Спомини

СПОМИНИ
Грім так лускав на низькому небі, що гори, ніби диво-велетні, виринали з пітьми від спалахів блискавок і враз гаснули.
– Шлях би її трафив, цю погоду! Учора я сіно розкидав, аби просохло, а на ранок знову буде мокре! – розмірковував Іван Михалко, ночуючи в Ясенівці під копою.
Не спалося. Натруджені руки боліли, хребет затерпнув.
Липневий вечір лягав на землю червоним маревом на заході, фіолетовим серпанком – на півночі, сріблястим – над високою Кичерою на сході. Південь уже потемнів.
Сінокіс цього року був дощовий. Не спорилася робота. Доки покосив усе на піняшківськім – багато часу втратив.
Ця ровінь залишилася йому в спадок: повсюди – жорстка трава-псячка, а внизу – ще й шувар на млаці. Таке сіно корови лише плюндрують.
Треба когось у поміч кликати! Удома не залишилося нікого. Сини подались на заробітки до Москви – там якомусь бізнесменові палац на три поверхи будують, мали приїхати на сінокоси, та нема. Хлопці із сусіднього села, які неподалік від них будують, кажуть, що хазяїн наобіцяв їм гори й доли, забрав паспорти, аби не втекли, і змусив гарувати вдень і вночі.
– Російська міліція наших людей хапає й серед вулиці. Не маєш паспорта – пиши, що пропало.
Микола, брат, хвалився, що “повезло” їм! Працювали в якогось міліціонера великого чину. Той їх у останній день виплатив, сам узяв білети, відвіз на поїзд, дав двох супроводжуючих. Просив, щоб знову після своїх сінокосів до нього повернулися.
Правда, двоє постраждали. Думали, що вже все в порядку, махнули до вокзальних буфетів за паленкою та пивом, але тут їх рекетнули. На щастя, мали із собою небагато грошей.
Після того, як Василина, прощена би, відійшла, все господарство залишилося на ньому одному: худобина, город, поля, і дров треба запасти на зиму. Та й стріха на хліві просить рук ґаздівських. Минулорічна віхола навалила стільки снігу, що місцями стропила ледве витримали, мусив класти підпорки.
– Кажуть жінки між собою, аби-м собі взяв якусь – у селі залишилося багато одиначок: в одних чоловіки попропадали по світу, в інших повмирали молодими. То й шкребу потилицю: у сорок п’ять іще не час мохом обростати!.. Коли легінив, багато дівчат за мною поглядали. Кажуть, що вдався в діда Івана. Той був рослий чоловік, дужий та витривалий, з чорним кучерявим волоссям і такими чорними, як вугля, очима …
Почав перебирати в пам’яті всіх дівчат, до яких залицявся, та й споминати, у котрої і як склалася доля. Щоразу сходився на тому, що його Василина все-таки була найкращою. Якби оті доктори визначили правильний діагноз, усе було б інакше. До копійки виносив із дому за ліки, а хосна ніякого!
…Закрапав рясний дощик, творячи на покрівлі свою музику, а сон так і не йшов.
Краплі дощу монотонно подзенькували. Мабуть, прогнила драниця. Необхідно полагодити.
Згадав, що й косу не сховав – намокне, заіржавіє. А коса добра, з гладенькою ручкою, ясеновим кіссям. Зранку треба виклепати, бо бур’яни, шувар та малиннича геть її затупили.
І знову навіялись спогади. Може тому, що сам, однісінький, наче той камінчик у горах під Кичерою? Як та мурашка, мала й уразлива, що живе відміряний їй строк?
Пригадав, як уперше повертався “зі світу” додому після закінчення армійської служби. Добрався поїздом до Хуста під вечір. Душа рвалася додому, тісна “дембельська” уніформа стримувала подих. Надворі – початок літа. До села добрих шістдесят кілометрів. Останній автобус до Драгова – на півдорозі.
Їхати – так їхати! Це була улюблена примовка діда Івана. Утім, любив ходити пішки. Усе життя займався дрібним ремеслом – виготовляв кам’яні точила для кіс. Гострим долотом вирубував із кам’яної плити матрицю. Її в потоці на камінні вручну доводили до ладу всією родиною: жінки й діти на дрібнозернистих гранітних брилах завершували заточку, набиралася повна торба – дід збирався в дорогу.
