За межею життя...

ЗА МЕЖЕЮ ЖИТТЯ...
Чоловік стояв біля вікна, втомлено притулив чоло до холодної шибки й потуплено дивився «в нікуди». Міцно стиснуті щелепи виказували його напружений стан.
У цей вранішній час,  зазвичай, він мав бути на роботі.
– Працівників у такій кількості не потрібно – нас накрила світова криза, видавати зарплату нічим, – такий вердикт виголосив директор на зборах трудового колективу.
Заява збурила всіх. У ймовірних кандидатів на виліт похололо в грудях. Для переважної більшості з них робота була єдиним засобом для існування.
«Куди йти, чим зайнятися? Сам-самісінький я на цім світі. Батьки померли. Своєї родини не створив …» – мало не кричав і товк чолом у стіну.
… Відвідування центру зайнятості раз на тиждень дещо урізноманітнювало життя. Надія, яку пов’язував з цією службою, ще гріла душу.
– Може, сьогодні запропонують якусь роботу? – щоразу думав, коли йшов на прийом.
Та потрібної йому роботи не було.
– На ринку праці суцільний штиль! – іронізували службовці, намагаючись хоч якось полегшити долю безробітних.
– Поїду в місто. Може, щось знайду, – хапався за «соломинку».
Та думка про гроші на проїзд зупиняла його.
– Якось би на харчі нашкребти, за світло й за газ рахунки виставили… Усім треба платити. Навіть за те, що не споживав.
Хтось постукав у шибку.
– Вийди на двір! – почув хриплуватий голос з веранди.
Сусід? Мабуть, знову на похмілля буде просити?
– Робота є. Треба город перекопати. Обіцяють випивку й харчі. Грошей не дадуть. Не вагайся, бо здохнеш з голоду!..
Старенька жінка зустріла їх надворі. На ослоні налила погари вина, подала лопати й відміряла добрий дараб землі.
– Оце, хлопці, треба скопати!
Від випитого вина в шлунку здійснялася буря: хотілося і їсти.
Копати було важко. Грунт прилипав до лопати.
З’явилася старенька з графином червоного вина. Мовчки пригостила й пішла.
– Бабцю! Куди ви понесли графин? – скрикнув сусід. – Залишіть його нам. Копати важко. Зогріємося – швидше закінчимо.
– Ні. Я поставлю графин на межі. Докопаєте до нього – ще пригощу – посміхнувшись, подалася на обійстя.
– Давай ще по-одному, – запропонував сусід. – Я наллю.
– Ні. Краще копаймо. Сонце припікає, уже в голові гуде, – знервовано буркнув – якщо вип’ємо зараз – роботи з нас не буде, і стара розгнівається, нічого не дасть.
Пополудні виснажені чоловіки нарешті дійшли до межі. Вино мало не закипіло на сонці. Але випили його до краплі.
… На дорогу отримали банку вина, кусень сала, хліба й цибулини.
– Грошей хоч трошки дайте. Бачите, скільки скопали, – показав сусід на ділянку.
– Я з малої пенсії живу, грошей не маю, – сухо відповіла старенька.
– Ходімо! – велів захмелілий сусід, затиснувши банку з вином під пахвою.
Пили вже в хаті.
Потім сусід кудись зник, але згодом повернувся з пляшкою.
Наступного дня чистили вигрібні ями й возили на город гній та мустівку. Господарі пригощали краще, аніж старенька.
Так минали дні за днями.
У визначений час прийшов до центру зайнятості без похмілля, не голений.
Працівниця служби заклацала на клавішах комп’ютера. Здалося їй що інформацію про час і день наступного відвідування той не сприйняв.
Чоловік хиткою ходою зник у переповненому людьми коридорі.
На наступне відвідування не прийшов.
…У дверях приймальної стояв його далекий родич. Тримав у руці довідку з сільради, в якій ішлося, що він за свої кошти поховав безробітного, тому й прийшов сюди.
За державною допомогою на те поховання.