У жизни тоже есть свои берега...

 У ЖИТТІ ТЕЖ Є СВОЇ БЕРЕГИ...
Молода жінка зайшла до державної контори. Нервово тримала в руках папери, погляд її блукав над головою службовця, який чомусь “втупився” очима в її підборіддя.
– Що ви хотіли? Сідайте.
Сіла на край стільця. Дивилася на руки чоловіка, від яких залежало розв’язання важкої для неї проблеми, – підпише прохання чи поверне?
Серед кількох сільрадівських довідок з гербовими печатками – копії свідоцтв про народження дітей. Один з папірців чиновник читав занадто довго, і вона не витримала:
– Це моє розлучення з чоловіком. Я прийшла просити допомогу. Не знаю, як жити далі. Чоловік залишив нас.
– А чому найменший ваш Іванко – Іванович, а троє – Васильовичі? – мимоволі буркнув службовець. – А то виходить так, що своїх дітей при живому батькові за чужим записують.
Вона довго мовчала. Соромно було. І водночас думала, що зараз – це звичайна річ: багато людей ідуть просити допомогу, бо живуть за межею бідності, і те, що вона теж тут, – випадок буденний. У цих сірих стінах старої будівлі, що пахнуть цвіллю, а вікна – у решітках, що створюють стан тягучості, мабуть, не одна колізія озвучувалась.
Та ще й муха дзижчить у павутинні!..
– Вашого Іванка помилково записали Івановичем? – спитав службовець.
Жінка затремтіла, як перед нервовим струсом.
– Там правильно написано. Його батьком був молодший брат мого чоловіка … Так сталося. Василь ходив на заробітки. Останні два роки пропрацював у Португалії. Ні разу не приїжджав, боявся, що звідси вдруге не відпустять. Платня там велика. Кажуть, і одружився …
Слово до слова – і жінка розповіла про своє нещастя. Живе з дітьми надголодь. Заробленого руками матері не вистачає …
Звичайно, про те, що чоловіків брат приглядався до неї, “пив” її чорними очима – змовчала. Деколи хотілося сказати йому, щоб не витрішкувався, та не мала сили зауважити, тим більше, що не чула від нього жодного слова про якісь почуття.
У котрийсь із вечорів завітала кума й похвалилася, що її чоловік телефонував з Португалії. Заробляє добре. Сказав, що через якусь там кампанію перешле гроші. А про Василя – ні слова. Хоча вона вже “роздзвонила” по селу, що “пристав до чорної португалки”, навіть, що “їздить з нею на машині”.
–У молоді роки ця кума загравала до Василя, тому й не згадує при мені про нього, тим більше, що він тоді вибрав мене, – подумала й знову взялася до роботи. Однак відвідини куми не давали спокою: “Не просто ж прийшла! Вона мала, що сказати. Ну хоча б щось із того, що її чоловік бовкнув про Василя! Та ні те, не ті. Може, й Василь надішле якісь гроші? Не мені, я вже якось проживу без зрадницьких доларів, та є діти!..”
 ...На подвір’ї загарчала маленька, але злюща собака. Вийшла кума в бруднуватому вовняному светрі й поношеній куртці. Жестом руки показала в бік дверей, мовляв, заходь!
У хаті було незатишно, на столі – квашення, відкрита банка тушонки й ще якесь їство. І почата пляшка горілки.
– Сідай, кумо. Я тут і випила вже … Шкребе на душі. Одна в хаті … І налила і гості, і собі.
 – Випиймо. Не відмовляйся. Знаю – діти в хаті. Але випиймо. Полегшає на душі!
Випили. Кума пустила сльозу й знову налила. Потім уже й гірко заридала. Хіба то життя? Від самотності можна завити по-вовчому. А нестатки?.. І ще налила.
Стало жаль її. І себе  теж.
Додому прийшла пізно. На порозі чекав Іван. Навіть у темряві його очі виблискували. Відчула, що зараз потрібен їй.
Усе змішалося – муки зради, страшні й солодкі сни, переживання. Усе відлетіло далеко-далеко.
… Службовець чітко розтлумачував права жінки-матері, якісь там нормативні акти, хоча й розумів, що закони не допоможуть ні цій, ні іншим таким жінкам. Щоб вижити, люди йдуть на заробітки, але не всі витримують, декотрі шукають легкого життя.
І ось …
Робочий час закінчувався, чиновники лаштувалися додому.
– Спробую допомогти, – сказав службовець.
 І ще одна справа про призначення державної допомоги сім’ям з дітьми лягла на полицю …