Служебное расследование

СЛУЖБОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ
Жовтий “газик”, натужно ревучи повільно повз до гірського села.
Засипані снігом горби лише окремими цятками чорніли обабіч дороги. Дрібненькі струмочки лизали білу холодну ковдру, стікали в потічок, що, звиваючись, біг у вир повноводної річки.
Бувалий водій проклинав важку дорогу, врубував то першу, то другу швидкості.
Поряд з ним сидів молодий чорнявий чоловік, тримався за верхній поручень, щоб не втратити рівновагу. В лівій руці тримав чорну папку. У ній, серед службових паперів на двох каліграфічно написаних аркушах з приписами, на міністерському бланку, був «вирок» директорові школи. Йшлося про його халатне ставлення до своїх обов’язків, що призвело до викрадення повного комплекту шкільних класних журналів.
Розгляд цієї справи був на особливому контролі. Чиновник мав провести службове розслідування. Після того як він нещодавно очолив відділ освіти, це була перша важлива справа в його професійній діяльності.
Сільська школа зустріла потріпаними стінами коридорів з поблідлими від часу портретами «основоположників» вічного вчення та запилюженими атрибутами піонерської організації.
Шкільний дзвінок різко пролунав над головою. Учні “висипали” в коридор.
Діти здивовано розглядали незнайомця: нова людина в школі, та ще й у гарному костюмі, дивина, бо ж сільські вчителі одягалися звично, майже нічим не відрізняючись від селян.
Підійшов до масивних дверей директорського кабінету. Зачинені. В учительській зустрівся з жінкою поважного віку.
– Як, ви вже тут? – запитала. – Так швидко!
Від несподіванки в неї з рук раптово випала масивна рахівниця й улучила прямісінько на кінчик черевика чиновника. Від болю аж в очах потемніло, та стримався, не подав виду.
– Вибачте! – розгублено вичавила жінка.
– Звідки вона могла знати, що я приїду? – подумав мимоволі.
– А де я можу побачити директора? – запитав.
– Він – у лікарні. Начебто з інфарктом.
– А заступник є?
Заступник директора – молода, струнка жінка, вислухавши чиновника, висловила свої припущення про крадіїв. Декілька разів виголосила свою непричетність до всього, що відбувалося.
Розуміючи, що від неї чекають конкретних пояснень, почала говорити про складності в роботі, “важкий колектив»…
– Ви давно працюєте заступником директора? – запитав.
– Недавно! Я вчила діток української мови та літератури, аж поки в минулому році з призначенням директора вимушено звільнили заступника, яка не відповідала вимогам інструкцій міністерства. Вони обоє були математиками. Я довго не погоджувалась, але, врешті, дала згоду.
Розмову перервав дзвоник.
– Даруйте, але мені треба йти на урок –  сказала.
– Будь ласка!
Навпроти школи вгледів сіру будову вчительського восьмиквартирного будинку.
– Добре, що, хоч це зробила влада, – думав про себе.
За вікном, ніби застив типовий гірський пейзаж. Вузенька вуличка побігла уверх, ділячи сільські садиби. Людські кури копирсалися в смітті, лінивий собака вартував ворота господаря.
Ніхто його не турбував.
– Підійду до вчителів! Поговорю.
–...Ось тут лежали журнали! – показала на полицю вчителька з червоною пов’язкою чергового на рукаві. – Після кожного уроку журнали кладуть на місце, правда інколи керівники забирають їх на перевірку.
– А вчительська зачиняється на ключ?
– Так.
Розмова з іншими педагогами теж нічого не дала.
– А чи були колись із вашої школи скарги, анонімні листи? – несподівано запитав учителя історії.
Це був чоловік високого зросту зі скуластим обличчям і майже квадратним підборіддям. Його очі хитро бігали, наче він чогось боявся.
Внутрішній голос підказував: цей щось знає, або сам причетний до цієї справи.
–А чому ви мене про це питаєте? – насторожено запитав.
Це запитання ще більше посилило підозру.
– Так, я писав у різні інстанції неодноразово, вказував на недоліки в роботі попереднього керівництва. Про це я говорив на педрадах, що легко довести, якщо підняти протоколи.
– Злодієві потрібне звільнення директора, – наголосив учитель..
– Він у чомусь схожий на одного голлівудського актора, – подумав чиновник.
– Якщо це й справді … так, то, де ж докази?
– Їх просто немає.
...Пошуки на горищі й на смітниках нічого не дали. “Прочісування” всією школою навколишньої території теж було марним.
Уроки закінчилися.
На завершення розмови спитав учителів-горян, як облаштували свій побут?
Ті, наче чекали таке запитання. Гостинно запросили його до своїх осель. Обійшов нашвидку майже всіх.
Побутових проблем чимало: немає дров, дахи треба латати, не всі розрахувалися за електроенергію.
– А тут живе математичка, яка вам трохи пальці не відбила, – засміявся в дверях чолов’яга в куртці лісничого, запрошуючи гостя до оселі.
Пройшов до напівтемного коридору, відчув під ногами щось м’яке. Це була шкіра велетенського кабана.
Роги красеня оленя на різьбленому дереві з дубовим листям красувалися над розкішним диваном. Акварелі гірських пейзажів, грамоти, нагороди, фото з впливовим начальством висіли над журнальним столиком зі стосами паперів, на яких дуже гарним каліграфічним почерком щось було написано.
– Гарний у вас почерк – похвалив господиню.
– То не я писала. Мій чоловік. Він і ці картини намалював.
– Десь учився?
