Наталка

НАТАЛКА

Випускний бал був у розпалі. Спітнілі обличчя зігрітої алкоголем молоді рухалися в такт ритмічній музиці. Під супроводом електронних інструментів по залу плив хриплуватий голос відомого співака. Бас гупав, наче скажений.
Дівчата, підрум’янені, гарно вдягнені, з модними зачісками, ніби стріляли поглядами в пошуках «принців».
Час невблаганно спливав, попереду в кожного були своє життя, дорога в широкий світ.
Наталка, у білосніжному платті з розсипаним на плечах пишним волоссям, випнувши молоді тугі груди, вимальовувала щось, наче з індійського танцю. Тільки їй удавалося так звабливо вигинатись. Її погляд блукав по залу в пошуках мами – а як вона оцінить її мистецтво?
Приплющивши очі, віддавшись музичній ейфорії, не запримітила, що навколо неї вигинався увесь випускний клас.
Але стала королевою балу саме вона!
– Браво! – вигукнула мати, витираючи сльози з очей. Почуття гордості за доньку переповнило чашу її радості: виховала красуню!
– ЇЇ голос потонув у мерехтінні світлових та музичних потоків.
...Електричка гуркотіла, летіла назустріч світанку. У напівпорожньому вагоні, монотонно погойдуючись, сиділи кілька пасажирів: переважно – молодиці з великими сумками. Це –  так звані «базарні баби», котрі везли на київські ринки вирощену на приватних обійстях продукцію.
Наталка вперше їхала сама в таку далеку дорогу. Вона знала цих жінок, разом з ними долала кілометри від рідного дому до столиці, де мріяла вивчитись на медичну сестру. Одягнена в легеньке шовкове платтячко, що приємно подразнювало все тіло, сиділа в якомусь дивному очікуванні.
Наче нічого не забула. Документи поклала окремо, поряд з підручниками та шкільними конспектами з математики. Та, все ж, легкий острах незвіданого майбутнього повз по спині.
– Та годі переживати! – угадавши стан дівчини, сказала молодиця, мамина знайома. – Будеш учитися! – Тебе обов’язково приймуть! Аякже. Я вже бачу тебе в білому халаті.
– Гарна з тебе буде медсестричка, не одному хлопцеві заморочиш голову, – приязно мовила старша жінка.
Інші на знак згоди схвально закивали.
– Бійся не іспитів, а міста, яке занапастило не одну молоду душу, мовила, мабуть, з власного досвіду, молодичка з виразним рум’янцем на щоках. Зробивши паузу, продовжила:
– Цей монстр не тільки навчає, а й калічить. Як закрутить у людському вирі, задурманить та звабить солодощами житейських утіх – і не вчуєшся, як потрапиш в якусь халепу. Бережися, дівчино.
Для Наталки застереження молодиць пролетіли повз вуха – в її голові все ще лунала музика шкільного випускного балу, яка з’єднувала її дитинство і юність із невідомим майбутнім.
...Сонце висіло високо над головою. Київські каштани дарували перехожим красу та радість погожої днини. Поблукавши по старовинних вулицях, нарешті, знайшла пошарпаний навчальний корпус медичного училища.
...Наче наврочили молодиці – все вийшло добре. Вступила й успішно навчалася, поринувши у вир студентських буднів зі своїми радощами й хвилюваннями. 
А невдовзі й закохалася в красеня Олексу. Одразу повірила: він – той «принц», про якого мріяла.
...Олексику, Олексійку! Милий мій,  – пестила кароокого красеня юна медичка, прощаючись з ним у дверях кімнати студентського гуртожитку.
– Коли прийдеш?
Юнак поцілував її, наче розтанув у довжелезному коридорі гуртожитку.
Кімната від запаленого світла, ніби ожила. Різнокольорові ілюстрації на стінах та фотознімки виблискували глянцем. Тільки зім’яте ліжко свідчило про пристрасті.
Паморочилося в голові, вир кохання все ще не залишав душу.
– Що діється зі мною? Майже три роки навчання дотримувалася маминих настанов. На залицяння хлопців не відповідала, а тут … закохалася !
...Все почалося з колективної заміської поїздки. Організована гулянка із шампанським, романтичні почуття. Не стримала його домагання, здалася на милість.
