Биржа

БІРЖА
– Чуєш, Ганно! – штурхнула чорноока молодиця знайому, яка в мороці тісного коридору намагалася прочитати чергову інформацію про вакансії для безробітних.
– Щось для нас є?
– Ні для тебе,  ні для мене підходящої роботи немає!
– А ще що там написано?
– Багато чого про державні гарантії, а для нас двох лише дуля, бо ми – члени селянського господарства, а таких не реєструють.
– Господи, ніяк про «членів» не забудуть, щоразу «членами» прикриваються! 
– Це для того, щоб не платити допомогу! – кинув  хтось із гурту.
– То такі недолугі закони пишуть! 
– Істинна правда! – підхопив інший.
– Законодавців ми самі вибрали! – мовив охайно одягнений чоловік. А тепер — ось результат!
– Варишські пани живуть на поверхах, землі не мають, а  реєструють їх і поготів, –  заздрісно мовила жінка з черги.
–А що з тої землі, – утрутився в розмову чоловік поважного віку.      
– Минулого року двічі затопило, все вимокло, доводиться самим купляти привозну картоплю з Волині.
– Ой так, так! – ніякого толку з тої землі.
Двері кабінету відчинилися, службовець буденно покликав чергового відвідувача.
Ті, хто прийшов уперше, штовхалися біля маленького віконця, вирізаного в дверях.
 Диспетчер пояснювала  вимоги інструкції, називала папери, де їх узяти, щоб зареєструватися.
– Та чому ми тут стоїмо?  Ходімо, – наполягала чорноока.
– А куди йти? На базар? Там своїх повно. Наша держава теж … базар! Усі пішли торгувати: хто – з Туреччини везе, хто вживаним одягом торгує, інші кинулися на китайську  «жилу» …
– Давай краще підемо на фірму, нам ще платню повністю не видали.   
– А хто її видасть? Шеф десь у бігах, кредитори за ним ганяються, податкова бомбить, а на нас йому начхати.
…Настала тиша. Табло над дверима показувало час і черговість відвідувачів.
   – Ви мали вчора з’явитися! За невідвідування до вас будуть застосовані штрафні санкції, – пролунало з напіввідчинених дверей.
– Які такі санкції?! Я просто переплутав дату  прийому. Ваш талончик моя дружина випадково випрала з моєю сорочкою, і дата стерлася.
 – Відповідно до інструкції з вас знімуть виплату за три місяці. 
 – Господи, всюди інструкції. Ні жити, ні вмерти не дадуть ті інструкції! – спересердя мовив чоловік.
Двері знову відчинилися, по вузькому проходу, всміхаючись, протиснувся хлопець. В руках міцно тримав направлення на роботу.
–  Ну що – запропонували роботу? – спитали його.
–  Так! Піду складальником радіоапаратури на завод.
– От добре, – зраділо вигукнула його супутниця, що скромно чекала в куточку.
Під поглядом десятків очей пара, дрібочучи по сходах, пішла.
– Добре молодим – їх повсюди беруть, а нас, бач, назвали особами  передпенсійного віку. Наче непотріб якийсь! – порушила тишу жінка поважного віку. – Я майже все життя пропрацювала на одному місці, колись то престижно було, а зараз за два роки до пенсії вигнали, як собаку. Ще й заставили заяву написати. Я, дурна, зі злості й написала. Шукаю тепер манну небесну тут, на біржі. Кажуть, що погані були комуністи, та при них у державі був порядок,  роботу мали всі. При них і в цій установі не було б потреби, – мовила, вказуючи рукою на вивіску.
– Ми запровадили ринкову економіку, це – новий механізм соціально - економічних відносин, безробіття неминуче! – спробував просвітити жінку добре одягнутий чоловік, явно – з інтелігентів.
– Ви з своїм механізмом теж ось тут стовбичите, – їдко резюмувала та.
… До коридору зайшло двоє дівчат, чемно привітавшись,  сором’язливо притулилися до билець східців.
– Неначе ще школярки? І ці на прийом? 
Черга просувалася повільно. Нервове напруження то спадало, то раптом спалахувало знову.
Утомлена життям та роботою жінка-диспетчер видавала направлення й стежила за рівномірним навантаженням на спеціалістів, які вели прийоми.
Звичний режим роботи порушили дві угорськомовні громадянки. Одна була ще й перекладачкою, хоч ледве могла спілкуватися українською. Обоє не могли усвідомити, які треба папери й нащо їх збирати, куди з ними йти.
– Нем тудом, – тобто – не розумію, – звучало в коридорі майже кожної хвилини.
Урешті знайшли спеціаліста, який угорською втлумачив жінкам законодавчі вимоги.
…Хвилю пристрастей серед відвідувачів створив безробітний, від якого несло смердючим перегаром. Нахабно, наче з корабля на бал, пройшов через юрбу. У дверях його намагалися зупинити. Та де там!
– Станьте в чергу! Який у вас номер? Вас викличуть! – грізно лунало з юрби.
– Я не з вашої команди, – пробував відмахнутися чолов’яга. – Мене послали з Пенсійного фонду за архівною довідкою.
– Та це ж не сюди, знервовано показав чоловік інтелігентного вигляду. – Ідіть он туди! – указав пальцем на другий поверх.
 Назустріч йому по сходах розвалькувато спускався скаржник.
– Ну що, директор прийняв? Допоміг? – спитав хтось.
– Ай – ай! Говорить масно та підганяє знову під ту кляту інструкцію. Пропонував навіть подарувати, та я не взяв.
– Нехай підітруться нею! Спересердя вилаявшись, вийшов на вулицю.
У коридорі залишився один відвідувач. Вигляд мав пригнічений. Сидів на краєчку стільця, під стендом «Роботу знайдемо разом!».
– Його навіть не зворушив радісний сміх дівчат, що вийшли з приймальні. Ті весело говорили про запропоноване їм безплатне професійне навчання, а після закінчення – гарантовану роботу.
… Диспетчер  вкотре виглянула в коридор. Побачивши вже знайомого чоловіка, запитала:
 – Ну що, знову не взяли ?
– Не взяли! – підвівся, повертаючи направлення на роботу. – Не знаю, як додому йти, гроші закінчилися, дружина хвора, дітей треба годувати і одягати … 
Змарнілий, з опущеною головою стояв похнюплено посеред коридору.
– Нате вам на дорогу, – диспетчер дістала з гаманця свої кровні.
– Я віддам, я обов’язково віддам, – відповів чоловік і вклонився їй на знак вдячності.
– Прийдіть наступного тижня – може, заявлять підходящу роботу для вас.
… Центр зайнятості населення, а в народі просто – біржа – завершував черговий робочий день.