ЖИГО

ЖІГО
 Ой Жіго, Жіго, доля нещасна твоя блукає?
 Ой Жіго, Жіго, у хащах глухих ходить душа,
 Ой Жіго, Жіго, свічка небесна твоя догоряє,
 Ой Жіго, Жіго, з полум’ям світла щезне життя!
 (За мотивами угорської народної пісні).               

– Жіго, як ся маєш? Ци ївись нині? – звернулася до нього перехожа.
Жіго – так звали чоловіка, який мав вигляд бродяги. Ще молодий за віком, але ходу мав важку. Від утоми й голоду йому паморочилося в голові.
Та, попри все, він ішов, твердо міряючи кроками своє життя.
У черевиках на босу ногу топтав сільські дороги, знімаючи куряву та дражнячи дворових собак. Через плече в нього висіла замизкана сумка з нехитрим скарбом.
– Неборе, урвалися в тебе ногавиці на гузиці, треба б зашити! – дразнили його дітлахи.
– Ганьба, серед людей ходиш – отакий, –  не відставала жінка.
Жіго повернувся до неї, махнув рукою, мовляв, відчепися, без твоїх порад обійдуся та голосно мовив:
– Так треба! Аби ґаздівство луфтовало! – і плеснув долонею по ногавицях, пішов по стежці до лісу.
Зітхнувши з полегшенням, вдихаючи прохолодне повітря, пошукав очима галявину, сів на м’яку траву, зняв важкі чоботи, що дісталися йому від сестри милосердя якогось релігійного ордена. Натерті ноги від довгої ходи боліли.
– Знайду якусь підходящу палицю. З нею легше буде йти.
Відпочив, відтак виламав підпору й пішов по стежці, що губилася в заростях папоротника. Переступаючи через коріння вікових дерев, що повилазило із землі, оголилося дощовими та сніговими водами, повернув до темної хащі.
Десь тут та клята місцина, на яку приходить занадто часто, – кликала його сюди єдина любов його життя, яку давно втратив, але не може забути. Пропала вона в цих нетрях кілька років тому,  пішла сама зібрати лісові чорниці й, наче крізь землю провалилася. Ніхто її більше не бачив. Може, вовки загризли, може вмерла від голоду, заблукавши в глухому лісі.

Люди подейкували , що від утрати коханої в Жіго «стріха поїхала».
Кілька тижнів тримався родинного гнізда, та після смерті матері залишив рідне обійстя й подався у світ.
Бачили його на великі свята в монастирі, у лахмітті, голодного. Милостині не просив, та віруючі подавали самі  хто  що міг.
Начебто й у місті тинявся. Здебільшого – на ринку, знайомих оминав.
...Жіго ще пам’ятали як веселого і дотепного хлопця, що мав романтичну натуру, дзвінкий голос. Своїй дівчині постійно наспівував угорську пісеньку про Жіго. Вона ж і дала йому прізвисько Жіго. А потім й інші називали так.
Йому теж подобалося.
Цим ім’ям дівчина кликала його в снах. Навіть серед білого дня привиджуватися стала.
– Мабуть, десь тут вона ходила, – подумав, серед оцих нагромаджень грубезних брил, що обросли бурим мохом.
Став. Придивився. Попереду було щось схоже на силует жінки.
Ні! Примерещилося!
Пішов далі.
Знову хаща суцільною стіною впиралася в небо, стояла непорушно, наче на іншому світі опинився, навколо гробова тиша, дерева неживі.
– Куди йдеш, Жіго?
Ніби хтось його кликав.
Озирнувся. Нікого.
Через густі крони дерев ледве виднілося небо.
– Куди йдеш, Жіго?
– Іду , – відповів думками.
– Ідеш у нікуди, – прохрипіло неподалік.
– А тобі, яке діло? – запитав голосно, хоч не бачив нікого.

