Трость

ЦІПОК
Важко помирав дід Бохтар. Третій день біля нього юрмилася рідня, почергово сиділи біля ліжка діти та дружина. Обличчя його заросло, високо піднятий ніс вдихав хатнє повітря, наче циганський кінь, що тягнув важку підводу. Серце натужно гупало.
– Не доживе й до ранку, сердешний, – мовила сердобольна сусідка. Вона була першою кумою Бохтарів.
– Мабуть, не доживе, – про себе подумала невістка, дружина молодшого сина. Жили разом з дідом. – Час тісто місити й посилати хлопців, щоб запалили піч, – сказала жалібно.
Дружина, згорблена від важкої праці, з глибоко посадженими чорними, як ніч, очима, поправила дідові руки, що звисали. Перевела погляд на ціпок, що, як завжди, був поряд, притулений до стіни, хотіла забрати ціпок, та раптом рука діда сповзла вниз, він грізно мовив: не чіпай!
Удосвіта дід спочив. Ціпок знайшли в нього під пахвою. Наче приріс до руки.
Ховали діда тихо. Ціпок, який поклала господиня в труну, священик велів забрати.
Раптом, на диво всім, свічка, яку дали покійникові в руки, впала. Рука діда сповзла вниз ,  наче за ціпком. Близькі родичі, що були поряд, розгубилися. Дружина важко схилилась за ціпком, що лежав на землі, шепчучи молитву, поклала його в труну й запалила свічку.
Свічка горіла яскраво, крапельки воску стікали на ціпок.