Тубики

«ТУБИКИ»       
Зима несподівано застелила землю легкою ковдрою пухнастого снігу. Через потріскані шибки обласного тубдиспансеру виднівся лісовий гай.
Дерева в білосніжних шубах з пониклими гілками стояли непорушно, наче боронили спокій мешканців колись графського маєтку.
Метушня обслуговуючого персоналу свідчила про початок нового робочого дня.
Запах смаженої цибулі блискавично розпливався по довгих коридорах.
Усамітнені «каталки», поряд з двома інвалідними візками, чекали у напівтьмі чергових пацієнтів. Поряд розмістилася “Вага”. Вона  посіріла від часу, але, все ще блимав її циферблат.
У коридорах – нікого.
Врешті дзвінкий голос чергової санітарки кинув клич “їсти!”.
Гучний стук варехи по відру повторно нагадав забудькуватим про сніданок.
Будівля ожила. Хворі, наче у вулику, почали рух по коридору, – кожен зі своєю мискою, чашкою та ложкою.
– Можна сісти біля вас, – несподівано для миловидної молодиці  звернувся чоловік у смугастому халаті.
– Звичайно, – кивнула, не підвівши очей жінка.
–Мабуть новенька, – подумав чоловік. – Нічого, за день-два оговтається, сама почне розпитувати, хто ти і звідки.
Це була гарна молодиця. Русяве волосся вичесане, віється. На тонкій довгій шиї на ланцюжку золотий хрестик.
На балерину схожа.
Спантеличений надмірною увагою до жінки, схаменувся й почав їсти. Суха каша в горло не лізла. Запив сіруватим компотом з сухофруктів й знову підвів очі на сусідку.
Та, не звертаючи на нього уваги, хутко підвелася й пішла.
Черга за їжею змінилася на чергу за ліками. Кожному – свої, у пакетиках – пігулки.
– Як се, з’їж, – нигда вже дримбати не будеш, – зафіглював по-сільському з хлопцем  худющий чоловік пенсійного віку.
– Я ще не одружений.
– Не слухай його, – він своє відгуляв, ці ліки вилікують тебе і все буде добре, – сказала молоденька медсестричка.
– А що, вийшла би за нього? Він же – тубик.
– А чого б і ні! – відповіла.
Черга до процедурної – випробування. Це – гарячі уколи для новеньких.
За чоловіками групувалися жінки. Мовчазні, зосереджені мовчки чекали.
Новенька вирізнялася серед усіх своєю ефектною зовнішністю. – Схоже, вона не така тут уже й новенька, як здалося спочатку, – подумав про сусідку чоловік.
– Вона тут працювала медсестрою, ось і захворіла, – прошепотіла бліда пацієнтка.
Сухоти  вражають і короля, і бідака…
В кінці коридору – була вже інша черга, блідих, наче лунатики, чоловіків.
Винятковий за своєю природою кашель час від часу вдарявся у високі стелі коридору, наповнюючи приміщення пригніченим почуттям страху перед недугою, що об’єднала усіх мешканців графського гнізда.
Виблідлі стенди на брудних стінах закликали до боротьби з національною загрозою.
У напіввідчинених дверях «червоного кутка» виднівся інший лозунг – про чергові великі успіхи країни  в справі охорони здоров'я нації. А там ще – портрети керманичів.
Снували поміж чергами перестарілі фтизіатри й молоденькі випускниці медучилища. Останнім не пощастило працевлаштуватися десь інде.  З часом багато з них теж стануть пацієнтками графського маєтку.
Шкода їх. Та кому й що до цього!?