Артек

               
               

АРТЕК
– Няню, – пригнічено промимрив син, – приходила класна. Довго чекала тебе. Хотіла поговорити.
Він був утомлений роботою й кволо спитав:
– Уже щось недобре вчинив?
– Спитай у мами – учителька довго говорила з нею. Про що – не знаю.
Дмитро постояв, вагаючись, чи йти й розпитувати дружину, чи почекати, коли сама скаже. Йому не хотілося говорити ні про що – по дорозі випив з робітниками оковитої, а дружина не терпить, коли він “угашений”.
Побрів через подвір’я до старої хижі, що служила літньою кухнею й водночас коморою для господарських потреб.
Пес Тарко віддано дивився йому в очі, відганяв волохатим хвостом настирливих мух.
 –Він завжди привітний до мене, – подумав і відчинив перекошені смерекові двері, переступив через високий поріг до сіней.
Це була старовинна будова з міцних дубових колод, тесаних уручну, оббитих дранкою з молодих грабів. Стеля чорніла поперечинами, вистеленими темними від часу та кіптяви дошками.
Хату збудував ще дід Іван, коли повернувся з далекої Америки, привіз важко зароблені гроші.
Це житло завжди підтримується в порядку. Перекрите бляшаним дахом, захищене від примх погоди, воно ще довго прислужуватиметься на обійсті Дмитра Попадинця.
Передня кімната від вулиці – світлиця зі старовинними іконами, у рамках із золотистою фарбою, з яких на світ Божий і на господаря дивляться святий Микола-угодник  і Пречиста Діва Марія з немовлям.
У темних рамках, сірі, невиразні фотознімки родини Попадинців від діда – у формі мадярського левента до весільних – Дмитра та Христини …
Широке родинне ліжко з викладеними одна на одну високими подушками, застелене вишиваним покривалом залишилося йому в спадок від матері, а батькові – від діда, який розумівся в столярстві,  привезений з еміграції інструмент. Змайстрував його, а також стіл та довгу ладу з покришкою й наплічниками. Другу таку, але грубішу, держали на ганку, де у святкові дні збиралася стара челядь, аби одпочити й почути, що діється в селі й у світі, поговорити із сусідами.
Часто сюди сходилася й молодь.
У хатній ладі складали одежу, жіночі прикраси, постільну білизну, а в тій, що на ганку, завжди було повно грубо помеленої мелайної крупи для худоби.
Над ліжком, трохи збоку, у стелю було забито два залізних гаки. На них висіла колиска, яка перегойдала в дитинстві всіх членів родини, а їх було, нівроку, десятеро.
Кожен знайшов свою долю в житті.
Після чергової хвилі еміграції на Захід, перед другою світовою війною, у різних країнах американського континенту осіли Мирон, Йосиф та Штефан. Благо, були молоді, неодружені, не залишили по собі нічого, окрім пам’яті.
Інколи писали листи, відправляли посилки з одягом та великі ружасті хустки, які вдома розрізали начетверо. Жінки пов’язували їх на свята до церкви.
Пошта контролювалася службою безпеки. Конверти та посилки видавали завжди відкритими.
Старших членів родини, бувало, викликали в райцентр до сірого будинку на вулиці Московській …
Але родинний зв’язок все-таки між собою тримали.
… Дмитро був наймолодшим уже в другому поколінні, тому й залишився за господаря в родинному гнізді.
У “задній” кімнаті, яка була одночасно й кухнею, робилося все: скубли пір’я з гусей, курей, лущили тенгерицю, полуднували, вечеряли, пряли, казкували. Любили сидіти біля вогню в шпорі. Зверху накладали нарізану картоплю, підсолювали – і за кілька хвилин хрумтіли, аж за вухами лящало.
А в зігнутій “у коліно” трубі, встромленій у димар, звучала чудо-музика, особливо – у морозну ніч, коли горіли смерекові дрова.
На довгому столі завжди лежав загорнутий у рушник хліб, поряд була дерев’яна тарілочка, наповнена сірою солотвинською сіллю.
У сінях, за дверима, стояла велика бочка з квашеною капустою, придавлена каменем із потоку, з порожнім кухлем: хочеш розсолу – напийся!
Поряд стриміла драбина для виходу на горище. Там складали суху отаву й сіно.
З весни до пізньої осені на горищі ночували в сіні діти – під покрівцями, які в довгі зимові вечори виткали, гупаючи кроснами, переплітаючи нарізані полотняні смужки міцними нитками, невтомні жінки.
Оглянувши приміщення, зупинився на великому мідному казані. Пригадалися сценки з дитинства.
У другій половині літа кожного року незабутнім було нічне варіння леквару зі слив. То був цікавий процес. Батько викопував перед хатою спеціальну яму, туди вставляв мідний столітровий горнець. До ями прокладав траншею з гарадичами, щоб зручно було підходити й підкладати дрова у вогонь. Пристосованою дерев’яною мішалкою на довгій палиці постійно помішували леквар, щоб не пригорів.

