Пухлина

ПУХЛИНА
 – Прийшов! – чомусь зразу на “ти” перейшла лікарка, жінка вже поважного віку.
Я ніяково присів, заклопотано м’яв кашкета.
Страх за стан здоров’я краяв мозок, не давав зосередитись.
– Полежите в нашому відділенні. Ми вас за тиждень-два обстежимо, зробимо аналізи, – спокійно, по-буденному розмірковувала, записуючи в картку дані.
На столі лежали чиїсь чорно-білі негативи рентгенівських знімків. Вони навіювали траурний неспокій.
– Скоро й мої увінчають своїм зображенням матове скло, – подумав.
Неприязність у голосі лікарки була зрозумілою: зі своєю бідою я донині був не в одного доктора, не одні руки м’яли моє грішне тіло, висловлюючи свої припущення. Після неї піду ще до професора, – вирішив я.
…З низенькою, по-дитячому тендітною медсестрою, що після медичного училища ще не встигла опанувати обов’язки палатної сестри, прямую на консультацію.
Приймав “сам”, у минулому “великий”, а зараз висушений роками та хворобами чоловічок з високим циліндричним ковпаком і біркою на кишені халата.
Нарешті – ось той, який визначить діагноз, розтлумачить, як і чим лікуватись.
Поки він читав історію хвороби, я впевнено всівся на дивані.
Сестричка уважно слідкувала за лікарем, була готова відповідати на його запитання.
Упевнений погляд раптово пронизав мене наскрізь. Очі, як буравчики, допитливо вивчали мене.
Потім без підготовки – вирок:
– У вас – злоякісна пухлина. Я не всім своїм пацієнтам кажу про таке, а вам ось сказав. Щоб лікувалися так, як будемо визначати!
Щось обірвалося в мене в грудях і щось жовте попливло перед очима.
Чомусь перевів погляд на сестричку, яка зовсім зблідла, ніби це було сказано їй.
Трішки оговтавшись, я почав думати, чи не “психологічну пастку” підготував мені пан доктор? Багато ж спеціалістів дивилися, вивчали історію хвороби, але таким категоричним у висновках не був ніхто.
Відпрацьованим жестом лікар дав зрозуміти сестричці, щоб та вийшла в коридор.
– Я сказав вам правду, – зовсім тихо мовив лікар.
– Я розумію…
А ви зможете мені допомогти? Усе зроблю, щоб вам віддячитись!
Професор розпрямив плечі, вперся долонями в край стола.
Це вже був інший чоловік, впевнений у собі. Зверхнім поглядом дивився на мене, як на жертву, що чекає милосердя.
Поважно відчеканив “серію” медичних словосполучень щодо діагнозу та майбутньої операції, яку буде робити його учень-асистент …
– Добре, а як? Що? За скільки?
– За кордоном таку операцію роблять за тисячу доларів, ну, а тут зробимо трохи більше, як за половину!
– Це за скільки? За шістсот? – спитав я, не встигши до кінця усвідомити, яка то велика сума.
– Десь так, – мовив, насупившись, доктор.
– Що мені тепер робити?
– Вирішіть з грошима, а все інше я влаштую.
По переконливій жестикуляції я зрозумів – розмову закінчено.
… Дійшов до ліжка. Думи важкими хмарами заполонили мене. Чомусь згадалися слова професора про учня-асистента. Треба поговорити з тим чоловіком.
Та й діватись нікуди.
Асистента тиждень не було – десь у відрядженні.
Кожен день я справно здавав аналізи, відвідував кабінети.
День за днем збігав час. Уночі було дуже гамірно, бігали по довгих коридорах чергові сестрички, шукаючи лікаря. Комусь погано! Удосвіта знову шум: зайшла в палату медсестра – потрібно дужих чоловіків, щоб віднести неборака, що вже відхворів, поки що на балкон, бо у вихідні морг працює тільки зранку.
Знайшли сміливців. Понесли!
Знову – тиша, вже до самого ранку.
Чергове “їсти!” коридорної санітарки внесло зміни в розмірений лад хворих.
Більшість попрямувала до їдальні.
Через двері на балконі виднілося мертве тіло, простелене білим простирадлом.
– Добре, що я не знав його, – подумав, запихаючи густу, слабо зволожену кашу в рот, запиваючи сірою рідиною.
… Повернувся асистент. Я зайшов до нього. Медсестра принесла медичну справу з рентгенівськими плівками й аналізами.
Це був молодий чоловік із широким привітним обличчям.
Уважно прочитав написане, оглянув плівки та провів обстеження.
Як потім виявилось, це був не асистент, а хірург відділення. Велів через півгодини прийти в операційну й принести все необхідне по списку, який занотував на папірці.
Миттєво закупивши усе в аптеці, що розташована поряд, подався до операційної.
У приймальні – нікого. Заглянув до іншої кімнати, бо тут був уперше.
Високий вузький стіл – застелений зеленуватою тканиною. Знизу підставні сходинки. Мабуть, бідолашних далі везуть на візку через двері. Одні виходять прямо на подвір’я, інші – у коридор, до палат.
– Що ви тут робите? – раптом різким голосом хтось запитав із-за спини. – Хворим сюди не можна!
– Та я з пухлиною, мені веліли прийти. Мабуть, операцію будуть робити?
– Яку операцію?! Нині не операційний день, – обірвала мої пояснення санітарка. – Раз кликали, то чекайте там, у коридорі. Прийде лікар, вас запросять.
… Перед операцією він сказав мені:
– Не бійтеся. Зробимо невеличкий надріз, боляче не буде.
Включені освітлювачі гаряче блиснули в очі.
Холодний стіл вже був невідчутний.
Блиснуло лезо скальпеля. Обличчя, закрите зеленою маскою, нахилилось наді мною.
Почувся різкий скрип плоті, густа рідина бризнула на халат хірурга, тепла кров потекла на захололу шкіру.
– Ось і все! У вас не пухлина, а внутрішній нарив … Побудете в лікарні певний час – і бувайте здорові!
Радісно стало на душі.
… Наступного дня навідався до мене “сам”.
Спитав:
– Ну як?
– Добре.
На пряме запитання, чому він мені визначив неправильний діагноз, відповів:
– Одужуйте. Коли твердо станете на ноги – зайдіть до мене …
… Через кілька днів від “пухлини” не залишилося нічого, тільки маленький рубець, не дуже гарний, але надійний, – на згадку про лікарську професійність та про користолюбство, що, незалежно від посади й віку, ще має місце в найгуманнішій професії на Землі.
До професора я не зайшов.