Деревище

ДЕРЕВИЩЕ
Дід Кречко полюбляв сидіти на лавиці під стріхою зранку до початку довгого літнього дня та, набивши почорнілу люльку, пихкати густим пахучим димом.
Його хата розташувалася високо в горах, де володарюють вітри, дощі та снігові замети.
Світало!
– Буде спекотний день! – подумав.   
Галасливі пташки щебетали в густих кронах дерев, наводячи лад у своїх справах. Приблудне вороння, прокинувшись на високих смереках, різало вранішнє повітря карканням, плутаючи й від того невтішні думки старого. Роки зігнули колись високого, кремезного чоловіка. Рідке сиве волосся тріпотіло від подиху вітру. Погляд згаслих очей надовго зупинявся, втупившись у нікуди. Та думки сіялися в його голові, намагаючись привести до ладу свої плани на наступний день.
–Треба забратися на горище, полежати – вирішив про себе, погладжуючи густу щітку давно неголеного підборіддя.
Зіпнувшись на босі ноги, тримаючись за вориння, зайшов до сіней, а відтак повільно поліз по драбині на під.
Горище було просторе. Бо й хата широка. Сам будував. Одна половина – для сіна, інша, менша, для всякого господарського реманенту.
З деревиною Кречко був на «ви!» Ще змалку перейняв від батька цю справу. з чотирьох братів у столярство пішов тільки він один.
А ось і воно – деревище!
 Під мерехкотінням сонячних зайчиків, що пробивалися крізь дранку, ніби випливав із безодні, оточеної суцільними сутінками, дерев’яний гріб.
Сам собі змайстрував.
Чи то від років, чи деревина така, гріб ніби почорнів, лише світлі прожилки, наче хвилями, відтворювали візерунок, дарований природою смерековим дошкам. Щось дивне в цих малюнках, ніби й місцина знайома.
 – Та ні, це, мабуть, ті краї, які я ще побачу в іншому світі. Давно вже час, один я такий старий у селі залишився, та Господь не забирає …
Обережно зняв кришку,  ліг у домовину. Це було його улюблене місце для відпочинку.
– Акуратно мені, – котрий раз подумав, шукаючи великим пальцем ноги край домовини. Ліктями вперся в боковини. – Місця вдосталь, майже впритул, це добре! Не буду гойдатись, коли нестимуть до переду ногами.
Легше стало на душі. Навіть на дрімоту потягнуло.
Домовину зробив собі після того як помер брат. Йому робив і … для себе  теж.
Діду, ходімо снідати! – Почув дитячий голос знизу. То онук гукав – мама картоплі насмажила! Та й слив’янка на столі. Сьогодні свято, казала, – спробував заінтригувати діда, збрехавши про слив’янку, яку той полюбляв.
– Скажи мамі, що я ще полежу, відпочину! – кволим голосом відповів старий.
– Добре, та тільки недовго!
 Якби не оте деревище, що змайстрував для себе, може й помер би вже давно. А так, смішить людей і мучиться сам. Люди йдуть у неділю до церкви, а він – до гробу. Наче не належиться ще в ньому...
– Люди подейкують, що він поклявся сусідові Савці, з котрим усе життя ворогував, що переживе його. Тому вже за дев’яносто, а наш ще старший! – повіла невістка.

Десь через тиждень на обійсті різонув голос онука:
– Помер дід Савка!
Малий заспішив сказати про це своєму дідові, але за хвильку скрикнув:
– І наш дід помер!