Не раз і з собою брав. Так від села до села – пішки, я ще малим мозолив плечі тайстриною з важкими каменями-кісниками, ходили то до Ізи, то до Липчі, у малі та великі села на Хустщині. Косарі залюбки купували наш товар, приймали діда як старого знайомого, пригощали, на нічліг брали. Правда, деколи доводилось ночувати в першій-ліпшій копиці…
Десь через тиждень лаштувалися додому. Зрідка гостювали в родичів у Бороняві та Кірешах, а потім ішли пішки до Хуста. Купляли мелайного борошна, олії й знову – у дорогу.
Нині я буду їхати один.
…Старий, потріпаний часом і дорогою “пазик” довго гуркотів, наганяв сон. Нарешті, зупинився в центрі села, біля церкви.
Люди похапцем вибирались й розходилися хто куди. Одному мені випало – або вийти на дорогу й “голосувати” на попутку, або десь пересидіти до ранку. Я вирішив чекати на якусь машину.
Хоч би місяць зійшов!
Довго, дуже довго я тупцював на краю дороги.
Нарешті, темряву прорізали фари лісовоза, що гримів причепом. Зупинився. За кермом був кремезний чоловік. Підсвітка в кабіні виокремлювала завмерлу стрілку спідометра та ще якийсь прилад.
Зав’язалась бесіда. Хто я, куди їду. Я сказав – до Синевира.
Знову не повезло! Чоловік їхав до Вільшан, а мені ще добрих тридцять кілометрів добиратися.
Загриміло! Збиралося на дощ.
У горах грім у декілька разів гучніший, аніж у долині.
Скупими фразами я розповів про себе: де і як служив, чий син, яка родина.
Світло фар пробивалося через суцільну темряву, освітлювало круті повороти. Бокове укріплення дороги місцями було викладене залізобетонними тригранними пірамідами, які залишилися від німецької оборонної лінії Арпада. Так і не зупинивши радянських танків, служать людям, утримуючи дорогу.
На одному зі спусків лісовоз зупинився.
– Приїхали, – сказав водій, ніби в порожнечу. – Моя хата там, внизу. Машину залишаю на дорозі. Можеш пересидіти в кабіні. Якщо хтось буде їхати, то голосуй! – і зник у темряві.
Сидіти довелося недовго. Заскрипіли дверці автомобіля – із суцільного мороку почувся голос водія:
– Виходь!
З водієм – ще один чоловік, було видно – напідпитку.
– Негоже коротати ніч у кабіні! – скрушно сказав водій. – Гріх буду мати, що м тя тут лишив! Ходімо до хати, заночуєш, а вранці поїдеш.
Крутою стежкою через сад з крислатими деревами, зі звислим гіллям, що норовилось поранити обличчя, я ледве встигав за чоловіками.
На подвір’ї, при світлі, спостеріг, що хата розташована на невеликій галявині. Унизу шуміла Теребля.
Переступивши поріг, я побачив простору кімнату з великим шпором, викладеним з білої вогнетривкої цегли.
Гарно застелені ліжка з перинами “у два поверхи”, великий гостинний стіл, простелений вишиваною скатертю, стільці, шафа-касня з викладеними склянками, чашками, тарілками…
Ікони на стінах по-особливому розташовані у двох кутках.

А вишиванок усюди повно: на стінах, перинах, покривалах …
Зайшла господиня, а за мить, з іншої кімнати, – убігли двоє дівчат, схожих на матір, – русяві, світлолиці, з блакитними очима.
… На столі з’явилася вечеря.
Господар сів у голові стола, перехрестився, за ним поклали на себе хрест присутні.
До столу сіла молодша з дочок. Мені дали місце зліва. Розглядаючи обличчя старшої з дівчат, яка сіла біля мене, я зрозумів, що це не сон: Усевишній подарував мені шанс! Принаймні, початок був загадковий … Від хвилювання я затремтів.
За чаркою – і розмова. Я сказав дещо про себе, про свою армійську службу. Слухали мене уважно, вловлюючи кожне моє слово.
… Гарячий токан з бринзою, пекуча слив’янка розігріли мене, зняли внутрішню напругу.
Той молодик, що підійшов був з водієм до кабіни, виявився місцевим лісником. Я зрозумів, що залицяється до молодшої з дівчат.
Старша донька, яка сиділа біля мене, – Марійка, вчиться в Мукачеві, приїхала на канікули. Вона була на заваді одруженню молодшої сестри, бо так заведено віддавна: спершу віддають заміж старшу.
