Командировка

ВІДРЯДЖЕННЯ
– Марійко! Завтра поїдеш у відрядження, – сказав вольовим голосом начальник молодій дівчині – соціальному працівнику. – У гірський присілок Глибокий Потік, до родини Поличка. Складеш акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї, підготуєш необхідні папери на відправку діда в інтернат для перестарілих. Уже декілька разів була в мене на прийомі бабка, його дружина, просить забрати старого, бо вмре з голоду...
– Як же я туди доберусь? Я ніколи в тих селах не була, – стурбовано мовила дівчина.
– Автобус ходить щодня. Ти – молода, здорова – доберешся. Ще, може, й легіня там файного знайдеш! – посміхнувся.
...Автобус вирушав у далеку дорогу рано-вранці. Водій був чимось знервований, смоктав цигарку. На останньому сидінні прилаштувалися два туристи з величезними рюкзаками, дрімали.
Водій поправив перед собою салонне дзеркальце, щоб міг стежити за пасажирами.
– Чого це вона їде в гірську глибинку? – подумав. – У гості до когось? Такі кралі в цих селах не живуть, тікають до міста, де легше й веселіше жити. Багатьох бачив на своєму віку, а ця якась особлива! – і ще раз глянув на дівчину. Саме автобусом смикнуло.
– Я проґавив чергову яму. Клята дорога!..
 Було холодно, протяги гуляли по салону. Не зігрівало й легеньке пальто, коротка спідничка ледь прикривала стегна.
– Треба ж було старому бовдурові відправити мене в ці місця, де, мабуть, чорт свої постоли загубив, – зневажливо подумала про начальника.
– Ха, ще й легіня файного знайдеш! Ага, тут знайдеш! Одні старці живуть, жінки та діти. Хлопці у світах...
На черговій зупинці увійшов до салону чоловік у чорному костюмі з краваткою, в руках тримав товстий портфель.
– Видно, давно чекав, бо ніс його почервонів від холоду, –  подумала.
– Доброго ранку, отче! – поважно привітався водій. – Щось скоро ви сьогодні на службу!
– Важкохворий чоловік чекає на сповідь, – відповів священик.
– Ненормований у вас робочий день, – спробував продовжити розмову водій.
– На те воля Божа, – відповів.
 Далі розмова пішла про погоду, зібраний урожай та сільські новини.
 Марійка вже не прислухалася до розмови. Подумала, що священик у безконечних ходіннях на цьому світі.
– Певне, й мені доведеться їздити. А могла не йти в соціальну службу. Сусідка Галя влаштувалася в торгівлі. Кожен день має свіжу копійку. Одягнена в усе нове. А я з двох зарплат ледве на туфлі назбирала.
– Походжу сьогодні по гірських стежках – розповзуться, – глипнула на обновку.
Пасажирів побільшало: підсіли три лісоруби з бензопилою. Сморід пального вмить заповнив салон.
 На черговій зупинці влетіла до салону зграйка учнів – їхали до школи. Автобус наповнився голосним сміхом дівчаток, які охоче смикали хлопця за його смішного чуба, кепкували з нього. Здається, це не зовсім хвилювало підлітка. Він щоразу кидав закоханий погляд на синьооку білявку, що сміялася голосніше за всіх.
Невдовзі гурт вийшов біля школи.
На наступній зупинці до Марійки підсів молодик. Недбало одягнений, „несло” від нього перегаром. Його погляд прилип до її оголених колін.
– А щоб ти пропав! – побажала йому в думках...
Підсунувся ближче, торкнувся її пальців.
Рвучко підвелася й пересіла на вільне місце.
Молодик, ніби нічого не сталося, витріщився у вікно.
– Дівчино, скажіть, яка година? – звернулася до неї бабуся з клунком на колінах й ціпком у руці.
...Пасажири змінювали одні одних. Дорога змійкою тяглася в гори. Високі смереки стояли на кручі, міцно трималися корінням за кам’янисту землю.
