Лишанки

ЛИШАНКИ
 – Людоньки добрі! Чи не бачили ви мою донечку? – запитувала крізь сльози ще нестара жінка в чорному, ловлячи очима погляди перехожих, яких було багато на площі біля автовокзалу. У руках тримала кольорову фотокартку дівчини в шкільній формі.
– Може, дарма шукаєте? Знайшла собі першого ліпшого та й махнула в лишанки, а ви тут побиваєтесь, – буркнув водій рейсового автобуса.
– Молода, симпатична! – похвалила повнява молодиця. – І чого їм удома не сидиться, біля батьків? Викохали – он яка статна, а лице, хоч ікону малюй. Таку можна на конкурс краси посилати.
– Може, ображали її, тому й утекла? – запитала сердобольна бабуся в чорному сільському сукмані та лайбику, підбитому баранячою шкірою.
– Борони, Боже! Повернулася із заробітків – і не застала її вдома. Сусіди давно вже її не бачили. Казали, що подруга її в райцентрі живе. Раніше їздила до неї часто, але поверталася. Та ту подругу ніхто не бачив. А живемо ми гарно, без великих статків, але не бідно. Чоловік, хоч ми й розлучені, гріх казати, допомагав, майже кожного місяця якусь копійчину висилав. Він теж заробітчанин, на сезонах працює.
– Ну, а міліція, що каже? Заявляли? – спитав парубок, який довго розглядав фотознімок. 
– Красуня! Таку сам би вкрав. Як знайдете – повідомте –    засватаю!
Черговий страж порядку в міліцейській формі звернув увагу на жінку в чорному, біля якої зупинялися пасажири. Підійшов, досвідченим оком зміряв небогу з ніг до голови. Узяв фотознімок і теж довго розглядав. За кілька секунд сказав:
– Зверніться в райвідділ міліції.
Автобуси прибували й відходили, пасажири, заклопотано штовхаючись, ”брали штурмом” черговий автобус.
Через годину все нібито завмерло. З темряви випірнув, освітлюючи дорогу, автобус. Зупинився неподалік. За кермом сидів широкоплечий чоловік. Черкнув сірника – запалив сигарету, глибоко затягнувся. Поволі витяг з „бардачка” аркушик паперу, щось дрібно написав, загорнув й розвалькувато подався до вокзалу. Ніколи не боявся так, як тепер, навіть там, в Афганістані, де смерть чатувала на нього за кожним каменем. А тепер боїться цієї жінки, що ходить у чорному, не знаючи про долю своєї доньки, яку він украв. Що їй скаже, якщо зараз прокинеться?
Мороз ковзнув по спині, коли жінка схлипнула уві сні на затертій лавиці автовокзалу.
Нашвидку поклав згорнутий пакет до її сумки і вийшов з вокзалу. Уперше в житті втікав. Пірнув до кабіни автобуса, завів двигун, рушив. Годі вже таїн, страху й невизначеності! Розповім усе її доньці, вона зрозуміє мене. Адже не відає, як за нею побивається мати. Так бідолашна може розуму лишитися. Ми й не подумали, що так повернеться...
Дорога – далека, через села – у гори. Згадав про кохану. Чекає, мабуть, там, у лісових нетрях, одна, довіривши своє життя, свою честь мені. Боже, допоможи мені розрубати цей вузол. Обіцяю, що одразу піду з нею до церкви, під вінець...
…Про бідолашну матір, яка шукає доньку, взнав випадково, від знайомого шофера... Почув і рвонув автобусом у райцентр. Боявся зустрічі з жінкою очі в очі, тому й написав, що донька жива й здорова, ще й гроші поклав. І пообіцяв, що невдовзі донька прийде...
Фари автобуса прорізали темряву, освітили одинокий будинок за присілком. Зупинився. Майже наосліп подибкотів по крутій стежині: він знав тут кожен камінчик. Ноги швидко несли додому, долаючи великий повноводний потік, кладкою з двох тесаних смерек.
А ось і велетенські буки, навколо галявина, що здавна служила шкілкою для лісових дерев, гордість батька – він усе життя працював тут...
Увійшов до хати – й одразу долинув голос:
 – Чому так пізно, любий? Я вже очі вигляділа, думала, щось сталося в дорозі. Якесь недобре передчуття навіялось!
Повисла на шиї, обіймала його.
Присів на канапу, стомлено зітхнув.
– Утомився?
Кивнув.
 – Я тебе порадую! Притулися вухом до мене.
– Чуєш? Гупає ніжками!
Щасливі хвилини запаморочили голову: скоро в хаті буде дитина!
– Але на твоєму обличчі тривога! – зойкнула. – Що сталося?
– Я бачив твою матір. Вона шукає тебе... Нам треба піти до неї, помиритися. І попросити благословення. Інакше – гріх на нас буде великий...
– Йой, боюся. Мамка не простить, ще може й проклясти за те, що пішла в лишанки. Я ще й шістнадцяти років не маю, навіть школу не закінчила.
– Спробуємо переконати її, що ми... ну, що ми... з любові все робили... Уранці знайдемо її... Скажемо про все чесно...
...Знайшли її на тому ж вокзалі. Покаялися.
Мати простила.
...Минуло кілька років.
На широкому подвір’ї біля букового лісу гралися два хлопчаки-близнята. За їхньою грою спостерігала гарна, ставна молодиця з чистим лицем, з якого справді можна писати ікону.
А ось і господар, міцний – кремезний чоловік. У руках тримав саджанці бука та смереки.
– Тато наш прийшов! – вигукнула молодиця.
Діти побігли назустріч.
З хати вийшла старенька жінка. Посміхнулася до них.