Нирода

НІРОДА
Глибоко вдихнувши вранішньої прохолоди, чоловік підняв із землі вівчарську палицю, поплював на долоні і наказав помічникам, які сиділи біля загородки для овець, – ідемо!
Вівці впереміш з козами, посунули живим потоком по вузьких сільських вуличках, подзенькуючи різноголосо на всі гори. Волохаті пси на радощах очікуваної, призабутої за довгу зиму улюбленої справи, роз’ятрилися...
Кожен рік – одне й те саме!
Це він, старий ватаг на прізвисько Нірода, відкриває вівчарський сезон. Усю зиму хвороби нагло підступали до змученого часом тіла. Запалені ревматичні вузли в суглобах завдавали нестерпного болю. Щоранку вставати з ліжка йому було важче і важче.
Та з настанням весни вівчарський інстинкт пробудив у ньому безмежну жадобу до життя і улюбленої, овіяної гірськими вітрами, рясно посіяної холодними дощами вівчарської справи.
А ще не давали спокою сни ( наче не з його минулого, а когось близького, рідного).
Думав, що минеться все. Та ні! Наче кличе його в гори якийсь  вояк, у військовій амуніції: прийди, прийди!
Вирішив : піду з вівцями на полонину й узнаю правду про сни.
– Якщо цього літа не буду ватагувати, то не  вже й ніколи!
– А якщо не дам звістку, то пали свічку! – сказав своїй дружині, –  Така вівчарська доля.
– Куди ведеш вівці, Ніродо, цього року? – супроводжуючи поглядом  дійство, гукнув пришелепуватий сельчанин.
– Он туди, за гору «Магальку», – показав кривим пальцем на гірський хребет з випуклою вершиною.
… Дорога, витоптана худобою, вела високо в гори.
Нірода наказав помічникам гнати отару, а сам вирішив іти по  старій «катунській» дорозі, прокладеній з військовою метою ще за чехів і президента Масарика. Вона вела попід гору Присліп, з якої й починалося гірське пасмо.
– Я вас на «салаші» – стійбищі знайду! – гукнув помічникам  навздогін. – Коли прийдете – нараз обгородіться, аби вночі вовки не зайшли, – додав хлопцям.
Глипнув ще раз на овечу отару, що розтяглася по межигір’ях, запалив люльку.
 – Ну. Тепер з Богом! – приповів і  подався по ледь запримітній дорозі.
Раптом наповз густий туман з дрібним дощем і почав заповнювати все навколо.
– Трясця його матері – диви, який шіковний, – буркнув.
Люлька загасла.
За думками й незчувся як подолав чималу дорогу.
Дощити перестало. Із-за білої густої мряки виокремилася верхівка гори, увінчана дивним сяйвом. Над нею виднілося напрочуд голубе небо.
Та це ж, наче гора Пішконя ?  – визначив. – Звідки вона тут?  До неї – півдня ходу, а я йду всього години зо дві-три від сили...
Навколо – тиша. Тільки в грудях чомусь дуже гупає.
Заблукав я вочевидь. Туман завів мене кудись. Знайомі стежки стерлися  з лиця землі ...
Вирішив іти по ледь запримітній стежці, що тяглася по крутому схилу.
Старі, розтоптані, мокрі від дощу чоботи неприємно холодили ноги.
На крутому спуску почав відчувати втому. Вирішив перепочити. Сів на плескатий камінь, що стовбичив над густою  травою – «псячкою». Вона була зволожена, виблискувала дрібненькими крапельками роси.
 Поглядом нишпорив по затінках. Запримітив, що мряка поступово зникає. Сонце сховалося за гірським пасмом, зогрівало лише верхівку полонини. Пориви вітру вже не були такими кусючими.
 Дорога ставала дедалі важчою. Доводилося обходити кам’янисті зсуви. Величезні брили, що зійшли із зсувами з гори, загрозливо стирчали на шляху.
Небо знову заволоклося густими дощовими хмарами.
Вирішив заночувати в горах, на межі коренастих смерек та полонинських луків.
Зазвичай, швидко спорудив колибу. Розпалив багаття. 
Не спалося. Настала тиша. Тільки потічок в ущелині слабко шепотів щось своє і наганяв сон.
Світанок нагально пробігся сонячними променями по верхівках смерек, освітлюючи  широку галявину, всіяні порослим мохом камені, що впиралися в підніжжя гори. Вершину застелювала суцільна мряка. Майже над головою височіло нагромадження брил.
– Небезпечне місце, сюди з вівцями йти не можна! – подумав. 
 – Наче вже я тут був? Треба йти далі.
Ледь запримітна стежка вела між камінням на гору. Місцями вона зовсім зникала.
Та раптом перед ним зависочіла гладка скеля. Зліва, в урвищі, виникли нагромадження гірських уламків, на яких, де-не-де вчепилися поодинокі кущі й усамітнені дерева.
Дорогу загородив побілілий стовбур із гострими сучками поваленої вітром смереки.
