Ковач

КОВАЧ
У народі кажуть про таких: “Сидить у дереві, як циганський гвізд, і вглиб не йде, і витягнути ‘го не мож !”
Товстий, іржавий, наполовину випнутий з трухлявої дошки, гвізд тримався загостреним кінцем у давно змертвілій смерековій плоті.
Отак одного разу міцна рука майстра в певний час і в потрібне місце увігнала його – і сиди, тримай!
… Дерево, хоч і довговічне, та крихке: вода й мороз своє роблять, а він стоїть, потрохи віддаючи ерозії частину свого тіла, яка роз’їдає колись гладку поверхню, перетворюючи її на бридку іржу.
Що людське життя проти всього цього? Воно, як струна, то напружиться, то знову заграє, в попад чи ні, а свою музику видасть.
Смерека, з якої нарізали дощок, теж колись грала на крутосхилі Карпатських гір. Добру сотню років потрібно було, щоб кільце за кільцем розширювався її могутній стовбур, набираючи маси та сили.
Вітри й сніги колошматили гілки, норовлячись відірвати їх від стовбура й жбурнути в прірву, а вона корінням чіплялася за бідненьку землицю, яка хоч і була ущільненою між великими брилами, давала їй вологу та міць.
Хто знає, скільки років сидить увігнаний важким клепачем гвізд, скріплюючи дверні перемички, які в нижній частині перетворились на коричнюватий порох, тримаючись на другому такому собраті, теж увігнаному дбайливим господарем пізніше, бо був із ширшою головкою.
Інші цвяхи – трохи нижче, біля землі, зовсім з’їдені іржею, теж стирчать, настовбурчившись на світ божий.
Це були особливі цвяхи – викувані в кузні, із зазублинами на боках, щоб міцніше тримались. Тепер такі не виготовляють.
Можливо, колись викував їх Гейза, циган по крові, широкий у плечах, високого зросту, з дужими руками.
Казали, що він з Бесарабії прийшов. Голод, який знищив тисячі людських душ, змусив його в пошуках долі перебратись на нове місце. Розповіді бувалих кочових циган про благодатну землю за Карпатами, на великих просторах родючої рівнини, про особливо добрих людей, що, незалежно від багаточисельності націй, жили в мирі, поважаючи один одного, спонукали замислитись. Поряд у злагоді жили русини з угорцями, румунами, словаками. Були тут і поселення швабів.
 Ніхто не цурався циган, які й донині живуть у поселеннях, в основному – у долинах річок, озер та біля доріг. Циганський табір Мукачева завжди вирував, як бджолиний вулик. На зиму більшало поселенців. Навесні, шукаючи заробітку та вічного циганського щастя, – хто ворожбою, а хто торгівлею, виготовленням виробів із металу й багато чого іншого, корисного для місцевих газдів та ґаздинь, – їздили від села до села на возах або на собі носили своє добро.
Гейза зупинився на роздоріжжі біля Мукачева. У наспіх справленій кузні з вальків, які “наметали” охочі співплемінники, застеленої руберойдом, закипіла робота. Увесь продимлений, влітку та взимку без сорочки – лише шкіряний фартух захищав груди від нестерпної жари розпеченого металу та дерев’яного вугілля, він лівою рукою качав повітря, роздмухував вогонь рапатим, з волової шкіри, міхом, який щоразу хрипів, мов наятрений кінь, відтак кував, кував …
Діти годинами спостерігали за роботою коваля, який ніколи їх не відганяв, інколи фіглював з ними та розповідав різні билиці-небилиці, любив «показкувати».
Місцевий “нарід” з типовою доброзичливістю сприйняв коваля: замовлень на роботу було вдосталь – монополію на всі перевезення мав гужовий транспорт.
Не одного вороного, гнідого чи “в яблуках” підкував. Все, що їхало, крутилося, або потребувало ремонту, йшло через його руки.
Газди, які мали великі плантації винограду біля Лохова, Лавок та Червоної гори, були зорганізовані в невелику артіль, мали збудований спільно цех з переробки винограду. Великі кількатонні чавунні прічі, механічний млин, дубові ємкості для сусла та інше майно спільно утримували й завжди потребували доброго коваля. Просили Гейзу перенести кузню в їх приміщення. Та він не погодився – подобалося йому гарувати на роздоріжжі, серед людей.
