Романюки

РОМАНЮКИ 
Мальовниче село між пагорбами, що впираються у Карпатські гори, прокидалося удосвіта. Пухнасті хмаринки туману стелилися над рівчаками, щезали під першими променями сонця.
Хата Романюків стояла на самісінькій вершині, що піднімалася з радгоспного пальметного саду. Велика груша-ровесниця діда Михайла - вродила цього року. На навколишніх деревах де-не-де плоди, а вона щороку радує щедрісно …
  Це тому, що на вдалому місці росте. Ось мустівка стікає з хліва, вона і підживлює стареньке коріння.
Сад Романюків справді кращий у навколишші. Від батька до сина передавалося вміння догляду за ним. Виноград, слава Богу, теж цього року вродив. Сорти – давні, мають великі грозна, є і нові, європейські, з черенків, але капризні до шкідників. Найбільше радувала Баня ізабелла. Цей виноград, хоч і напівдикий, але був основою для виготовлення пахучого вина на кожному обійсті.
– Встаю, іду до худоби, – сказав дружині Микола.
Рохкання свиней, що “подали сигнал”, зачувши господаря, змусили  жінку теж баритися по господарству.
Почався новий день звичайної селянської родини.
– Діти, вставайте! Час умиватися, зараз будемо снідати, і – до школи.
Петрик, молодший, перший прибіг до мами. За ним Оленка – а там – і Симко.
– Оленко, буди Миколу. Бач, розіспався!
– Вчора на танцях був, тому й не може встати, – гукнула Оленка.
Хата ожила. Діти снідали. Старший - Микола поглядав у вікно –  вичікував рейсовий автобус, яким мав їхати до міста, де навчався в профтехучилищі.
Нарешті усі розійшлися. Нашвидку поївши, батьки подалися на роботу. Вона – в радгоспну польову бригаду, він – у  будівельну.
– Бог указав перстом на цю родину, – висловив свою думку перший сусід Романюків. На відміну від його дітей, Романюки вирізнялися працелюбністю і особливою здібністю до навчання. Усі четверо – відмінники. При простих, малоосвічених батьках!
– Чому ви послали Миколу до профтехучилища? – питали односельці батька. Він же у вас відмінник, на олімпіадах перемагав. Най би закінчував середню школу, а там вище йшов!
– Робітнича професія завжди в ціні, – резюмував той. – А захоче вчитися далі, – то його вибір. Моє завдання дати йому заробити на перший хліб.
Ця селянська філософія відкрила робітничі університети для усіх трьох хлопців.
Оленка росла особливою дівчинкою. Бажання стати лікарем вона з часом успішно реалізувала, ставши студенткою одного з провідних медичних вузів.
Петро, наймолодший і найвпертіший серед дітей, був вродженим лідером: широкоплечий, зі спортивною статурою, виділявся серед інших. У школі та в профтехучилищі був першим у навчанні, в спорті, організатором і натхненником усіх масових дійств.
В армію пішов залюбки, служив віддано – став заступником командира взводу.
У вільний час багато читав. Цікавився точними науками, здобув кличку серед товаришів “ходяча енциклопедія” – за чіпку пам’ять та глибокі знання.
Старший брат був уже аспірантом, отож після служби в армії вступив до університету. Навчання давалося йому легко. Вже з першого курсу захопився науковою роботою.
По закінченню – аспірантура, захист кандидатської дисертації й викладацька робота.
Та в цьому молодому чоловікові домінувало бажання займатися громадською роботою. Комсомол – на обласному рівні, а опісля – молодіжні громадські рухи стали його провідним захопленням.
Людина-трибун, життям загартований, він зростав як громадський та державний діяч.               
Добрий, щирий по натурі, він недооцінював людської підступності. Живучи в справедливому, за його переконанням,  суспільстві мріяв принести у цей світ тільки добро.
Зрештою, багато що йому вдалося. Обіймаючи державні посади в регіоні, усі відчули сильну руку господаря. Не солодко жилося з ним чиновникам. Ставив конкретні завдання й суворо питав з усіх без винятку за виконання обов’язків. Розкручував державний маховик, що дало йому можливість розв’язати чимало глобальних проблем регіону.
Та, попри все, державна політична кухня варила геть “неїстівні страви”. Політики творили свої царства. Давили один одного, об’єднувалися, роз’єднувалися. У цьому котлі вимушено варилася і доля Петра.
Обставини то піднімали його на щаблі  влади, то понижували, але й надалі воля, працелюбність та вироблений в боротьбі дужий тип керівника переважав.
Інші, хитріші, обходили гострі кути, вибудовували стратегію поведінки в складному політичному житті. Правдами й неправдами згуртовували навколо себе рештки політичної еліти, створювали нову генерацію молодих амбіційників  далеко не з простою філософією життя.
Канули в історію «корчагінські» ідеї розбудови нового світу. Паровоз й надалі іржавів на запасній колії. Політична доцільність ставала домінантою в суспільному житті. Змела вона з арени багатьох справжніх мрійників, відданих патріотів своєї землі.
Така доля спіткала і Петра.
– Життя триває, – любив приповідати старий Микола своїм дітям після чергової невдачі. – Ми, Романюки, прорвемося. Головне – вірити у перемогу.
…На свято з’їхалися діти до батьківської оселі. Це були уже досить поважні люди – господарники, світила науки й медицини, а для батьків – просто діти, та ще й з милими серцю  онуками!
… Стара груша знову привітно зустрічала їх своїми плодами.