Далі стежка вела до великої тріщини в скелі. Це була темна печера, лише звідкись падало світло. До неї тягся вузький лабіринт. Під ногами – дрібне каміння... 
– Неначе я тут був!
Як і коли – не міг пригадати.
– Це ж та печера, що мені наснилася!
Та від несподіванки раптом закляк: з глибини печери було чути тихий хоровий спів. Прислухався.
– Ти диви! Як у нашій церкві на Великдень!
Блукаючі промені бігали по мокрих стінах, дощові води дзюркотіли, стікаючи на долівку. Згори накрапала кришталево чиста вода.
У глибині печери було більш сухо.
 – Щось там під стіною є? – підійшов ближче.
Овечий кожух у пітьмі. Доторкнувся до нього. Трухлява шерсть розповзлася, під нею ніби сіра тканина розсипалася.
– І ще щось?
 Шарпнув – і занімів. Перед ним оголився кістяк людини. Виднілися й зеленуваті мідні ґудзики... Та це ж  угорський вояк – гондвед. Багато їх ховалося у горах після прориву Радянською армією оборонної лінії Арпада…
А, може, хтось із наших? Боялися повертатися додому, сахаючись репресій, тому й ховалися в горах …
...Багатьох хлопців з Верховини забрали в мадярське військо, батько теж там воював, додому не вернувся, пропав десь.
Уважно ще раз оглянув останки.
– Як знайшов – так і залишу! – вирішив – Якщо заявлю в міліцію, – почнеться слідство. Будуть тягати по кабінетах, ще в район запросять. А на це немає ані мого часу, ані дяки.
– Піду я з цього клятого місця! – і подався по знайомій стежці.
З вершини гори сповзав туман.
– Як там мої хлопці? Чекають на мене ….
– Цікаво, чому не чути овець? – здивувався, адже в горах багато отар.
–Може мене понесло на Станіславщину (так тоді називали Івано-Франківську область), у самі гори Гропи. Бувало, блудили тут наші,  часто пропадали.
По дорозі харчувався ягодами.
– Мала б бути десь тут дорога? Та, де ж вона?
… Від несподіванки аж зойкнув: перед ним була та сама скеля з печерою, яку вже бачив.
Мабуть, обійшов гору?
Розгублений і розбитий, став гадати, що йому робити далі.
Вечоріло. Знову треба було думати про нічліг.
Узявся лаштувати колибу.
Помолився. Подумки просив від Бога помочі.
Голодний. Холод та сирість дошкуляли.
–Хлопці, мабуть, сполошилися – візьмуться шукати мене. А де – не знають. Я їм не сказав, куди піду.
Дружину свою згадав. Шкода її стало. Важко одній з худобою та господарством поратися.
Дітей згадав. По світу розбрелися.
Спом’янулося дитинство. Бідне, голодне. Разом з братом він був опорою матері.
Коли підріс – подався вівчарювати. Потім – два роки військової служби.
З важкими думками заснув.
Знову наснилося: якийсь чоловік повів його за руку до печери. Високий, худий, у сірій шинелі – наче примара. У руки вткнув йому якусь річ. Холодну, металеву. Намагався запитати – хто він. Та не міг.
Прокинувся. Світало.
– Схоже, він мене кличе …
...Печера зустріла його вологим повітрям. Побачив людські останки.
– Хто ж ти будеш? – уголос запитав мерця.
I здригнувся від тиші.
Серед кісток побачив якийсь предмет. Це був нагородний портсигар.
–Та це ж той портсигар, який він мені уві сні дав?
Узяв і вийшов.
 Так, це був нагородний портсигар за військові звитяги. Добрий вояк, мабуть, був.
 На тильній стороні під вензелем – напис на  угорській мові. Мови не знав. Читав уголос кожне слово, як міг. Зрозумів: катуна – солдат.
– Нірода, мабуть, прізвище. Та це ж моє прізвище? Боже, так це, мабуть, мій батько! А може, це хтось із моїх родичів?  Та чи служили вони в угорській армії?
Або це якийсь неборак, що знайшов батьків портсигар?
Багато запитань, на які не мав відповіді, застряли в голові.
… Треба знайти дорогу додому! – Єдине, що він на разі хотів, стискуючи в руках холодну реліквію.
Дорогу відшукав несподівано швидко. Вона вивела його на знайому місцину. Сонячний день розвіяв, здавалося б, вічну мряку. Він побачив знайоме гірське пасмо: ось там – Озерянка, а за перевалом – потік Ясеновець, далі – рідне село …
– Далеко я забрів! Слава Богу, що живий, і знаю, куди повертатися …
… Наступного дня, рано-вранці, кілька чоловіків, серед них був і сільський священик, повільно піднімалися по стежці в гори.
Попереду ішов, міцно тримаючи портсигар у руках, старий вівчар. Йшов назустріч рідному батькові, який повернувся з давньої війни.
…На скелі, над печерою, встановили великий смерековий хрест із написом: «Тут спочиває угорський вояк – верховинець Нірода ».