Переїхали річку, що виблискувала на ранковому сонці.
Обабіч дороги вигулькнули будинки. Одні – під дранкою, інші – під сірим шифером, подекуди – під черепицею.
На галявинах випасалася худоба. Відлуння маленьких та більших дзвіночків на шиях, наче карпатська святкова рапсодія, заповнювало навколишній простір. За музик були поважні корови та легковажні вівці.
– Малому бикові на шию прив’язали глухий бляшаний бас, – з усмішкою подумала Марійка.
– Приїхали! – виголосив водій, мабуть, для тих двох туристів, що дрімали.
Марійка вийшла, оглядаючись навколо.
Водій сказав їй:
– Від’їжджаю в райцентр о третій.
– Дякую, – відповіла.
Бабуся з клунком поряд спитала:
– Ти до кого йдеш, сердешна?
– Дякую! – Зашарілася дівчина.
 З’їли майже все. Бабуся зібрала крихти хліба й залишки їжі, зав’язала хустину.
– Ну що, з Богом підемо далі.
По дорозі Марійка розповіла про себе, свою роботу, про біди людські та негаразди, які бачить щодня.
–  Дивись, сердешна, будь справедливою з людьми, роби все на совість! – наче повчала старенька. – Не засидись у дівках, обслуговуючи старих, немічних. Шукай свого хлопця, доки молода, не цурайся вечірок з гарними людьми... Я з дитинства змушена була жити в цьому віддаленому присілку, хлопців гожих не було. Змалку важко працювала. Батьки видали мене ще зовсім молоденькою за багатого вдівця, старшого за мене. Щастя з ним не мала, дітей – теж. Недовго прожили разом – помер. Залишилася, як палець одна на багато років.
Неподалік стежки виднілися стара, а біля неї нова, недавно збудована хата. На подвір’ї поралася молодиця. Побачивши бабусю, привітно посміхнулася й попрямувала назустріч.
Марійка відкланялася й пішла по стежці вгору, обминаючи велике каміння, яке вже добряче подряпувало нові туфельки.
...Хата Поличка мовби красувалася на сонці. Попереду – довга лавиця. Поряд – ковбиця із сокирою. На землі – рештки нарубаного хмизу. На подвір’ї – нікого. Гукнула! Не озвався ніхто.
Відчинила двері, переступила через високий поріг. Наче середньовіччям війнуло з глибини. І ще чимось незрозумілим. У кімнаті було холодно. Велика піч – студена. На стіні висіли ікони. Декілька саморобних стільців та дві полиці – ось і все те, що наповнювало помешкання. На шпорі стояв чорний горнець з дерев’яною мішалкою для приготування токану.
Присіла на ослоні, очікуючи, що хтось прийде.
Тиша!
Підійшла до печі. Між нею й стіною звисала ряднина, ніби щось прикриваючи. Припідняла, й... остовпіла: перед нею в напівтемряві лежав мертвий чоловік. Худе щетинисте обличчя з гострим носом виднілося в напівтьмі.
Скрикнула й вибігла з хати.
– Доню, ти чия будеш? – долинуло з-за спини. Оглянулася – бабуся.
 – Я – із соцбезу ...
– Пізно – Богу душу віддав, царство йому небесне. Оце ходила переказати церковникові, аби дзвонив. Треба поховати. А де взяти гроші?
 – Я вам допоможу! – відповіла. – Принесу гроші.
...Автобус вирушав до міста пополудні. Водій був у доброму настрої, намагався фіглювати.
Марійка мовчки всілася в крісло, заплющила очі.
Дорога сповзала вниз, обминаючи крутосхили, на дні яких шуміли чисті потічки.
Люди, худоба, смереки пропливали мимо вікон автобуса.
Приїхала до міста й одразу – до свого начальника.
– Що?! – привітно зустрів її. – Обстежила?
– Дід помер. Потрібні гроші на похорон! Уранці я їх відвезу. А бабу Поличку візьму на облік, буду опікуватися.