Олексій і гадки не мав про її страждання. Це була його чергова перемога. Інстинкт переможця домінував у його поведінці, він, наче звір, котрий душив жертву, але залишив її живою, продовжував задовольняти своє «Его ..!». Забувши про гарні слова кохання, спокійнісінько пожинав плоди власних фантазій.
...Наталка прокинулася пізно вночі. Кімнату заповнило місячне сяйво. Сусідка достроково склала іспит і поїхала до батьків. На її столику посміхався зі знімка гарний хлопець.
– Мабуть, добре їм разом? Позаздрила Наталка. –  Невдовзі в них весілля, гарна буде пара!.
Відчувала: щось з нею діється. До горла підступала нудота.
Пішла до лікаря.
– Вітаю! Ви – вагітна! – Наче зрадівши власній новині, сказав гінеколог. – Десь на третьому місяці, – наче грім серед ясного неба, пролунали його слова. – Можете порадувати чоловіка!
– Та я!...– Запнулася, заливаючись рум’янцем. – Та я... ще навчаюсь!
– Переривати вагітність уже запізно, можете на все життя залишитися безплідною.
 Приголомшено вийшла з жіночої консультації. Ноги ледве несли її по мокрих вулицях міста.
Дрібний дощик зволожував обличчя.
Важкі думи непокоїли: “Що робити? Що скаже мама? Що скажуть родичі, подружки, знайомі?”
Мимоволі зупинилася на мості. Унизу вирувала страшна маса води, яка, наче манила її до себе.
– Може, сторчма у воду – і ніхто не дізнається про мою ганьбу?
Поволі пішла далі.
...Олексій прийшов пізно увечері. Обійняв її, почав цілувати.
І знову попливло все на світі.
Любий мій, ти прийшов!
Усе почалося знову. Ніщо земне не стримувало їх почуття, що літали на крилах Бога Ероса, який вмостився над ложем молодят і загрожував крутими рогами кожному, хто наважиться завадити в здійсненні блаженному акту злиття душі та плоті.
– У нас буде дитина, – несподівано, наче  спросоння, мовила.
– Що?
– Я була в лікаря! Сказав, що вже третій місяць.
Немов ошпарений, відсахнувся. Глянув у зволожені, безмежно голубі, як літнє небо, очі, на припухлі губи, що стулилися в покорі, благаючи милості, а з грудей вихопилося:
– Так сталося... – Треба зробити … аборт.
– Лікар застеріг – пізно …
– Ще подумаємо … А я зараз піду, у мене повно справ.
– Коли прийдеш?
– Не знаю.
– Але ж я маю їхати в село!
– Їдь. А потому й поговоримо …
...У переповненій електричці Наталка примостилася біля вікна.
Пролітали поля, засіяні озиминою. На душі було сумно. Її думки снували навколо майбутньої розмови з мамою.
– Чого така сумна, красуне? – раптом запитав чоловік, що сидів навпроти.
Від несподіванки, а може, й від приємного густого баритона зашарілася, не знала, що відповісти. Голос чоловіка здався їй знайомим.
Опустила очі.
Але погляд чоловіка змусив її заговорити.
– Нічого не сталося. Утомилася …
Це був статечний чоловік середніх років, на скронях ледве виднілася сивина. Приємна засмага, відвертий погляд синіх очей, наче запрошували до розмови.
– Мабуть, якийсь столичний інтелігент їде кудись. Хоча ні, більш схожий на моряка, обличчя обвітрене.
– І я  їду на батьківщину, – наче продовжив її думку.
Погляд Наталки блукав між пролітаючими електричними стовпами.
 Потяг почав гальмувати.
 Її погляд знову пересікся з очима, які намагалися щось їй сказати, але на тій мові, що утворюється в напівсвідомості, яка набагато повніше відображає потаємні думки та помисли людини
– Ну я вже приїхав! – привітно всміхнувся дівчині – подав руку. – Щасливо вам! «Життя – гарна річ, не знаєш, що чекає попереду! Не сумуйте, красуне! За чорною смугою завжди приходить біла.
Краєчком ока Наталка спостерігала за незнайомцем, який дещо «в розвалочку» подався по перону. Тільки моряки так по –  гусячому ходять, – пригадала, як смішно ходив  сусідський хлопець, котрий нещодавно повернувся з флоту.
