Труби горять...

“ТРУБИ ГОРЯТЬ...”
– Що це так набридливо цокає? – засіло в голові чоловіка, що блукав серед лісу в пошуках грибів. Може, вітер б’є гіллякою об стовбур дерева або лихий уціляє камінчиками в старий пень? – міркував про себе.
Напівпорожній кошик не додавав настрою. І хотілося води. Учорашня пиятика, що була продовженням багатоденного кошмарного запою, тепер сушила груди.
Вдихнувши ранкового прохолодного повітря, міцно зціпив зуби.
Цокіт припинився.
– Та це ж вони цокали! – Допився я …
Вирішив відпочити трохи. Приліг на суху траву, застелив рукою стомлені очі.
Учора дружина проклинала, кричала, що загубила життя з п’яницею, накликала йому “швидше здохнути”.
До горла підступала нудота.
Упершись на палицю, підвівся.
Розгрібаючи листя, у пошуках грибів побрів по лісу.
Повітря повільно прогрівалося. Надокучливе павутиння ліпилося до обличчя, насідали комарині зграї, жадали крові.
– Нате, пийте! – протягнув оголену руку. – Там цілий коктейль на спирті. Скоріше здохнете – їдко посміхнувся.
Вийшов на стежку. Мабуть, уже й час повертати? Та, глипнувши в кошик, вирішив іти далі.
Знайшов кілька білих грибів, дві сироїжки.
Зі злості пнув мухомора, що красувався під кущиком.
– Труби горять! – так називав своє горло.
А поблизу – ні криниці,  ані потічка!
Повернув до яру. Може, десь там буде вода?
Наблизився до гущаків верболозу, ступив ще кілька кроків – і побачив криницю. Вода чиста, як сльоза!
Нахилився, щоб напитись, й одразу відсахнувся: наче з того світу, на нього дивився дивним поглядом чоловік, на голові в нього стирчало, наче дротяне, рідке волосся.
Напився. Холодна вода заспокоїла. Полегшало.
Сів на траву, покропив ноги водою, а відтак приліг.
Верхівки високих дерев, наче танцювали в ритмі вальсу з вітром.
 Уліз у п’янку й не може вийти. Призвичаївся до оковитої. Ноги самі несуть на пошуки горілки. Буває, і вночі … думав. Дружина кляне. Пригрозила, що піде й … забере дітей.
– Які ж у мене дітки гарні! – вигукнув.
– І синок, і донечка. Пропаду я без них … Треба щось із собою робити …
Сидів зі своїми думками довго. І не запримітив, як задрімав.
У сні хтось кликав його випити.
Прокинувся від вогню в грудях.
– Не буду більше пити! – аж скрикнув, – бо загублю себе… Залишусь без жінки й дітей …
Сонце стояло в зеніті. Під ложечкою засмоктало. Захотілося їсти. Мабуть, дружина приготувала щось смачне.
По стежці, що петляла між віковими буками, вийшов на узлісся.
Коли опинився на околиці села, мимоволі повернув голову в бік хатини, де жила вдова Ганна, у якої не раз купував самогон, а якщо не мав грошей – давала в борг.
– Давай вип’ємо! Бо вже “труби горять,” – начувся з грудей власний голос.
– Давай! …
Привітався.
– О, та ти й грибів назбирав! Вигукнула. – Ними будеш розраховуватися?
– Айно.
– Поблажливо глянула на нього й тихо мовила:
– Ти чоловік ще пригожий.
…Налила, Випив. По тілу покотилися теплі хвилі.
– Ну що – полегшало? – запитала всміхаючись.
За третьою забув про все: про дружину, дітей, про все на світі. Перед очима літали червоні намиста на білій шиї молодиці.
Не помітив, як опинився в її ліжку.
… Додому прийшов пізно. Собака привітно заскиглив. Тихенько ліг у передпокої, аби не розбудити домашніх, провалився в глибокий сон.
Снилася якась чортівня. Наче в пекло потрапив. Навкруг казанів з гарячою смолою танцюють голі жінки, зваблюють його. Серед них – знайома молодиця з пляшкою, веде його за руку до казана, штовхає в гарячу смолу.
Прокинувся від страху, у грудях пекло.
Надворі був ранок.
Тиша.
Зайшов до кімнати, а там – нікого.
На столі лежала записка, якої він так боявся.
Присів біля столу. Сльози відчаю душили його. Могутній клекіт, що зародився десь у глибині грудей, вибухнув потужним чоловічим голосінням.
– Давай вип’ємо! – знову голос з грудей закликав до спокуси. – Не все так страшно в житті!
– Давай! – і попрямував на подвір’я. Відв’язав собаку і почвалав.
Ноги самі несли його по знайомій стежині на край села, до будинку, де жила молодиця.
Внутрішній голос кликав: «Давай, вип’ємо, бо труби горять!»
– Давай! – прохрипів і впав на каміння біля стежки.