Хрест

 ХРЕСТ
Старий, зовсім виснажений життям чоловік  ішов важко, глибоко дихав, після кожних дев’яти – десяти кроків витирав з обличчя піт.
Нарешті став перед ворітьми ветхої хати, щоб знову ковтнути повітря, й побачив на подвір’ї хлопчака, захрипло окликнув його:
– Гей!..
Той підійшов ближче.
– А ти, часом, не Веретяк ?
– Веретяк.
– А як звуть тебе?
– Іван.
– І твого діда звуть Іван, так?
– Він давно помер. А ви звідки знали його?
– Знав...
Малий здивувався.
... Чоловік був одягнений у сірий костюм, з-під вицвілого піджака виднілася біла, з потертим комірцем, сорочка. На голові – картуз. У парусинових туфлях. За плечима – торба...
За стомленим виглядом було зрозуміло, що дорога його довга.
– А баба Веретячка живе?
– Живе, та дуже стара. То – моя прабабка! Я проведу вас!
– Проведи, ага.
Хлопчик залопотів босими ногами по траві й навіть – по кропиві, і перестрибнув через перелаз із довгих смерекових хлистів, пробігся по камінню.
Витоптаною доріжкою попід високою огорожею з букового вориння, на якому виблискувало на сонці кілька скляних банок, підійшли до ганку, що ніби купався в червоних ружах.
Малий відчинив двері й гукнув:
– Бабко, тут до вас !
Вичовгала сива, зморшкувата старенька й пильно глянула на прибулого.
– Я здалеку прийшов, – сказав. – Івана, вашого чоловіка, знав. Гаврило Гарагонич я, може, щось вам про мене говорив?
– Не пригадую, – ніяково розвела руками. – Він багато мав цімборів, знайомих. Добрий був чоловік, з усіма ладив. А по якій справі ви навідались до нас?
Чоловік сів на лавицю, якусь хвилину розглядав оселю. Давня – прадавня, зі смерекових брусів. І піч є.
– Я мав прийти до вас одразу після війни, – заговорив упівголосу. – Ми так домовлялись з Іваном. Та змушений був ховатися по лісах. Іван тоді допоміг мені вижити. Тут у той час бродило багато народу, в основному – дезертири угорської армії, січові стрільці, що прийшли з Галичини. Були й місцеві, які втекли від призову в совіцьку армію. Я служив у хортівському війську альпійським стрільцем. Он там, – показав на гірський хребет, – ми обороняли лінію Арпада. Захопивши перевали, стрімко подалися на захід. Залишені офіцерами, покидавши зброю та амуніцію, ми теж утекли, хто куди міг. Угорці – додому, а я на цій землі народився, куди мені йти? – і несподівано спитав: – А чи ціла ще ота ваша хата під горою? Здається, на Планташі, так називав те місце Іван.
– Ще стоїть, але потребує лагодження, – відповіла стара.
– Ховалися ми там. Картоплю, з дозволу Івана, брали з ями, що в підполі. Солонину й кукурудзяну муку сам приносив із села... Зо мною був священик Григорій, чоловік старшого віку, ледве животів. Ми розуміли, що довго не протримаємось. Потрібно було вирішувати – або здаватись властям, або йти вслід за фронтом. Повірив я в лояльність совіцької влади й вирішив, що, поскільки за мною не числилося ніяких військових злочинів, зголошуся. Ваш Іван відмовляв мене. Не радив іти й піп. Мене допитали, сказали, що я був у ворожому війську, заарештували й відправили спочатку в Стрий, на Львівщину, а потім, по етапу у Сибір... Після революції в Росії, коли до влади прийшли більшовики, піп, царський офіцер зі знатного роду, вимушений був покинути свою батьківщину. Осів на Галичині в невеликому містечку. Прийнявши сан священика, на власні кошти спорудив храм, там мав свій прихід. Події, що привели до приєднання західноукраїнських земель до Союзу, знову змусили його тікати. Знаючи про нетерпимість нового ладу до релігії, забрав із собою найціннішу реліквію – великий хрест, дарований самим владикою, і все дорогоцінне церковне майно, яке міг понести на плечах. Усе це витяг зі схову й розклав перед нами. Такої краси ми зроду не бачили. При цьому сказав, що сам він важкохворий, проживе недовго. На милість влади не сподівається. Тому заповідає нам передати все церкві в час, коли це можна буде зробити вільно. Ми з Іваном поклялися на Біблії, що збережемо все святе і передамо в єпархію, самому єпископу.
Уважно слухаючи розповідь гостя, баба Веретячка мучилась в спогадах. Іван у ті часи нічого не казав ні про хрест, ні про людей, яких переховував. Боявся за неї й дітей.
– Може, ці речі десь сховані в хаті чи на обійсті?
– Мені Іван ніколи й нічого не казав. Священика я не виділа, але чула, що помер. Після нього мій Іван загинув на лісоповалі – деревом його придавило. Лісоруби казали, що з останнім подихом говорив щось про хрест святий, – витерла сльозу, – залишив мене раптово. Важко було піднімати дітей. Землю та худобу забрали в колгосп. Прогодуватися без землі в цих горах майже неможливо. Навіть до святої віри добралися. Трактором зруйнували придорожні хрести, а в церкві влаштували склад...
Гарагонич, співчуваючи жінці, яка набідувалася вдосталь, запитав:
– Може, заповіт якийсь або листа залишив?
– Зачекайте, – раптом відповіла стара. – Може, щось і є. Домашні папери він тримав завжди в порядку. Там – облігації, державні позики, страховки, квитанції та розписки про конфісковане майно, листи й інше. Усе зберігається в залізній ладі. – І звернулася до хлопчика: – Йди, Іванку, принеси із сусідньої кімнати.
Лада була металічна, з пристосованою защіпкою для колодиці. Паперів багато.
Знайшли кілька листів. У словах зустрічалося багато латинських букв.
Натрапили на аркушик, у якому був натяк про схованку церковних цінностей. Усього кілька слів: “Піч осіла, треба новий підмурок. Покликати Гаврила – най зробить, бо не буде, де спекти хліб...”
– Я розумію, про що сказано! – зраділо вигукнув чоловік. – Дозвольте мені заглянути... підмурувати.
– Та айно, – погодилася старенька.
Через годину він витяг із хрестовини фундаменту згорток, розв’язав.
– О боже! – аж зойкнула старенька. – А ми нічого не знали!
...На святковій літургії, у присутності віруючих та священиків єпархії єпископ виголосив подяку людям, які зберегли хрест й інше освячене майно.
Церковний хор проспівав многая літа Гаврилові Гарагоничу, вклонився пам’яті священика Григорія та Івана Веретяка.