Крутиль

КРУТІЛЬ
            
– Не вбивай мене, брате! Не мав я нічого з твоєю жінкою. Не могла вона від мене завагітніти! – волав Микола.
– То ти, паскудо, коли я з бригадою подався на заробітки, ходив до неї на оборіг спати. Уранці тебе сусіди бачили, як крався поза хлівом …
Від грубих поштовхів цівки рушниці на грудях Миколи червоніли садна. Страх смерті паралізував тіло. У скроні гупала кров, очі погано бачили від сліз.
– Тоді хто? – Перевів погляд на Галю, у якої від важкого удару навкруг правого ока утворився синюватий підтік. З голови зірвана хустка, розкуйовджене волосся, що ледь не повиривав сталевими пальцями.
Мовчала, втупилася у землю, що вже звільнилась від снігу й льоду, а тепер це була суцільна багнюка.
– А ви, де були? – грізно спитав стару матір, що витирала хусткою заплакані очі.
… Із сусіднього подвір’я долинала брудна лайка. То від господаря утік підсвинок із кучі й, пробивши собі дорогу через зграю гусей та качок, чкурнув на керт, залишаючи за собою глибокі сліди та шматки глини, що вилітали з-під папірків.
– А щоб тебе!.. Хлопці, допоможіть піймати!
Не розуміючи, що сталося на подвір’ї Конарів, захеканий сусід призупинився, махнув рукою й побіг далі.
Настала тиша. Василь ще міцно тримав рушницю у правій руці, аж пальці побіліли, та вже погляд його був не такий злий, хоч і не помічав нікого і ніщо.
Шпортаючись у великих гумових чоботах, раптом побрів услід за сусідом.
За хвилину пролунав постріл, порося гучно захрипіло.
Мороз пройшов по спині в Миколи та Галини.
 –Тікати! – вирішив Микола і кинувся через ляцьковану огорожу, навпростець, по сільській вулиці – на горсак, у бік вароша.
– Господи! – заголосила стара. – Дай розуму дітям. Не дозволь душу загубити! – і поштовхала Галину за плечі до хижі.
– Падай на коліна перед образами, молися. Господь милостивий, простить.
З глибини керта, лаючись, сусід тягнув свиню по мокрій ниві, клянучи, на чім світ стоїть, Василя і весь рід, що таким виплодив його.
Василь зайшов до хати, глипнувши на вікна, сховав берданку, процідив крізь зуби:
– Я ще повернуся! – і подався в село.
Пішов по стежці між неораними сірими нивками, що раптово обривалася перед перелазом, а згодом знову виникала біля стоячої води, де дбайливі перехожі накидали плескатого каміння, по якому можна було, утримуючи рівновагу, пройти, не намочивши ноги. Вибрався на роздоріжжя, навпроти нової церкви. Перехрестився й охолов. Тільки що мало не полишив життя рідного брата й дружини … Міг учинити великий гріх. Яка б чекала покута господня?
Ступив кілька кроків – проминув хрест – і знову злість, і жадання помсти почали брати своє.
Церква була покрита оцинкованою жерстю, з металевою огорожею та великим чорним мармуровим хрестом з розп’яттям Спасителя. Будували її всім селом.
Пожертви надходили звідусіль, навіть з далекої Америки, куди колись емігрували земляки.
Василь теж дав чимало грошей, які заробив на лісоповалі в Росії. І вінчався з Галею у новому храмі.
…Ноги повели його до сільського буфету. Тут у прокуреному невеликому приміщенні з поганим освітленням сиділи чоловіки – пропивали важко зароблені по світу гроші.
Буфетник, якого в селі називали Мальоваником (мав надмірно рум’яні щоки та завжди влесливо посміхався), спитав:
– Скільки налити?
– Нараз двісті грамів паленки. Тяжко на душі!
Великими ковтками влив у себе холодне питво, яке раптом призупинило дихання, а потім розлилося по тілу теплом. Запалив цигарку, перевів погляд на присутніх. За крайнім столом сидів кум Володя, на рік молодший.
Росли разом. Учора повернувся із заробітків. Поряд з ним допивали два кремезних хлопці, мабуть, із сусіднього села.
Слово за словом – і почалася невимушена бесіда. Василь розкрив наятрену душу перед підпилими хлопцями, вилив весь неспокій, що мучив його.
Та нестримана репліка кума про Галину і її походеньки враз злютіла Василя, він побагрянів: з усієї сили вдарив того в обличчя.
– Куме, за што? – прохрипів Володя. – Та я пофіглював!
Та Конар, хоч і почув ті слова, зупинитися не міг – бив кулаком, копкав ногою, доки хтось не звалив його страшнючими ударами.
… Додому прийшов пізно вночі. Не скидаючи одежі, впав на ліжко. У голові гуло, боліло все тіло. Заснув.
Прокинувся вдосвіта. У хаті не було нікого. Тільки шум по-весняному повноводої річки доносився здалеку. Пошкандибав до вмикача, запалив світло.
На столі побачив листок з учнівського зошита. Галя написала: “Клянуся перед Богом – я перед тобою не грішна. Я любила тебе …”
Згадала й про першу близькість там, біля крутелі у верболозі, де, хмільний, майже силоміць змусив її бути покірною.
– Поклялася перед Богом … Що ж я наробив? Мало не лишив її життя й рідного брата …
У кінці записки, як грім з ясного неба, вирок: „ Не шукай мене, Василю, я в крутелі, Бог тобі суддя.”
Гортанний стогін виривався з грудей:
– Господи, що-м наробив!
… Безпам’ятно вхопив рушницю й подався з хати. Через перелази та прибережні зарослі пішов по стежці до річки.
Світало. Синій серпанок поволі піднімався над вербами. Річка шуміла, вода грізно вдарялася в скелястий берег, який круто змінював напрямок течії, що затягувала своєю неймовірною силою все, що було на шляху …
…Там його й знайшли наступного дня з простреленою головою. Галину ніхто більше не бачив. Декілька днів шукали вздовж річки всім селом, та марно. Може, чорна вода замулила біле тіло, засипала піском та брилами?..
На сільському кладовищі викопали дві ями. В одній лежить Василь, неоспіваний священиком, другу засипали знову. Відтоді поряд нікого не хоронять.
Лише старенька мати годинами стоїть, поправляючи сухі квіти, й монотонно шепоче молитву.
Минає час, загасає пам’ять про трагедії людські. І про гріхи наші важкі теж!