– Ні, закінчив лісотехнічний, а малювання – хобі.
Довелося піддатись на вмовляння господаря випити чарку «з – під дуба»,  як він її назвав.
– Горілка – міцна, справді зі смаком кори дуба.
Подякував і заспішив до машини.
… Дорога до міста була, наче коротшою. Водій одразу ж запитав:
– Ну, що – ви все зробили?
– Ні не все. – І щоб не дати йому змоги розпитувати, змінив тему розмови:
– А ви скільки років начальство возите,–несподівано звернувся до водія?
– Ви десятий, а років удвічі більше!
– Ого !
– Мабуть, цікаві були люди?
– Усякі, неоднозначно відповів водій.
– З усіма ладили?
  З усіма! Я старався сумлінно виконувати свої обов’язки. Старався робити людям добре. Амбіції стримував.
– Повезло мені з водієм, – подумав – професіонал … з філософським нахилом.
– А що скажете про цей випадок, який я, який ми – поправив себе, – сьогодні розслідували?
– Вочевидь, хтось вашими руками хоче прибрати директора школи, який, на мою думку, є порядна людина.
– Хочете сказати, що він не винен?
– По-вашому, по-державному, наче й винен, а по-людському, певне, ні!
– Керівник відповідає за все, що твориться в школі... Мене не зрозуміють там, наверху... Вони, попри все й мені оцінку дадуть, а то ще й можуть турнути «десятого», – іронізував, усміхнувшись. – А ви відкриєте другу десятку в переліку державних бюрократів.
– Вас не звільнять, нема за що! Але директора все-таки шкода. Інфаркт – це вже серйозно. Якщо буде наказ про звільнення, – йому кінець!
..Запала довга тиша. Автомобіль, залишаючи за собою розбиті гірські дороги, виїхав на асфальтівку.
– Куди поїдемо? Робочий час закінчився.
– Давай ось туди, до кафе.
– По сто чи по п’ятдесят! – запропонував чиновник. – Тут можна – ми вже вдома.
Водій не чекав такого повороту справи, відповів:
– Ви сьогодні заслужили всі сто!
Сиділи довго. Бувалий водій та молодий чиновник топтали в ступі премудрості людського буття. Без суперечок, з явним порозумінням.
… Перед очима чиновника були сільська школа, перелякані вчителі та директор, з яким він так і не зустрівся.
… Наказ по цьому факту таки був. Завідуючий відділом освіти отримав догану. “Вказали” й тим, що наверху. Пункт про зміцнення керівництва загальноосвітньою школою так і не був виконаний – директор обійшовся суворою доганою.
Минуло понад двадцять років. Нове покоління вчителів та учнів змінилося в цій школі. Уже й забулася історія з викраденням шкільних журналів.
Пережите підкосило здоров’я директора школи, невдовзі його не стало.
Чиновник побілів від часу та житейських турбот, продовжував ще працювати рядовим службовцем, очікуючи на державну пенсію.
Та одного дня на автобусній зупинці до нього підійшов чоловік високого зросту, посивілий, з масивним вольовим підборіддям з ямкою.
– Доброго дня, пане! – привітався. – Не впізнаєте?
– Сто років вас не бачив, багаті будете!.
– Куди там! Ось моє багатство – погладив сивину.
– Стільки народу за своє життя пройшло переді мною, що, їй богу, важко всіх пригадати!
– Добре діло ви зробили тоді, коли по факту викрадення журналів не звільнили директора, хоч і самі, як я знаю, постраждали.
– Пригадав!
– Ви ще вчителюєте?
– Ні, я вже давно живу й працюю в обласному центрі. Викладаю історію в технікумі. А село люблю, жінчині родичі там залишилися, то я часто в них буваю.
–Мабуть на мене подумали тоді? – запитав.
Чиновник промовчав, та згодом продовжив:
– Скажу відверто, я сумнівався. Та це вже давно було – махнув рукою, не бажаючи продовження розмови на цю тему.
– Ні, шановний, я бачив по ваших очах, що підозрювали мене! І не тільки ви, а й колеги теж.
– Так, думав, що то ваша робота, але доказів не мав.
– Ходімо, десь присядемо.
– Давайте.
У гамірному привокзальному кафе сіли за столик.
– Ви думаєте, що мені легко було з цією підозрою жити? Ще й смерть директора, наче була на моїй совісті. Тому й вимушений був переїхати.
– Прочитайте – ось це свідчення, – сунув у руки чоловіка стандартний, трохи потертий папір.
 Одягнув окуляри. Перед ним був текст, написаний знайомим каліграфічним почерком, який він добре пам’ятав.
– Це було письмове зізнання чоловіка, який був у відчаї, скоріше – сповідь за скоєний гріх.
Автором був лісничий. Він зізнавався, що його дружина, заради помсти за звільнення, викрала журнали, принесла їх додому. Спалив їх, на її прохання, у домашній грубці. Він і написав під диктовку листа в міністерство. Так і жив би з цим, якби нещастя не звалилося на їхню голову. Єдина дочка важко захворіла й померла на операційному столі. Дружині смерть дочки та страх за скоєне вплинуло на психіку. Знайшли її на залізничній колії. За свідченням робітників, вона сама кинулася під потяг. А зараз сам лісничий важкохворий, прикутий до ліжка, просить у всіх прощення.
Були в цьому листі окремі деталі з тих років, та чиновник на них не звертав уваги.
Перед очима була вчителька математики, яка такою дорогою ціною розплатилася за банальну помсту.
– Пробач мені, – сказав чиновник. – Дякую за правду!– Бог нам суддя!