За розмовою водій (звали його Петром), захмелівши, почав з майбутнім зятем “торги”: яку частку за молодшою дочкою дасть, а яку для старшої залишить.
На Верховині землиці, придатної для обробітку, малувато. Зі слів господаря я зрозумів, що нива в запереділлі – старшої дочки, на місці старої хати, там треба збудувати нову. Земля добра, є сад і колодязь. Іншу хату – для молодшої доньки – зведуть тут, біля батьківської садиби.
Мало-помалу я дав зрозуміти, що вписуюсь в ту роль, яку мені в душі готують.
А чого б і ні?! Молодий, здоровий, не з найкращих, але сам за себе. Та й з роду непоганого, одним словом – свій хлопець, чим не жених !
Вечір у розмовах затягнувся. Я вже знав про майбутню частку майна за Марійкою, навіть – де брати будівельний матеріал, де заробляти і як жити.
Тепло дівочої присутності приємно передавалося по моєму тілу, лагідний погляд будив у мені нестримне бажання.
Мої думки обірвала чітка фраза господині:
– Час уже спати !
Марійці було доручено постелити для гостя ліжко.
Моя спроба притримати дівчину біля себе закінчилась невдачею: та сама мати різким рухом показала їй на своє місце.
Тільки я притулився до подушки, що пахла свіжим гірським повітрям, як провалився в сон, наче в безодню.
Прокинувся від стриманого шепоту в сусідній кімнаті. Хтось там порався. Запах смаженого дражнив ніздрі.
За мить усе згадав! Ніяково стало. Чужий у чужій сім’ї – як з неба впав.
Ранок видався чудовим. Сонце стояло високо.
На подвір’ї з рушником на плечі мене чекала всміхнена Марійка.
Краплі води на зволоженому русявому волоссі виблискували різнобарв’ям.
Гарні стрункі ноги, високі груди, гнучкий стан – сільська красуня! Мадонна!
Під деревом покурювали літні чоловіки.
То були близькі родичі Петра та дружини.
Чемно привітавшись, я вирішив чесно грати свою роль до кінця, щоб, не дай Бог, не образити цю щиру верховинську родину.
…Вже на столі підсмажена бринза з домашньою ковбасою викликала “вовчий апетит”.
Прийшов і майбутній зять. У білій сорочці, з накинутим на плечі чорним рекликом. Очима розшукував свою наречену.
Сніданок почався з нової версії моєї історії, але вже коротко, бо мені треба встигнути на автобус, а всім час збиратися до церкви.
Зніяковіло я почував себе, коли ця добра компанія – усі разом, поряд зі мною – Марійка, тримаючи солдатського кашкета в руках, через усе село проводжали мене на автобусну зупинку.
Недільного дня сельчани, малі й великі, висипались з хат, вивчаючи мою персону, обговорюючи ті куці відомості про мене, що встигли “просочитися”.
Від хвилювання я ледве попрощався з усіма. Розчулився, тримаючи Марійку за руки, її зволожені волошкові очі були так близько, припухлі губи просили поцілунку.
Потилицею відчуваючи сторонні погляди, я стримався.
Щось пробурмотів, обіцяв приїхати.
… Автобус на дорозі із суцільними вибоїнами раптом заїхав у гірську ущелину, що заросла густим смерековим лісом. З лівого боку неспокійно шуміла бистра вода, річка кипіла, розбиваючись на дрібні бризки, омиваючи великі брили, що скраю від берега заросли зеленим мохом.
Долав гірські кілометри легко, а було важко на душі: залишив людей, що стали такими дорогими серцю.
… Минуло багато років. Проїжджаючи дорогою з Хуста до Синевира, понад узбіччям гір, біля села, що тулиться до Тереблі, над вузькими смужками нивок, де знімається серпанок і пливе у височінь – аж до вершини Тяпеша, що маківкою вперся в блакитне небо й обгорнувся білою хмарою, як фатою молодої, я щоразу бачив, мовби на долоні, обійстя, нову хату, біля якої граються діти …
За пригорком, у Запереділлі, де сонце розкидало срібні дзеркальця на швидкій воді, видніється покрівля гарного будинку, який волею долі ледве не став моїм.
…Почало світати. Дощ минув. На сході з’явився бордовий слід – буде сонячний день.
Ясеновець шумів своєю течією, ніс неспокійну воду. І мої спомини …