***

Так довго думала, як почати писати. Напевно, справжній письменник сказав би "Виливати свої думки на папір", але я не справжній письменник. Ой, та що там говорити... Я навіть не письменник. Вирішила, що не буду довго думати над початком. Я не хочу, щоб мій твір захопив когось. Хочу, щоб хоч хтось знайшов себе в ньому. Моя історія досить банальна. Але в той же час незвичайна. Так буває. Розповім про звичайний вечір. Ні, швидше про незвичайний. Саме сьогодні зрозуміла, що я не просто істота з мозком чи без нього, хто його знає? Я людина. Дивно звучить. Нехай. Усі герої цієї історії - реальні, події - також. Що ж, почнемо...
Ніч повільно опускалася на місто, укутуючи землю темним плащем. Поступово на вулицях запалювалися ліхтарі, намагаючись розігнати морок біля себе і принести світло не тільки у світ, а й у душі людей... А чи вийде? Побачимо...
18.00 - закінчилась тренування. Втомлені та такі безжиттєві тіла повільно розходяться по роздягальням. І в цей момент я усвідомлюю, що в мене немає жодної копійки в кишені, і треба потрапити у протилежний кінець міста. Пішки. Чомусь посміхнулась. Чи то від утоми, чи то від чого. Сама не знаю. Я іноді себе не розумію. Плетуся до роздягальні та згадую: речі на горі. У спортзалі. Що ж, піднімаюся сходами. Така втомлена. Нічого. Не вагони розвантажувала. До того ж мені ще потрібно йти додому. Кілометрів п'ять. Заходжу. Нікого немає. Аж смішно стало: ніхто не додумався взяти мою сумку та віддати її. Ні, не подумайте нічого. Усі вони гарні люди. Чесно. Забрала речі та повільно, так повільно спускаюся до роздягальні. Усі порозходилися. І навіть світло вимкнули. І знову ж таки: ні в кого не вистачило розуму позичити мені гроші на таксі чи проїзд в автобусі. Нехай. Переодягаюся. Виходжу. Лише тренер, прощаючись, запропонував підвезти мене. Я відмовилась. Чомусь. І навіть не шкодую.
Ну ось. Нарешті. іду по вул. Леніна. Зима. Сніг. І я. Без шапки. Безтурботні дітлахи катаються на катку. Щастить. Їм не холодно - тепло вдягнені. Нікуди не поспішають. Їм не потрібно до опівночі вчити уроки. Заздрю, правда. А я все йду. Жадібно зазираю в різні кафе та ресторани, які трапляються по дорозі. Із задоволенням випила б чашку гарячого чаю. Зеленого. Каву не люблю.
Подивилася на небо: зірки яскраво сяяли, віщуючи прекрасну, незабутню ніч. Крізь щільну завісу хмар, зрідка проступало тонке срібне світло місяця. Закрила очі, підставляючи своє обличчя легким поривам вітру. Розкинула руки, намагаючись обхопити його. Мені здавалося, що ще трохи і злечу... Але треба йти...
Бачу Собачок. Багато собачок. Я завжди любила цих тварин. Вони іноді вірніші за людей. А інколи й розумніші. Згадала, що вранці зробила бутерброди. Дістала. Віддала. Вони подивились на мене такими очима. Добрими. Сповненими вдячності. І я розтала. Як завжди. Була б моя воля, забрала б додому. Усіх.
Іду. Обернувшись, помічаю, що рудий пес плететься за мною. Зупиняюсь. Підхожу. І дивлюсь в очі, бездонні очі. Я його приручила. Трохи дивно звучить. Нехай. Тепер ми разом. Я навіть на мить забуваю про втому, відсутність коштів та всі інші негаразди. Тепер ми разом. У той момент я навіть не думала, що скажуть батьки, коли я приведу пса додому, чи сваритимуть вони мене. Байдуже. У той момент думала про інше: ТЕПЕР МИ РАЗОМ. У мене з'явився супутник. І це добре.
Проходжу повз автобусну зупинку і бачу закохану парочку. Вони люблять один одного? Не думаю. Свою думку я пояснити не можу і, напевно, ніколи не зможу. Дивно. Можливо, я так думаю, бо ніколи не кохала, або через те, що бачила вчора того хлопця з іншою. Чорт забирай, шкода мені цю чергову наївну пасію! Шкода. По суті, мені повинно бути байдуже. Це їхні долі. Що хочуть, те і роблять.
Ідемо далі. Пройшли вже чималенько. Дивлюсь навколо: хтось, не поспішаючи, іде додому; хтось докурює останню сигарету; хтось сидить на лавці; хтось п'є алкогольні напої з друзями біля якогось дешевого магазину; хтось уперше поцілував ту, з якою мріяв бути давно... І йду я з тренування з легенькою сумкою, в якій лише кросівки, та з собакою. Аж ось якісь досить досить дивні чоловіки в стані алкогольного сп'яніння починаюсь голосно лаятися. І я вже знаю, чим це завершиться. Напевно, мені треба було зупинитися та якимось чином заспокоїти їх. Але на такі справи є Супермен, який, я впевнена, скоро прилетить і швиденько вирішить усі проблеми. Та й вигляділо б це дивно: неповнолітня дівчинка намагається щось довести 30-річним чоловікам, які не розуміють нікого, окрім себе. І то не факт. Тому я прискорююся. Іду швидко. Обертаюсь і бачу: пес зупинився біля тих чоловіків. Зупинилась і я. Рудий, обернувшись, подивився на мене. Я посміхнулась. І ми зрозуміли один одного. Ідемо далі. А мені шкода тих чоловіків, які, по-перше, знищують рідну мову, голосно викрикуючи нецензурні слова, а, по-друге, знищують самі себе. По-інакшому це ніяк більше не назвеш. Краще б сиділи вдома біля коханих жінок та дітей і дивились, голосно сміючись, якусь комедію. Чи мелодраму. Це не так важливо. Шкода мені їх, шкода. Але, окрім жалю, вони не заслуговують ні на що.
Аж ось мій будинок. Заходжу у двір. Обертаюсь: пес. Не хвилюйся - не покину. Заводжу його в гараж. Там тепло та затишно. А я піду до будинку. Зайшла. Привіталася з батьками. 18.55. - сиджу на кухні, п'ю чай, дивлячись чергову мелодраму. Усе як завжди. Наче й щаслива: у мене є все - турботливі батьки, забезпечене життя, справжні друзі, посмішка на обличчі та сили, щоб рухатися далі. Але чогось бракує. Згадався рудий пес та його очі, бездонні, щирі очі. Піду обійму. 19.00. - Ось тепер повністю щаслива...