Чоловік оглянувся й зиркнув на її вікно.
Його погляд уже не був таким життєрадісним, як їй здавалося, – наче він щось важливе втратив у цьому житті, або його спіткала невдача. На неї дивився інший чоловік, котрий, мабуть, як і вона, теж мав важкий тягар на серці.
Вагон зарипів. 
...Розмова з мамою, як і очікувала Наталка, була дуже важкою.
Та дівчина була настільки втомленою від пережитого, що очікуваного загострення в стосунках з мамою не сталося, навпаки –  їй стало значно краще, наче й тягар з душі спав.
Вислухала докори мами, лягла на канапу, заснула.
Наплив гарний сон: ніби злетіла над рідною оселею, потім – над містечком кружляла, над гніздами лелек, ставком і старою церквою. Усе навкруги сяяло, був сонячний день. Далеко за обрієм, за чорною хмарою, сховалася веселка, виблискуючи святковими стрічками.
...Мати сиділа біля дочки, її стомлені очі висохли, наче криниця в суху пору року. Треба щось робити! – думала. – Але що? Поїхати до його батьків. Вони теж мали б її зрозуміти, бо це – спільна жура.
...Вранці розбудила Наталку. Рішучим голосом наказала хутко одягнутися.
– Їдемо до батьків твого коханця, - випалила. –Треба!
– Мамко! Може!.. – заплакала.
– Треба, і все тут! Раніше мала думати, тепер я з Божою поміччю спробую, – глипнувши на ікону, поклала на себе хрест.
...Потяг, набравши швидкість, гуркотів, вимірюючи простір у часі та відстані.
...Село було причепурене, наче на Великдень, вишневими садочками. Біля кожного обійстя – лавиця. Колодязі, прикрашені кованим залізом, покриті бляхою. Давні хати – побілені, оселя батьків Олексія – двоповерхова.
– Добротний будинок. На подвір’ї техніка й господарський реманент.
– Мабуть, фермер, – вирішила жінка та рішуче проштовхнула дочку до воріт.
Загавкав собака. Вийшов господар.
Наталка побачила в його обличчі схожість з Олексієм.
Привітались.
Господар запросив їх на обійстя.
Розсілися. Господар мовчки слухав. Коли ж настала тиша, раптом підвівся й зосереджено попрямував до сусідньої кімнати.
За хвилину – другу приніс кольорові фотознімки. Напнувши окуляри, уважно розглядав, кидав прискіпливий погляд на Наталку. Та впізнала знайомі знімки, на них – вона з Олексієм та друзями на загородному пікніку. Річка, вогнище пляшки на траві … На деяких знімках вони були вдвох.
– Добре, що ви прийшли! Я здогадувався: походеньки сина добром не закінчаться.  Відбився від рук, а в усьому вона винна, – кивнув у бік уявної дружини. Я казав не пускати хлопця в те кляте місто, хай би був ближче до землі. Так ні, їй ученого захотілося, а він ось чим займається, плюндрує дівочу честь на горе чужим батькам та й мені, – неначе сповідався перед гостями.
– Та він мене не ображав, – спробувала захистити Олексія перед батьком Наталка. – Тільки тоді, коли дізнався, що я вагітна пішов, і … не повернувся.
– Ви з дороги, може, й зголодніли, – сказав господар. – Щось принесу.
Коли мати за столом хотіла продовжити розмову про дітей, господар відверто заперечив:
– Годі про них! Донька ваша тепер і моя донька. Ви їдьте додому, а вона нехай залишиться. Усе інше я владнаю сам.
Мати розгублено, не повіривши такому «повороту» справи, замешкалася, не знала, як їй бути, що робити?
– Їдьте з Богом. Скоро буде автобус. Ми з невісткою проведемо вас.
– Перед від’їздом автобуса гукнув їй:
– За тиждень, у неділю, чекайте нас –  поговоримо.
Мати змахнула сльозу: чи то з горя, чи з радості – сама собі не вірила, що так склалося.
...Сумнів упереміш зі страхом мучив Наталку. Як зреагує на її появу в його домі Олексій? А, що скаже, як повернеться, господиня? 