У місті файними ковачами були брати Мілеси, найповажніший із них – Мішко-бачі. Він мав вищу кваліфікацію – працював на заводі у Фрідєшові, майстри якого навіть виготовляли кочії для заможних і оббивали їх кованим залізом. Тут і метал плавили, виготовляли плуги, борони, копачки, коси та обручі на бочки, прічі й млинці для роботи з вином і багато іншого господарського реманенту.
Тут Гейза купляв чорнове залізо, уміло з ним вправлявся. За лічені хвилини з його рук у холодній воді “калились” скоби, якими зчеплювали дубові колоди на мостах через малі й великі потоки та через Латорицю – до Шелестова, Визниці, Чинадієва.
Справлявся з найскладнішими замовленнями. У досить примітивних умовах міг виготовити вісь для воза, раму на кочію, ободи на колеса. Бувало, на свята або в неділю, коцкованою вулицею, що пролягала біля кузні, парокінні кочії з великими лампошами на боках возили молодь на відпочинок у винні підвали, що були вириті ще в древності в піщанику на Червоній горі. Кожен кочіш вважав за честь привітатися з Гейзою-бачі  припіднявши калап.
Така повага віддавалася хіба храмові Господньому, придорожньому Хрестові.
Повертаючись з гостини, уже захмелілі, з корчагами доброго вина, хлопці ставали біля кузні, частували господаря.
Привітні слова, дотепний гумор, а то – і файна співанка супроводжували такі зустрічі, щоразу залишали спомин про ковача з великою піпою в зубах, що пахкала, як міх, клубками диму, розносячи запах міцного догану, який чути було далеко, деколи – і на варошському горсаку.
... Пристала якось до Гейзи молода циганка, з виду – білолиця, але не місцева, у широкій квітчастій спідниці, чорних лакових топанках. Вона зрідка ходила до міста, не водилася з варошськими циганками, не займалася гаданням, та й бесіда її була більше угорською, аніж типово ромською.
Подейкували, що вона з Угорщини, де фашисти переслідували циган. Усю родину замордували, а їй удалося втекти. Мала сина – чорнявого, як Гейза. Хлопчик напрочуд швидко зіп’явся на ноги, часто, майже голий, босоніж за будь-якої погоди щось робив у кузні, відтак гасав з місцевими дітлахами, видумував нові й нові ігри. З однолітками був за свого, старші деколи дошкуляли йому – циган! Не гнівався.
…Події другої світової війни зламали людські долі й звичайний лад жителів Закарпаття. У жовтні 1944 року, прокладаючи дорогу навпростець, радянський танк зруйнував кузню. Гейза переніс усе, що залишилося, до артілі на Червоній горі. Облаштувався. Уже наступного дня викував перший великий гранчастий гвізд …
…Замовлення мав і від радянської влади, яка почала спорудження аеродрому біля Мукачева. Сотні мобілізованих підвод привозили сюди деревину з колишніх лісів графа Шенборна. Ламалися. Він лагодив.
Газдів з артілі, на яких Гейза працював, арештували, у товарних вагонах разом із сім’ями відправили до Сибіру. Землю відібрали в колгоспи. Гейза теж став жертвою звинувачення в співпраці з куркулями та фашистськими елементами. Яка йому випала доля – невідомо нікому.
Молода циганка із сином знову мусила тікати, цього разу – до Бесарабії.
… Говорили, що душа коваля Гейзи десь тут, на Червоній горі, що простягнулася від Ловачки до Лавок і знайшла продовження на Колачинському березі.
А може, була вона у витворах ковальських рук, як — ось цей чотиригранний кований гвізд, що стирчить у смерековій дошці, або в тому, що тримає зруб забутих часом і людьми Чинадіївського та Невицького замків чи старої дерев’яної церкви в селі Лецовиця, а то й десь інде, на стародавній землі, що простяглася від Тиси до Ужанської долини.
А може, і в цій підкові, яку я знайшов, копирсаючись у старому ковальському мотлосі?
... Нещодавно в Мукачеві побував ромський барон з Бесарабії. Дуже поважний, зовні вилитий коваль Гейза. Довго шукав місце, де була кузня. Знайшовши, упав на коліна, заплакав, витираючи циганські сльози грубими ковальськими долонями.
Уночі поїхав, куди – не знати. І більше ніхто його не бачив.
Залишки залізного непотребу від кузні хтось здав у металобрухт.
На автомагістралі в напрямку Карпатських гір та до Ужгорода постійно рухається транспорт, наповнюючи ритм життя новим змістом.   А старшим людям усе ще вчувається передзвін із кузні.