Хлопці й дівчата супроводжували це дійство фіглями й… залицялися. Тут запалювались перші паростки кохання. Обличчя сяяли від полум’я на фоні довколишньої темряви, вогонь додавав їм особливого вигляду. Нікому не хотілося дрімати чи йти додому.
Виділявся своєю винахідливістю й Дмитро. З наближенням півночі починав розповідати про пужала, різні страшні історії. Говорив настільки емоційно й переконливо, що аж волосся від страху піднімалося.
– Митре! Та чому не йдеш вечеряти? – голосом, скоріше лагідним, аніж сердитим, гукала Христина. – Я козлики картопляні насмажила – ще гарячі, які ти любиш, зі сметаною!
– Йду вже! Я й спати не збирався, тільки хотів трошки відпочити.
Та повіки стали такими важкими, що не хотілося їх розтуляти, сон здолав усього. Чув, як скрипнули двері.
–То – дружина, знову з їдою! – подумав.
– Нашого Іванка хочуть направити в Артек.
– Чи то почув, чи наснилося?
– Учителька каже, що так педагогічна рада вирішила, хоч і сумніви були, бо в його класі є круглі відмінники, та він самостійний, не заганьбить школу, серед вибраних!
Від цих слів потепліло на душі.
–Ти, бач, наш синок який! То так, самостійний!
Пошкодував, що недавно довелося витягти пасок і нашмагати йому по сідниці.
Нічого, бувало, і його батько теж не жалував. На користь пішло. Чоловіком став, вивчився, майстер – на всі руки.
… Ранок почався несамовитим криком червоного, як палаючий вогонь, півня. Зарохкали підсвинки. Чомусь завовтузилась в тісному стійлі корова. Тонко мекала коза.
Треба вставати, поратися по господарству.
Так і спав один цілу ніч у старій хаті.
У роті пересохло. Хотілося якнайшвидше загасити сухість, що пахкала зсередини.
Тільки згадка про синову поїздку в Артек, до Чорного моря, приємно схвилювала душу. Сам усе життя мріяв покупатися в морській воді, полежати на гарячому піску й дивитися на безмежне синє море та голубе небо з білими пухнастими хмаринками.
Згадав про старшого сина, який служить у студеному Заполяр’ї. Ось би йому туди!
… Зайшов до будинку. З кухні долинав гримкіт посуду – дружина готує сніданок.
– Доброго ранку! – привітався.
Вона витерла руки об фартух і потяглася до полички, взяла синів щоденник і подала йому.
Чітким рівним почерком, червоною пастою було написано, що його, батька, запрошують на розмову з директором школи  “… про поведінку сина”.
– Що там? – не збагнув.
– Менше б тобі в буфет заглядати, то й знав би!
– Не так уже часто заглядаю!.. Дак що?!
– Побився з хлопцями … Двом розквасив носи …
– А, може, було за що?
Різко постукав до кімнати, де спав малий. Розбудив і грізно спитав:
– Що там, га?!
– Побився з дітваками, – упівголосу відповів.
– Ти нападав?
– Ниє. Вони. Зграєю!
– За що?
– Бо я захистив Сергія Кодроша, якого били …
– І двом … розквасив носи … написано в щоденнику.
– Трьом …
– А чому написано двом?
– Бо третій чкурнув з очей учителів!.. Я справедливо розквасив!
– То нащо ж мені йти до директора?
Знизав плечима.
– Ти про все чесно мені сказав?
– Чесно.
– Ага!.. Ну, то йди вмийся, поїж. А я піду до директора!
По дорозі думав, аналізував: “Ну, якщо малий захищав од “зграї” Сергія, а потому – і себе од тої самої “зграї”, то це добре. Погано, що билися … Отак і скажу директорові … А кедь Іванко й не поїде в Артек, то біди не буде – хлопчик він, нівроку, здоровий, то най на його місце знайдуть когось з кволеньких … Тут у нас гори – потоки – сам Бог дав усе для здоров’я … і вдома потрібна допомога по господарству …”
Підходячи до школи, подумав: “Міг Іванко набити отих по гузиці, й ганьбилися би показувати садна!.. І не треба було б мені йти до директора!..”