– Не журися, доню! – поклавши руку на плече, сказав господар. – Час усе розкладе на свої місця.
… Вечоріло.
Почувся жіночий голос. Мабуть, це господиня прийшла. Надворі радісно заскавулив собака.
– Посидь, – сказав чоловік Наталці.
Кивнула.
З подвір’я долинала тиха розмова. Через хвилину – дві погучнішала.
– Про мене говорять, – зрозуміла Наталка.
Лише десь за півгодини до хати увійшли обоє. Жінка скісно глянула в бік Наталки.
Наталка привіталася.
Не відповіла. Зате різко спитала:
– А ти впевнена, що дитина, яку носиш у собі, від мого сина?
Тихо, упівголоса відповіла:
– А ви спитайте в Олексія! Хай він скаже.
– Запитаю, ще й, як запитаю! – буркнула.
А мати чому не дочекалася мене? Я б їй багато що мала виповісти!..
– Годі вже! – присік чоловік. – Не в суді ми! Наступної неділі їдемо до Наталчиних родичів. Домовлятися будемо про весілля.
– Ти без мене все вирішив? – скипіла. – А син, що скаже про все це?
– Пізно щось казати. Сталося! І тепер треба думати про життя, – насупивши брови, наголосив чоловік. – Так має бути! І досить про це!
Вечеряли мовчки. Наталка не змогла проковтнути навіть шматочка хліба, відпила чаю, подякувала й пішла до кімнати, яку їй “виділили”.
За хвилину господиня принесла свіжу білизну й поклала на синове ліжко.
– Там – ванна, там – туалетна кімната, – показала. – Коли треба щось – кажи!
З тим і пішла. Але двері за собою не зачинила.
Повільно наповзала тиша. Наталка ще довго чула її голос. Потім подзвонив телефон. Господиня з плачем сварила сина, вимагаючи пояснень.
– Про мене розмова! – подумала Наталка.
...Десь після обіду приїхав Олексій. Мав грізну розмову з батьком. І лише після того увійшов до «її» кімнати. Привітався, обійняв за плечі й тихо докорив:
– Не треба було їхати сюди.
– Батьківська « головомийка», видно, подіяла на нього.
Десь через годину подався в село.
Батьки, зайняті своїми справами, не займали. Втупившись у телевізор, просиділа увесь день.
Увечері господиня принесла картоплю з м’ясом і молоко.
Олексій повернувся десь опівночі. Мовчки роздягнувся, відкинув ковдру, ліг біля неї й тихо сказав:
– Не гнівайся. Я страшно втомився.
Від нього пахло алкоголем.
… Душили сльози розпачу.
… Наступної неділі дійшли згоди справити весілля в оселі молодого.
Наталка поринула в передвесільні турботи. В оселі щодня бувало багато людей, переважно – родичі.
На весілля прийшли дівчата-однокурсниці, які одразу ж зачарували сільських хлопців – ті поспішали зав’язати з ними знайомство.
Приїхали автобусом і родичі Наталки. Розвантажили харчі, посуд, перини, горілку. Навіть, щойно обсмаленого кабана привезли.
..Місцевий священик єлейним голосом повінчав їх.
По-сільському гамірно, весело гуляв люд, щоразу вимагаючи від молодих «Гірко!».
Олексій вів себе стримано. І пив. Карі очі видавали його неспокій. Він, наче когось шукав...
Десь близько півночі раптом зник.
       

...Наталка, стомлена, вже без весільного плаття, лежала на високих перинах.
 Весільний віночок самотньо висів над одвірком.
Голова йшла обертом. Заплющила очі. Наче стало краще. Але біль від того, що молодий десь зник у шлюбну ніч, доймав серце.
Задрімала.
Згадалася сумна пісня про проводи молодої, яку так гарно співали жінки. Та мелодія раптом почала змінюватися, з’явилися якісь нові ритми.
– Та це ж та мелодія, під яку я на випускному вечорі виконувала танець!
Як зачаклована, почала танцювати.
– Так гарно все в мене виходить! – похвалила сама себе.
 Наталка міцно спала.
..Наступного дня подружки в супроводі сільських кавалерів і з Наталкою позаду подалися до автобусної зупинки. Настрій у всіх був пригнічений. Олексій так і не з’явився…
… Батько Олексія чекав сина.