А зараз ідімо. Час іти.
Жіго ступав поряд з коханою, що, наче вийшла з землі і пливла серед дерев, але не усвідомлював, що діється.
– Одяг на тобі потріпаний, – сказала.
– Це не мій, добрі люди дали. Свій я поносив.
Стежка вела через високі кущі.
Вийшли на галявину. Глянув на себе – чи не побільшало лахміття, став, як укопаний – був у новому одязі та взутті.
–Відпочинемо – указала дівчина й сіла на траву.
Жіго опустився поряд, торкнувся її руки. Холодна, як лід!
– Я змерзла тут, у лісі, тому й стала холодною,  вона притулилася до нього.
– Я знайшов тебе … Але не можу повірити, що це ти!
– Я ще дужче люблю тебе, Жіго, – шепотіла.
– Постійно кликала тебе!
– Я приходив. Шукав … Де ти була стільки років? – Мене не було, ходила тут.
– Візьми обручку Хай завжди буде з тобою. Щоразу коли прийдеш у ці ліси з обручкою – знайдеш мене …
Він узяв обручку та не сподівано вона випала з руки. І цієї ж миті дівчина зникла …

Задубілими пальцями Жіго розгрібав почорніле листя, але не міг знайти.
Від утоми й безсилля впав.
Жіго помирав, насилу дивився в безмежне небо й починав усвідомлювати, що все йому лише марилося.
Важко заплющив очі.
 Над галявиною, наче в запальному танці, закружляли синім полум’ям дві хмаринки. Об’єднавшись в одне ціле, злетіли над лісом І щезли в небесних глибинах.
На небі запалали ще дві зірки, які трималися разом, по черзі виблискуючи яскравим відблиском камінчика обручки, яка навіки об’єднала закоханих.
– Діло.. діло! – знову прохрипіло
– Хто тут? Покажися! – буркнув Жіго.
– Ага, одразу ж вибіжу! Я не з’являюся перед очима серед дня.
– Ти чорт?
Тиша.
Між деревами щось ворушилося.
– Гей ти, вийди! – вигукнув, скрегонув Жіго зубами..
Стало зовсім тихо.
Сплюнув зі злості, а може, не треба було так грізно з ними.
Ще розлютиться й щось недобре втне. Обережно пішов далі. Камінь, на який ступив, раптом поворухнувся. Утративши рівновагу, Жіго впав, поранив руку та коліно.
– А щоб тебе, проклятий! – вилаявся.
Піднявся, ступив і знову посковзнувся й покотився вниз по сипучому камінню. Ударив головою в брилу. З рани на потилиці потекла тепла кров.
Не було сили підвестися.
– Боже, що це зі мною? – прошепотів і провалився в забуття.
Провалився й одразу побачив перед собою молоду жінку. Була схожа на його кохану, але чужа якась.
– Невже це ти? – скрикнув.
– Я, – ледь підняла руку з обручкою, яка гарно світилася….
– Це та, яку ти подарував мені. – Не віриш?
– Ти зовсім молода …
– Ти не радий зустрічі?
– Радий! Я стільки пережив після того, як ти пропала. Сам із собою говорю. Пропала ти пропав і я… Втік від людей.
– У тебе кров на шиї … Вся трава навкруг червона, – і несподівано потяглася пальцями до рани, зупинила кров, відтак доторкнулася потовчених колін і руки.
Біль згас.
А зараз ідімо. Час іти.
Жіго ступав поряд з коханою, що, наче вийшла з землі і пливла серед дерев, але не усвідомлював, що діється.
– Одяг на тобі потріпаний, – сказала.
– Це не мій, добрі люди дали. Свій я поносив.
Стежка вела через високі кущі.
Вийшли на галявину. Глянув на себе – чи не побільшало лахміття, став, як укопаний – був у новому одязі та взутті.
–Відпочинемо – указала дівчина й сіла на траву.
Жіго опустився поряд, торкнувся її руки. Холодна, як лід!
– Я змерзла тут, у лісі, тому й стала холодною,  вона притулилася до нього.
– Я знайшов тебе … Але не можу повірити, що це ти!
– Я ще дужче люблю тебе, Жіго, – шепотіла. – Постійно кликала тебе!
– Я приходив. Шукав … Де ти була стільки років?
– Мене не було, ходила тут.
– Візьми обручку. Хай завжди буде з тобою. Щоразу коли прийдеш у ці ліси з обручкою – знайдеш мене …
Він узяв обручку, та несподівано вона випала з руки. І цієї ж миті дівчина зникла …
Задубілими пальцями Жіго розгрібав почорніле листя, але не міг знайти.
Від утоми й безсилля впав.
Жіго помирав, насилу дивився в безмежне небо й починав усвідомлювати, що все йому лише марилося.
Важко заплющив очі.
Над галявиною, наче в запальному танці, закружляли синім полум’ям дві хмаринки. Об’єднавшись в одне ціле, злетіли над лісом і щезли в небесних глибинах.
На небі запалали ще дві зірки, які трималися разом, по черзі виблискуючи яскравим відблиском камінчика обручки, яка навіки об’єднала закоханих.