Гиринець

ГИРИНЕЦЬ
Верховинці з діда-прадіда боролися з хижими звірами. Час від часу вовчі зграї, наганяючи страх, підходили до сільських обійсть «різали» худобу, колошматили собак. Налякані люди тримали тварин за міцними загородами. Та ведмеді, особливо ті, які ранньої весни вийшли з барлоги, були особливо небезпечними.
...Не спалося старому Івану. Далися взнаки старі болячки, крутило кістки ніг. Собачий ґвалт тривожно лунав і в горах, і на околицях сіл. Через білий напівпрозорий телячий міхур на вікні смутно проглядалося місячне світло. Кучугури снігу з мерзяччям від вкраплень талої води блищали під місячним сяйвом. Дідівська дерев'яна хата, міцно зведена підігнаними смерековими брусами, зберігала тепло і спокій розміреного селянського життя великої верховинської родини.
Ще декілька хат тулилися одна до одної на невеликих клаптиках очищеної від лісу землі.
Пронизливо заспівав півень.
Як там моя худобина? – подумав старий про тварин, яких тримав у хліві на ближній галявині, оточеній смерековим лісом.
...Два сини старого, Василь і Дмитро, в овечих гунях рано-вранці подалися до хліва. Знайома стежка вела поміж кущів ліщини.
Уже виднілася верхівка копиці сіна.
Раптом учулися тривожне мукання корови та гучне дріботіння сполоханих овець, затріщала пошматована драниця.
– Що це?
Чоловіки побігли до хліва.
...Худорлявий величезний ведмідь від несподіваної появи людей став на повний зріст, наче відганяючи бджіл, передніми лапами розганяв пару, яка висапувала з пащі у вранішнє морозне повітря.
Люди на мить завмерли!
– Геть! Геть! – загучав густим басом Василь, йдучи в наступ з рогатиною у важких руках.
Дмитро розгублено згрібав сніг і кидав у бік ведмедя, створюючи білу куряву.
В очах ведмедя горіла дика злість: його доймав лютий голод, поряд, в теплому хліві, худоба...
Чоловіки кричали й насідали на бурого, все ближче й ближче  підступаючись до нього.
Урешті межу страху люди переступили – і ведмідь різко чалапнув у темряву двору, та голод змусив його знову повернутися. З його губ стікала слина.
 – Гойте! Берім-го рогатинами, – закричав Василь.
 – Женімо! Або вбиймо!
Несамовито, пересилюючи страх, чоловіки знов почали підступати. Василь виставив рогатину, спішно пішов у наступ. Руки, наче кліщі, стиснули держак.
Далі все було блискавично: ведмідь кинувся у бік Дмитра й могутнім ударом кинув його в сніг.
Василь не встиг отямитись, як на собі відчув могутній удар.
Злютілі зіниці хижака впилися в його очі.
Василь втис древко рогатини у свіжу проталину й спрямував її у широчезні груди звіра, а  той заревів від болю.
У волохатому, не витримавши натиску, поточена черв'яком половинка зламалася, інша глибоко влізла в шию ведмедя.
Могутній рик прорізав усе навкруги.
Невже це все? – промайнуло.
Раптом звір схопився і кинувся на нього. Удар лапи в плече, захват шиї, ...Василь інстинктивно вхопився з ведмедем «в руки», як колись у дитинстві, коли виборював першість в боротьбі з старшими хлопцями на толоці. Та повалити того не зміг. Гаряча кров ведмедя обливала йому обличчя. Вогке смердюче хутро впивалося у свіжі рани, викликало нестерпний біль.
Наступний удар ведмідь наніс у груди. Гострі кігті зірвали ремінь і зачепили нутрощі чоловіка.
...Дмитро безпомічно стояв і дивився на понівеченого брата й на ведмедя, який відповзав до смерекового лісу.
Говорити брат не міг.
 – Люди! Допоможіть! Ведмідь брата  погеренив! – волав Дмитро.
Хто в чому – повибігали з осель, хапали – хто сокири, хто рогатину, хто мотику, вила...
Через закривавлену розірвану домоткану сорочку виднілися продовжні рани. Та почуття болю не було. Боліла душа.
Став навколішки, підтримував голову нещасного на колінах.
Василь важко дихав, схиливши голову, наче показуючи очима на зрошений ведмежою кров'ю слід.
 – Туди! Туди пішов! – прохрипів.
Його дужі руки, які щойно міцно тримали рогатину, безпомічно впали на сніг.
...Юрба кинулася по слідах пораненого ведмедя .
Прихопивши з-під стріхи загострену букову «ворину», переборюючи біль, побіг і Дмитро.
...Люди щільним кільцем оточили звіра. Поранений, він був небезпечний. Наблизитись і завдати удару не наважувався ніхто.
Тільки Дмитро з ходу, не роздумуючи, всадив у груди ведмедя загострений рогач.
...На третій день життя покинуло мужнього верховинця. Загрубілою від важкої праці долонею, з важким болем у серці заплющив блакитні синівські очі старий Іван.
Людська пам'ять зберегла цю історію гірського села  Імшади, що в Карпатських горах.
Ведмежу шкіру передавали з покоління в покоління, доки вона не запріла зовсім.
Сина Василя, дружину та їхніх нащадків спочатку називали – діти Василя, якого «погеренив» ведмідь, та згодом дістали сільське прозвисько «Гиринці».
Наразі Іваном Гиринцем кличуть і мене.