– Дістав ти мене, хлопче! – наче прогарчав спересердя.
Урешті Олексій з’явився. Скуйовджений.
– Де ти був? – прохарчав батько.
– Був …
– Де?! – заверещав батько.
– І там мене не буде, і тут не буде – я виїжджаю...
– Куди?!
– Не знаю … – і кинувся з хати на дорогу.
Батько важко опустився на стілець.
...Іспити в медучилищі Наталка складала вже на останньому місяці вагітності. Викладачі співчутливо віднеслися до майбутньої породіллі.
Невдовзі народила світловолосого хлопчика.
Олексій, наче вгомонився, приїхав разом з батьками в лікарню забирати Наталку з дитиною додому. Уважно розглядав малого, навіть намагався пригорнути обох. Та якимось холодом несло від нього.
Назвали Олексієм.
Господар, раптово ставши дідусем, задумав спорудити будинок молодій сім’ї. На пропозицію сватів відгукнулася й мати Наталки. Продала стару батьківську садибу разом із земельною ділянкою, допомогла грошима. Старий виділив землю зі свого наділу неподалік від власної оселі.
Найнята бригада будівельників хутко взялася до роботи. Довелося важко працювати всім. Навіть Наталка часто залишала дитину й бралася підсобляти. Справи йшли до завершення.
Олексій навідувався в село рідко. Його й не тягло до дружини й дитини, не турбували проблеми будівництва.
… Наталці не спалося, думала про майбутнє новосілля, про те, що буде жити з дитиною окремо від старих. А ось Олекса …
Згадала про Олексу й затремтіла: невже охолов зовсім? І до дитини не тягне його?.. А може, хворий?
Не могла заснути. Вирішила поїхати до нього. Скаже старим, що поїде до нього, бо треба купити дитині сорочечки й усе необхідне …
Уранці підійшла до обох, тихо мовила:
– Треба мені поїхати в місто. Побачити Олексу, дещо купити з одягу для дитини..
– Їдь, – кивнув старий і застережно глянув на дружину – дав зрозуміти, щоб не заперечувала, а відтак велів:
– Дивись за дитиною.
– Айно, айно, – закивала.
Наталка заспішила до автобусної зупинки, а вже за годину з хвилинами була в місті, ще за півгодини – перед дверима квартири Олекси. Хотіла натиснути кнопку дзвінка, та запримітила, що двері не зачинені, просто притулені. Легенько постукала й увійшла до коридору. З кімнати долинала музика. А ще на мить почула постогнування й дівочий сміх, відтак – голос Олекси.
– Він з якоюсь … Серце калатало, розриваючи груди. Гнів та образа стримували подих. Сили залишали її.
Ошелено повернула назад, кинулася на вулицю. Пам’ятала, що треба б зайти до магазину, купити дитячий одяг, та повернула на автостанцію.
…Розповіла про все старим. Розуміння знайшла тільки у свекра. Свекруха сприйняла новину з неспокоєм, та тут же почала звинувачувати в гріховному падінні Наталку.
– Ти винна в тому, що Олексій не тримається біля тебе! Чому до чужих жінок його тягне, а до тебе ні ? – аж харчала.
– Сама під нього лягла, щоб вискочити заміж, а тепер розплачуєшся!
– Я піду від вас! З дитиною піду …
Свекруха від несподіванки, на мить запнулася, та, оговтавшись, знову пішла в наступ:
– Можеш іти, але дитину тобі не віддамо! 
Свекор наче занімів. Сів на порозі, залещатив ручищами голову.
– Дитина моя!!! – скрикнула Наталка. – І не смійте …
Ще на мить забігла до кімнати, вхопила на руки сонного Олексійка і побігла до автостанції.
...З важкої депресії Наталку лікарі виводили близько двох місяців. Малюка доглядала її мати. У молитвах до заступниці святої Діви Марії просила зцілення доненьки.
… За заявою Олексія до суду, шлюб між ним та Наталкою було розірвано. Головним аргументом, який використав суддя, був її стан здоров’я. Майнові питання навіть не розглядалися. Адвокат Олексія розмахуючи довідкою про тимчасову недієздатність Наталки, пропонував залишити її материнського права, та суддя відхилив цю заяву. Малого Олексійка залишили з мамою.
