруге. Народила двох хлопчиків.
Про все те, що творилося, не розповідала нікому й ніколи.
Мирон закінчив розповідь.
Діти міцно спали. Певне, не повірили в бувальщину про людину-вовка.
Зачувши збентежене хрипіння коня, глипнув у вікно – і завмер від несподіванки: там сидів знайомий вовк. Вибіг на подвір’я – немає нікого!
– Мабуть, привиділося. Піду й ляжу. А може, то був він? Нагадав про себе? - доймали думки.
Лише попівночі здолала його дрімота. І почало снитися, нібито з гір у долину рвонув страшний потік, бурхлива вода стрімко несла брудні хвилі з глиною й камінням на його поле. Змило копиці сіна. Вода підібралася й до хати. А там – діти, моя худоба!
Зі страху  прокинувся. Мацнув рукою по чолу – спітніле.
Вийшов на подвір’я й не повірив своїм очам: коня не було. Тільки на траві знайшов брезентову линву.
– Боже! Що мені робити? Пропав мій кінь!
Кинувся поза хату. У сутінках нічого не видно.
– Втік! Мабуть тоді, коли мені привидівся той проклятий вовк..
Підбіг до заспаних дітей, прохрипів:
– Кінь пропав! Йдемо шукати!
У горлі пересохло, голова запаморочилася.
...Цілий день шукали коня, та не знайшли.
Підвечір уся родина зібралася, Думали-гадали, що далі робити?
Раптом Миколка скрикнув:
– Няню, он там нашого коня ведуть!
Усі кинулися до дороги – назустріч чоловікові, який вів коня.
Це був коваль Пішта-бачі.
Кінь наче підріс, цокав новенькими підковами по твердому камінню, аж летіли іскри. Збруя на ньому була нова, з доброї шкіри, заклепана ковальськими капами.
Мирон стояв, ніби завмер, не вірив очам: кінь знайшовся!
– Ось, привів вашого коня. Уночі прибіг під кузню, захисту просив, – наче про людину, сказав коваль. – Вовк його, мабуть, гнав. Був весь у милі. Ледве відійшов. Я підкував його. І збруя згодилася.
Пригостивши коваля, чим міг, Мирон щиро дякував, простяг гроші, але той відмахнувся. Узяв свого крислатого циганського капелюха, запалив люльку, видихнув хмари диму. На прощання поплескав коня, подав усім руку, загадково всміхнувся й пішов униз по дорозі.
– Все-таки, мабуть, від Бога більше в цього цигана. А втім, ніхто не розгадає циганську душу. І я – теж, – подумав Мирон.
Вечір поступово переходив у ніч.
Закінчився ще один день, непростий для Мирона Басина, його сім’ї та й для всіх людей гірського села, які тут живуть, радіють, плачуть, народжують дітей, ділять землицю на маленькі нивки, потім знову ділять – уже іншому поколінню.
Вони люблять свій край, землю, яка їх годує, ці гори, смереки, полонини, вкриті сухою травою-псячкою, обвіяні сирими вітрами, бурхливі потоки, що несуть свої води, а з ними – і спогади про Верховину та верховинців кудись у далекий світ.