Одиночка

ОДИНОЧКА
– Рідна дитиночко! Дівчинко золота! Не покидай нас. Скоро мамка твоя приїде, гостинців принесе. Там, на чужині, багато заробила. Біле платтячко купить, нові топаночки. Підеш у неділю до церкви в усьому новому! – плачучи, промовляла до важкохворої дівчинки сива бабуся.
„Швидка” добулася запізно. Очі дитини, наче скляні, непорушно дивилися в стелю. З обличчя, разом з останнім подихом, злетіла легенька усмішка.
...Приїхала молоденька жіночка. З порогу кинулася до дитинки, почала гладити захололу ручку. ЇЇ ридання клекотіло в грудях, виривалося із середини гортанним голосінням, як грім небесний.
– Мамко моя, мамко! Чому ви не вберегли мою кровиночку? Я вас так просила! – ковтаючи сльози, -  заголосила молодиця.
 – Не кляни матір, вона не винувата в тому, що дитина пішла з життя! Лікар казав, що пухлина в неї в голові. Операцію можна було зробити тільки в столиці або за кордоном. Де вона, сердешна, могла взяти гроші? Тих, твоїх, що соцзабез платить матері-одиночці, ледве на прожиття вистачало. Ніхто не винен у смерті твоєї доньки. Така воляБожа, і з цим треба змиритися, – шепотіла сусідка.
Наче нічого не чула – сиділа потупившись.
– Господи! – знову заридала. – За що ти мене так покарав? Чим я завинила? Тим, що гріхом народила це дитя! – Так, я за нього стільки горя зазнала, каялась, просила в Тебе прощення!.. Забрав життя дитини!
З цими словами взяла холодне тільце, загорнула в тепле покривало. Стала посеред кімнати, глянула на присутніх і заверещала:
– Для чого прийшли? Ідіть з моєї хати, я не віддам вам донечку! Вона в мене хворенька, та я її вилікую. Я знаю, які ліки їй треба. Ми підемо до лісу, назбираємо лікарських рослин, наготуємо узвару... Правда, доню?.. Розступіться, не заважайте – ми підемо.
Стрімко рушила до дверей.
 – Людоньки! У неї з горя розум помутився! – зойкнула якась жінка.
– Відберіть від неї мертве дитя. Не по-християнському це – носитися з мерцем на руках. Священика треба покликати. Най молитву прочитає! – заплакала сусідка вголос.
Дарма жінки хапали її за руки – пішла до лісу. Тільки колискова пісня жалібно лунала з її вуст.
Горе матері розділило все село. У маленькій домовині лежала в білому платтячку дівчинка, яка не встигла пізнати ні радощі в житті, ні материнської ласки.
...Молодицю відвезли до лікарні. Не кваплячись з визначенням діагнозу, процесом лікування, постригли нещасну, забрали особисті речі, крім ляльки, яку не змогли відібрати...
Часто вечорами в коридорах психоневрологічного інтернату лунає жалісна колискова пісня.