… Час плив, Олексійко швидко підростав.
Наталка влаштувалася медичною сестрою в районній лікарні.
Олексійко питав, де батько …
...Залицяльників у Наталки було достатньо. Це й одружені поважні лікарі, молоді чоловіки. “Розведені” теж намагалися “зав’язати з нею стосунки”. Не сприймала їх.
Тривожив стан здоров’я Олексійка. Давня простуда давалася взнаки. Запалення легенів, кашель, понижений імунітет та часті простуди малого бентежили.
– Треба вашого хлопчика відправити на лікування на море, – сказав педіатр. – Морське повітря, сонячні ванни – ось ліки, які зміцнять вашу дитину.
–  Просіть путівку в санаторій, а медичний висновок я підготую!
...Випросила путівку в Крим.
… Поїзд, долаючи безкраї приазовські степи, їхав на південь.
Солончаки виблискували на сонці, наче гігантські дзеркальця, випаровуючи вологу, яка тут же підхоплювалася легким вітерцем.
Наталка вперше їхала в таку далеку дорогу, розглядала чудові краєвиди, час від часу шепотіла Олексійкові:
– Поглянь! Гарно як!
...Портове місто зустріло їх теплим вітром з моря. Розкинувшись напівколом до бухти, будиночки з жовтого вапняку поблискували скельцями вікон. Вузенькі вулички поступово сповзали вниз, до самого моря.
Морський порт жив розміреним життям.
Буксири снували, наче водяні жуки в гавані, проштовхували на розвантаження довгу баржу із щебенем. Декілька рибальських сейнерів самотньо бовваніли біля причалу. Громіздкі скелети заіржавілих суден чорніли за портовими спорудами.
Прогулянковий катер з відпочивальниками готувався вийти в море. Молодий матрос поспішно підбирав трап.
Море, безмежно глибоке, сяяло, наче зайнялося серпанком, поступово змінювалося від темно-синіх кольорів до світлих, а на горизонті зливалося з небом, усіяним білими пухнастими хмаринками.
– Здрастуй, Наталко! Привітався їй хтось.
– Ви до мене? – повернулася на приємний густий баритон, що злетів з уст міцного чоловіка в одязі портового моряка.
– Де я чула цей голос? І чоловік цей, мовби знайомий!
– Життя – гарна річ, не знаєш, що на тебе чекає … – сказав чоловік і посміхнувся.
Згадала ці слова. І згадала той вислів «За чорною смужкою йде біла, вона наздожене тебе незабаром!».
– Упізнаєш мене?
– Так! – радісно вигукнула.
– Я тоді не назвав свого імені. Я – Андрій, – і подав руку.
– Я – Наталка, а це мій син Олексій.
За розмовою, яка стримувалася повільною ходою по набережній, та зупинками, коли Олексійко, перебиваючи обох, намагався уяснити, коли нарешті побачить живого краба, креветку, медузу, – минув достатній час, щоб добре роздивитися чоловіка.
Наталка відчувала себе поряд з ним упевнено й спокійно. Подібного з нею ніколи не траплялося.
Олексійко, зиркаючи на незнайомого дядька, дивувався: який у нього гарний кашкет, з якорем! Такого він ще не бачив. Хіба що в мультику «Ну, постривай!».
А може, це й мій татко? До чужого чоловіка мама так привітно не посміхалась би!
– Мамо, це мій тато?
Наталка розгубилася від несподіваного запитання.
Андрій нахилився до малого. Він згадав свого сина, якого зрадлива дружина забрала, поїхавши невідомо куди й з ким, коли він був у плаванні. Цей щирий дитячий погляд зрушив у душі хмари спогадів, які мучили його впродовж багатьох років … Та, що ж йому відповісти?
– Татку! Де ти був так довго? Я так тебе чекав!.. – дитячі ручки міцно обійняли шию Андрія.
– Я довго плавав там у морі, – на великому кораблі.
– А там багато крабів?.. І дельфіни є?
– Усе там є. Підростеш трохи – і попливемо, побачиш!
– А маму візьмемо на корабель?
– Можна. Якщо … зі мною!